-Що ж ви весь час шумите! – на порозі стояла сердита сусідка і не тільки словом, а й усім своїм виглядом вимагала припинити це “неподобство”.
Розгублений Микола зі скуйовдженим волоссям, просто дивився на Оксану.
-Агов, ви мене чуєте? Я приходжу додому і починається: шум, гам, я господареві вашому подзвоню на рахунок вас, неможливо ж так жити.
-Я буду старатися, – сказав тихо Микола і закрив перед Оксаною двері.
Через півгодини тиші все повернулося до того самого: щось грюкнуло, почалася метушня, почулися дитячі голоси, плач.
Оксана розсердилася, і знову піднялася на поверх вище, наполегливо подзвонила в ту саму квартиру над нею.
Двері відчинив хлопчик, років дванадцяти.
-Батько де? – запитала Оксана, звівши брови дашком.
-Олежик на кухні каструлю з киселем перевернув, – весело сказав хлопчик, – тато прибирає.
Оксана помітно змінилася в обличчі, побачивши ще кілька уважних пар очей, що визирають з кімнати.
-А мама де?
Хлопчик на кілька секунд задумався, опустивши очі, і сказав.
-Ми з татом живемо… Тепер.
-А скільки діточок? – поцікавилася Оксана.
-Шість…
-Запитай у тата, чи можу я зайти?
-Заходьте, що ж уже, ви ж під нами живете, я бачив.
Оксана трохи пом’ялася на килимку біля дверей, але потім впевнено пройшла на кухню.
На кухні чоловік збирав серветками кисіль з підлоги.
-Пробачте, що шумимо, у нас тут ось…
-Доброго дня, ще раз, – сказала Оксана.
-Так, – вона обернулася і звернулася до старшого хлопчика. – Як тебе звуть?
-Славік.
-Славік, неси швабру, відро, тут помити треба.
Після того, як хлопчик приніс все, вона посміхнулася йому і сказала.
-Літературу задали?
-Так, – відповів Славік.
-Тоді бери підручник і вмощуй всіх слухати в кімнаті. Хто не слухає, даси олівці і папір, нехай малюють. Ті, хто не малює, хай показують жестами те, про що ти читаєш, – зрозуміло?
-Так, – весело підхопив точні рекомендації хлопчик і зник в іншій кімнаті.
Часу відмити кухню від залишків киселю знадобилося багато. Але діти не заважали, були зайняті і Микола з Оксаною все встигли. Прибирання кухні плавно перейшла в приготуванні вечері.
-Вечеря готова! – покликала вона дітей на кухню. Розсадила і нагодувала. Мити посуд призначила Славіка, поки вечеряв батько.
Саме тоді Микола зрозумів, що ця жінка не просто так з’явилася в його житті.
Оксана почала часто заходити до Миколи з сім’єю, допомагала.
А майже через рік в її двері подзвонили.
На порозі стояли діти, з букетом квітів і великим тортом.
-Оксаночко, будь моєю дружиною, – робив пропозицію Микола, відкриваючи коробочку з обручкою.
-А нам мамою! – хором кричали діти.
Очі Оксани, здавалося, ось-ось наповняться сльозами.
-У мене умова, – вона підняла палець вгору, – тільки якщо ви згодні на ще одного братика або сестричку.
-Згодні! – хором відповіли діти.
Є ті, хто осуджує чоловіка за те, що він спихнув турботи зі своїми дітьми на цю жінку. Вони не розуміють, як Оксана зважилася на сьому дитину. Вважають, що вони повинні справлятися самі, раз прийняли таке рішення.
Але вона щаслива, і може в цьому й було її призначення – бути мамою одразу сімох дітей і вийти заміж за людину, з якою їй хочеться жити і будувати світле і щасливе майбутнє.
А діти – діти скоро виростуть, і стане легше, правда?