-Оксаночко, що трапилося? – занепокоїлася Ірина Петрівна, зустрівши у місті подругу дитинства своєї дочки.
Молода жінка виглядала пригніченою. Очі, що завжди сяяли радістю, були сумні. Гордовита постава зникла.
-Все нормально, тітко Іра. Вже нормально…
-Ти впевнена? Давай поговоримо.
Оксана на мить задумалася і якось сумно відповіла:
-Так нема про що говорити. Все в минулому. Просто я ще не відновилася, – Оксана ледь зобразила посмішку.
-Ні, люба моя, так не піде, – Ірина Петрівна взяла Оксану за руку, як колись у дитинстві, і повела за собою у парк. Оксана не опиралася.
Вибравши лавку, жінки присіли.
-Розповідай, – твердо сказала Ірина Петрівна, уважно дивлячись на Оксану.
-Викрутитися не вийде, – подумала та. – Тітка Іра просто так мене не відпустить, а обдурити її неможливо.
-Та нічого особливого, – молода жінка замовкла, не знала з чого почати.
Ірина Петрівна допомогла їй:
-Дівчинко моя, ти ж мені не чужа. З дитинства з моєю дочкою товаришуєш. Виросла у мене на очах. Ти зрозумій, у мене ціле життя за плечима. Може, я зможу тобі допомогти, підказати вихід. А те, що в тебе щось трапилося – одразу видно. І, швидше за все, це пов’язано із твоїм чоловіком. Його, здається, Сашком звати? Тільки неприємності з коханою людиною можуть перетворити красиву, квітучу жінку на стару. Вибач…
Оксана подивилася на тітку Іру з подивом: вона все знає! Але як? Невже подруга розповіла? Не може бути, вона ж дала слово мовчати.
-Бачу, що я не помилилась. Ти не думай: дочка мені нічого не казала. Так що давай, вводь у курс справи.
І Оксана розпочала свою сповідь.
-Я закохалася в Сашка відразу: він був найкрасивішим на курсі. Стільки сил витратила, щоб він мене помітив! Схудла, почала ходити в ту саму секцію, що й він.
До кінця навчання ми зустрічалися. Багато хто нашіптував Сашку, що я йому не пара. А він не слухав нікого. Видно було, що прив’язався до мене. Не знаю, чи любив, але прив’язався достеменно.
Тоді я вирішила, що стану для нього ідеальною дружиною: він уже встиг зробити мені пропозицію.
Якось жартома назвав мене не розумною, так я ще дві вищі освіти здобула. Якось не зміг приховати, що суп не сподобався – я готувати навчилася як справжній шеф-кухар. Навіть на курси ходила. Пожалкував, що я в’язати не вмію, мовляв светри ручної в’язки дуже теплі та затишні, то я через три місяці такий светр зв’язала, що всі дивувалися.
І все це паралельно із народженням дітей. Коли Володя народився, Сашко на крилах літав. А після появи Андрія всього через півтора роки, і зовсім носив мене на руках.
Все було добре. Діти підросли. Сашко працював, забезпечував нас, а я синами займалася до самої школи. В які гуртки їх не водила! Хотіла, щоб правильно розвивалися, щоб Сашко ними пишався.
Коли хлопці до школи пішли, влаштувалась на роботу. Заробляла добре, і вдома справлялася. Сашка не напружувала, про допомогу по дому не просила. Навіщо докучати, якщо я могла сама зробити?
Поступово наше матеріальне становище значно покращало. Купили машину, гараж, дачу. Залишилося незакритим питання із квартирою: ми так і живемо в однокімнатній квартирі, яку нам віддали батьки.
Мені моє життя здавалося щасливим. Ні, іноді ми з Сашком сварилися, але це було рідко і ми дуже швидко мирилися.
Він взагалі легкий у спілкуванні, не дуже вимогливий, добрий. Усі сім’ю, все для дітей та «коханої» – так він називав мене перші десять років спільного життя.
Те, що все змінилося, я зрозуміла, коли Сашко вперше не попередив, що не прийде ночувати. Залишився в друга – то він мені тоді сказав. Потім ці ночівлі стали регулярними. Я ні про що таке не думала. Не припускала думки, що Сашко може мені зрадити, поставити під питання усю нашу сім’ю.
Спочатку нічого не питала, претензій не висувала. Але одного разу ми посварилися через якусь нісенітницю, і в запалі я досить грубо сказала:
-Мало того, що ти в хаті ніц не робиш, з дітьми жодного разу не допоміг, то тепер ще й удома не ночуєш! Зовсім совість втратив!
Пам’ятаю, як змінилося його обличчя:
-Совість? Та я її втратив, коли з тобою одружився! Що ти про себе навигадувала? Хочеш щиро? Тоді знай: я тебе не люблю і ніколи не любив. Я маю іншу жінку. А з тобою я живу з жалю. Навіть не до тебе! До дітей!
Я ніколи не бачила Сашка в такому стані. Ніколи не думала, що почую від нього щось подібне.
Він, тим часом, вискочив із квартири, голосно гримнувши дверима. Я сиділа приголомшена. Розгубилася: а що тепер? Як бути далі? Адже я тільки заради нього і жила. А вийшло: даремно старалася.
Сашко прийшов додому через три доби, хоча мені здалося, що минула ціла вічність.
Прийшов, вибачився, сказав, що щодо іншої жінки… Пожартував:
-Ти так поводилася, що мені захотілося щоб тобі було неприємно. Ось і ляпнув перше, що спало на думку.
-То ніякої жінки немає? – уточнила я.
-Звичайно, ні. Заспокойся. Мені ніхто не потрібен, крім тебе і моїх синів.
І я йому повірила…
Тільки тепер я постійно плачу, колишня веселість кудись зникла. Нікого не хочу бачити і чути, тим паче зустрічатися.
Ледве Сашко затримується хвилин на п’ятнадцять, я починаю переживати. Так і бачу його в обіймах іншої жінки. Плачу.
І взагалі – ніщо не тішить, дітей запустила, готувати не хочу. Створювати комусь настрій – тим більше… І що далі, то більше я думаю, що Сашко мене не любить. Що я йому заважаю? Що терпить мене лише через дітей. Жити не хочеться.
Оксана розплакалася.
Ірина Петрівна мовчала і думала:
-Бідна дівчинка. Наскільки тебе вистачить? Таке пережила. Неприємно розчаровуватися у коханій людині…
Пожартував він.
Як би й не так. Розізлився, ось правда і вискочила. А потім запереживав: розлучення, діти, роки, прожиті разом. І Оксана – диво, а не дружина. Таку ще пошукати треба.
Проте, чим їй допомогти?
-Оксано, знаєш, у чому твоя помилка? – запитала Ірина Петрівна загадковим тоном, щоб відвернути Оксану від важких думок.
-У чому?
-Ти неправильно пріоритети розставила. Дивись: на першому місці у тебе чоловік, на другому – діти, і лише на третьому – ти сама. Хоча ні. Тебе і на третьому немає. Швидше – на триста тридцять третьому.
А треба: на першому – ти, на другому – знову ти, на третьому – знову ти. Потім чоловік, діти та все інше.
-Та ви що, тітка Іро! Хіба так можна? Я ж їх люблю!
-Так потрібно. Тільки щаслива жінка здатна зробити щасливими всіх, хто її оточує. Подумай про це. Крім того, дуже корисно різко змінювати свою поведінку на протилежну. Знаєш, це вражає, і люди починають поводитися зовсім інакше.
Звик Сашко у твоїй любові купатися, от і не цінує те, що має. А ти притримай емоції. Покажи, що не впевнена у своїх почуттях: тим більше, що він на це заслужив. Подивишся, що буде.
-А що буде? – очі Оксани взялися цікавістю.
-Проблема у нього виникне: а що це з Оксаною? Невже розлюбила? Як? Чому? Мене?
Так! Приведи себе в порядок! Заміни гардероб, зачіску.
Сходи в кіно, у театр. Мабуть, забула, коли була там востаннє?
Та особливо нічого йому не кажи. Подробиці не викладай. Напусти туману. Нехай здогадується, що і як. Головне, щоб у будинку все в ажурі було: чистота, продукти, діти доглянуті. Ну, щоб причепитися було ні до чого. Розумієш?
-Розумію, – усміхнулася Оксана. – А навіщо все це?
-Покажи своєму чоловікові, що ти маєш своє життя, свою територію, свої інтереси. А то знайшовши чоловіка, жінки часто втрачають себе. Ось у чоловіків і зникає інтерес до них. Все просто. Зараз м’яч на твоєму боці. Ось і почни свою гру. Сім’ю врятуєш, стосунки поправиш. А там дивишся, і кохання повернеться.
-Ви так впевнено кажете про це, ніби…
-Так, ти правильно зрозуміла. Я сама так зробила свого часу. І знаєш, спрацювало. Чоловік по-іншому став на мене дивитися. Скоро тридцять вісім років разом, а він і досі так і не знає, яка я насправді.
-Тітка Іро, а як ви думаєте, Сашко правда пожартував чи в нього все-таки є інша жінка?
Ірина Петрівна уважно подивилася на співрозмовницю:
-Хто ж його знає, люба. Якщо і є, то перемогти в подібному ще солодше…
Якщо хочеш звичайно…