Зіна Григорівна безпорадно озирнулася. Їй було страшно. Може, не варто було їхати?
– Треба допомогти дівчинці! А інакше, навіщо я тоді здолала такий шлях! — рішуче сказала вона собі й попрямувала по гучному проспекту.
Зіна Григорівна все життя прожила у маленькому селі і ніколи не була у великому місті. Дочка Оксану ростила одна. Так вийшло. Красень-хлопець, з яким вона деякий час зустрічалася, поїхав до міста, вступати до інституту. Зіна закохана була, вірила, чекала. А виявилося, дарма. Говорив він, що вони одружаться, що він любитиме її все життя, а потім взяв і поїхав.
Батьки хлопця були заможними. Давно розпланували майбутнє свого сина. І простушка Зіна, яка живе вдвох з мамою — шкільною прибиральницею їм зовсім не потрібна. Так і казали їй. Зіна прийшла до них, плакала, казала, що дитинку чекає. А вони сказали, що нехай іде вона подоброму, доки не ославили її на все село. Немає жодних свідчень про те, чия це дитина. І нічого, мовляв, намовляти на їхнього сина. І взагалі нехай не стоїть у нього дорогою та не заважає його світлому майбутньому. Хлопчик до інституту вступає, житиме в місті. І нічого йому тут робити із Зіною.
… Народила Зіна дівчинку. З хлопцем тим більше й не бачилася: батьки його постаралися. А потім дізналася, що одружився він з дочкою якогось начальника і справді осів у місті. Тесть йому допоміг із кар’єрою і все у нього чудово склалося. Про Зіну, мабуть, і не згадав жодного разу. Так… як швидкоплинний епізод.
Поки була жива мама, то вона допомагала вирощувати доньку, а потім, звичайно, стало важче. Зіна Григорівна працювала у магазині. Прямо зі школи Оксана приходила до неї на роботу і сиділа до вечора. Уроки робила, їла у підсобному приміщенні. Не хотіла вона одна вдома перебувати, все до мами хотіла ближче. А коли підросла, то, навпаки, стала одна скрізь ходити, гуляти, з хлопцями зустрічатися. Зіна переживала за дочку…
Не побоялася Оксана у місто виїхати після закінчення дев’ятого класу. Дуже хотілося вирватися з села: «Тісно мені тут! – говорила вона матері, – Хочу волі! Гарні вулиці, проспекти, будинки! А не це ось сіно-солома. Тут і кінотеатру нормального немає. І магазинів»
Виїхала. Вступила до коледжу. Почала вчитися. Ось де життя пішло! Зіна Григорівна їй гроші регулярно надсилала. Оксана дзвонила часто. Розповідала про те, як їй подобається таке життя. Після закінчення коледжу швидко знайшла роботу. Вони втрьох із дівчатами винайняли квартиру і стали там жити. Мати засмутилася. Вона дуже сумувала без дочки. Все сподівалася, що та повернеться до села. Хоча звичайно, роботи там ніякої не було, але все ж…
А потім донька пздивувала звісткою про те, що виходить заміж. Зіна Григорівна пораділа за дочку, спитала, коли весілля. Оксана зам’ялася, а потім сказала, що краще не треба приїжджати. І що вона обов’язково надішле фотографії, але приїжджати не треба. Вона вже сказала майбутнім родичам, що мама живе далеко і не зможе приїхати. А весілля… Весілля цього тижня вже. Турбуватися не треба. Все куплено. І її наречений із доброї родини. Так що жити вона стане у великій хорошій квартирі.
Зіна Григорівна дуже засмутилася. Знову хлопець із забезпеченої сім’ї… Навіщо йому Оксана без роду та племені? Щось дивно все це. І звичайно, їй прикро було, що на весіллі власної дочки не побуває. Як так? Хіба це по-людськи? З сватами навіть не бачилися.
Проте дочка була задоволена і, здається, щаслива. Зіна Григорівна, грішною справою, думала, що, мовляв, вона вагітна, тому й весілля поспішне було. Але ні. Йшов час, а про поповнення в сімействі не йшлося. На фотографіях, які, як і обіцяла, надіслала дочка, наречений не сподобався Зіні. Оксана виросла видною дівчиною, вся в батька. Висока, статна, красива. А цей… Низьенький, сутулий. І що дочка у ньому знайшла? Хоча в глибині душі вона розуміла, що забезпечене життя. А що вона там наплела про матір — невідомо. Але в гості Оксана так її й не запрошувала.
Минуло три роки. І якось одного дня Оксана зателефонувала і повідомила, що стала матір’ю. Зіна начебто зраділа, привітала її, а сама плакала потім весь вечір. Дочка навіть і не говорила, що вагітна була. Та й зтдзвонювалися вони не часто. Як так? Чому вони так рідко спілкувалися? Тепер вона має іншу сім’ю. Мама не потрібна стала.
Проте, через деякий час, Оксана почала дзвонити частіше. Все говорила, що важко їй з дитиною. Чоловік зовсім не допомагає, а вона замучилась вся. Світу білого не бачить. І взагалі не таке вона життя уявляла. І навіщо тільки ця дитина була потрібна! Але чоловік наполягав на народженні первістка. І батьки його також. А не виходило все. Розмови заводити про те, проблеми у неї. «І добре, що завагітніла, – розповідала, хлюпаючи носом, дочка, – А то звели мене цими розмовами!» А потім зовсім розплакалася у слухавку.
Зіна Григорівна не знала, що й думати. Ось і з’ясувалися подробиці. Не так там все й гладко виявилося. Чи, може, дочка просто втомилася? Буває ж у молодих матусь таке.
І вирішила Зіна Григорівна їхати: треба допомогти. Онука побачити теж хотілося. І з дочкою хоч поспілкуватись нормально. А то що це? П’ять років не бачились. Не така вже там і відстань!
Взяла на роботі відпустку та вирушила. Сіла на міжміський автобус. А далі… Адресу вона знала. Вирішила, що розбереться. Світ не без добрих людей, допоможуть, пояснять дорогу. Так і приїхала. Дочці нічого не говорила. А та просто застигла, коли маму на порозі побачила.
— Ти чого приїхала?! – сказала вона.
– Так, допомогти тобі треба! Замучилася вся. Та й не бачилися ми з тобою скільки!
Тут із глибини квартири почувся чоловічий голос:
— Хто там, Оксано? Двері зачини, протяг!
Оксана мовчки зачинила двері. Зіна Григорівна увійшла до коридору. Зняла свої туфлі, куртку, обтрусила спідницю і поставила потерту сумочку на тумбочку.
Із зятем знайомство пройшло не дуже. Він увесь час дивно дивився на Зіну Григорівну, і під його поглядом вона почувала себе вкрай незатишно. Оксана налила матері чаю. Зіна попросила подивитись на онука, але той спав. І дочка сказала, що краще до нього не заходити, бо прокинеться. Можна подивитися, лише через щілинку у двері.
Зять зібрався і кудись пішов. Коли вони залишилися самі, Оксана заявила матері, що приїжджати не потрібно. Що вона її соромить. Що куртка у неї стара, сумка жахлива, волосся сиве, не фарбоване, і взагалі вся вона не така.
Дочка, до речі, мала дуже гарний вигляд. Стильна зачіска, манікюр. Навіть, знаходячись вдома з малюком, схоже, у цьому вона собі не відмовляла. Оксана, помітивши уважний погляд матері, сказала, що треба відповідати: чоловік велів за собою стежити. Він обіймає хорошу посаду і дружина в нього не повинна виглядати простою. А тепер мати соромила її! З’явилася.
— Дочко… Я ж хотіла допомогти… Відпустку взяла… — Зіні Григорівні було дуже прикро.
– Знаєш що? Краще б я тобі нічого не казала! Нормально у мене все. Чудово. Ось прокинеться Михайлик, подивишся на нього і давай назад. Дякую, не треба мені допомоги! – саркастично заявила дочка.
Усю дорогу назад Зінаїда Григорівна боролася зі сльозами. Нічого вона не розуміла. Ну як можна так із матір’ю! Невже вона настільки погана, що її треба соромитись?
Вона дістала із сумочки дзеркальце. На неї дивилися втомлені очі ще не старої жінки. Адже їй сорок три роки! А волосся, так… Сиве почало з’являтися. У мами так було. Може й справді пофарбуватися? Що вона на себе рукою махнула? Он, рідна дочка соромиться навіть. І одяг може, правда, придбати новий… Сто років не була в магазині! Начебто, не треба було. З роботи – додому. І піти нікуди. І ні з ким.
— А дочка нехай живе сама по собі, — вирішила Зіна, змахнувши сльози, — Не нав’язуватимусь більше. Ось ще!
Повернулась вона додому і насамперед записалася в перукарню на стрижку та фарбування волосся. Ось прямо зачепило це її. Захотілося змін.
Жінки на роботі посміялися трішки. По доброму. Що, мовляв, Зіна молодиться.
— А я молода! – Заявила Зіна пліткаркам і посміхнулася. Всі справді здивувалися, яка вона стала гарна! А Зіна заявила, що дочка у неї за статусну людину вийшла заміж, що ж вона буде такою простушкою ходити?!
А потім один випадок був. Ішла вона з роботи і вже майже підійшла до будинку, як гукнув її давно забутий голос. Просто мурашки пішли по шкірі. Стільки років минуло…
Павло. Із сьомого класу у них кохання було. А потім він із батьками переїхав кудись. Довго сумувала за ним Зіна. А потім, ось після школи зустріла іншого хлопця, потім Оксана народилася…
— А в мене брат живе, двоюрідний. Я приїхав до нього у гості. Він до мене вже їздив один раз, от і я зібрався. Та й, думаю, пройду нашим двором, де раніше жив… А тебе я одразу впізнав! Як була красуня, так і лишилася.
Зіна почервоніла, як дівчинка.
Павло… Як давно це було… Він також не змінився. Високий, статний, красивий.
– Зайдеш? — спитала вона.
– А можна? Чоловік твій не прожене мене? – усміхнувся чоловік.
— Немає в мене жодного чоловіка, і не було, — засміялася Зіна, — Ходімо! Що стояти посеред дороги?
***
— По-моєму, у двері дзвонять, Зіно! Я відчиню, сиди, не відволікайся,— сказав Павло і поквапився до дверей.
– Ти хто така? — Павло дивився на гарну заплакану молоду жінку з дитиною на руках.
— Оксано?.. — за спиною у Павла стояла Зіна і здивовано дивилася на дочку.
…Дочка, щохвилини витираючи очі серветкою, розповіла, що пішла від чоловіка. Сварка у них була. Чоловік сказав їй, щоб вона йшла туди, звідки прийшла. Не потрібна вона йому більше. Набридла. А Оксана сказала, що сама вже хотіла йти, розлучатися. Набридло їй таке життя. Досить. Наїлася.
Вони втрьох сиділи на кухні і вже дві години розмовляли. Малюк Михайлик міцно спав у кімнаті на дивані, втомився з дороги.
— До мами під крильце, отже, прилетіла, пташка? — глузливо спитав Павло. – Вона ж не модна, соромить тебе? Як ти з нею жити будеш?
Він знав всю історію їхніх стосунків із дочкою. Вони багато розмовляли, і Зіна розповідала йому. Павло сильно обурювався, казав, що Зіна даремно вибачила доньку, яка її ні в що не ставила і майже не спілкувалася. А Зіна відповіла, що Бог їй суддя. І зараз це вже не має значення, бо вона щаслива. Вони три тижні жили разом із Павлом. А тепер збиралися їхати. Майбутня поїздка приємно хвилювала її. Начебто в житті ось-ось перевернеться нова сторінка.
— Ще кілька днів, і ти б стояла перед зачиненими дверима, люба, — заявив Павло. — Квитки вже куплені. Ми з твоєю мамою їдемо. Вона житиме у мене, в моєму домі.
– Мама? Це правда? Ти що? Заміж виходиш? Ти ж…
– Так, – спокійно відповіла Зіна, – Виходжу. Ти вважаєш, я ні на що вже не годжуся? Правильно?
Дочка зам’ялася і знизала плечима.
— Але я думала, що ти мені… Що Михайлик… Він же маленький… А мені треба працювати…
– Ти ж у мене самостійна, доню! Ти обов’язково впораєшся сама, — спокійно сказала Зіна, — А я тобі часто дзвонитиму. Може, й фотографії надішлю. Павло, каже, там місця гарні.
Виїхали Зінаїда та Павло. Там і розписалися через місяць. Павло так і не одружився чомусь, не складалося. Каже, що Зіночку, мабуть, чекав. А Зінаїда теж каже, що, мабуть, доля їх призначила один одному, раз через стільки років вони зустрілися знову. І любов між ними нікуди не поділася.
Оксана живе одна в тому селі, в будинку, де вони жили з матір’ю. Влаштувалася на роботу, кухарем до школи. Михайлик підріс і тепер теж у школу пішов. Тож він під наглядом у неї. Матері фото іноді надсилає. І дзвонить. Каже, що набридло жити у селі, і планує вона до міста переїхати незабаром. А Зіна каже, що добре, мовляв, переїжджай, там, у місті можливостей більше, і для Михайлика навіть краще буде, коли виросте…