Пенсіонер Іван після сніданку одягнувся у все чисте та попрасоване, і ні слова не кажучи дружині, кудись пішов.
Але вже за пів години він повернувся додому, сам не свій, і одразу ж подався у ванну.
– Марійко! – за хвилину пролунало звідти. – Іди-но сюди!
– Що таке?! – гукнула дружина Івана Марія з кухні, і пішла до чоловіка.
Іван стояв перед дзеркалом, і чомусь дуже напружено вдивлявся у своє відображення.
– Марійко, скажи чесно, я що, виглядаю дуже старим, так? – спитав він.
– Що? – не одразу зрозуміла та.
Раніше Іван ніколи не звертав уваги на свою зовнішність.
– Я, питаю тебе – я, що, виглядаю старим-старим?
– Ну, як тобі сказати, щоб не образити… – чи то жартома, чи то всерйоз, пробурмотіла дружина.
– Як є, так і кажи!
– Іване, ти що, забув, скільки тобі років?
– Не забув!
– І скільки?
– Ну, сімдесят два. І що?
– Як це – і що? Що ти хочеш у сімдесят два роки? Щоб обличчя твоє було, як у тридцятирічного?
– Я хочу, Маріє, – нервово запихкав Іван. – Щоб ти чесно мені сказала, невже я так погано виглядаю?
– Нормально ти виглядаєш. Для своїх років.
– А для незнайомих жінок я як виглядаю?
– Що?
– Для незнайомих жінок, я що, вже не чоловік?
Обличчя Марії миттю змінилося, і стало напруженим.
– Ти що таке кажеш, Іванку? Чи ти хочеш піти від мене?
– Куди?
– До іншої жінки. Я так розумію, що вона тебе відшила через твій вік, і ти засмутився?
– Ще й як вона мене відшила! – кивнув сердито Іван. – І я ще й як засмутився! Тільки ти все неправильно зрозуміла, Маріє! Я не від тебе хотів піти. Я хотів улаштуватися на роботу.
– На роботу?
– Ага. У магазин, вантажником. Так вона, ця шкідлива жінка, на мене так подивилася, що мені навіть лячно стало. А потім ще й сказала: “Вам дідусю, у ваші роки не про роботу треба думати, а про місце на цвинтарі!”
– Прямо так і сказала? – ахнула Марія.
– Майже так. Трохи гірше.
– А ти що? Ти відповів їй, щось? Ти ж у мене сваритися можеш. Я знаю тебе.
– Ні… Не став я сваритися… І що я міг відповісти цій жінці, Маріє? – важко зітхнув чоловік. – Я ж одразу, як і ти, про роки згадав. І подумав, що в її очах я виглядаю дуже непривабливо. Але зараз, я в дзеркало на себе дивлюся, і бачу, що начебто нормально я виглядаю. Поголений, зачесаний. Що ще їй треба було?
– А давай, Іванку, скаргу з тобою напишемо!
– А на кого скаржитися будемо? На життя? Що, мовляв, воно мене зробило старим. Чи на мій вік?
– На цю жінку. Хто, хоч, вона?
– Директорка магазину, хто ж ще… І головне, я коли туди йшов, у цей магазин, дивлюся, машину з товаром у них розвантажують якісь дивні веселі мужики, які не вселяють довіри. Я тому й був певен, що мене одразу візьмуть вантажником. Я ж на гульвісу зовсім не схожий. А тут – от що… Моя особистість, виявляється, ще більше не вселяє довіри.
– Так, не зважай ти на неї, Іван, – махнула рукою дружина. – І на цей магазин. І взагалі, навіщо ти придумав на роботу влаштовуватися?
– А що ще робити? Набридло вдома сидіти. Може, мені, Маріє, зробити процедури?
– Що-о-о?
– Може, лягти мені на процедури, кажу? Нехай лікар мені обличчя, трохи, підкоригує. Зробить молодим, приємним. Бо ж зараз багато хто цим бавиться.
– Іване, та ти смієшся? – засміялася дружина.
– Анітрохи!
– А ти хоч знаєш, скільки це коштує?!
– Не дорожче грошей. Якщо що, я можу взяти кредит.
– Тобі ніхто його не дасть, цей кредит. Ти ж на пенсії.
– Ось бачиш. А ти кажеш, навіщо я хочу працювати. А ось для цього й хочу, щоби собі на процедури заробити.
– Ти, що, знову жартуєш?
– Виходить, що не жартую. І все–таки, дивно у нас виходить, Маріє. У трамваї мені ніхто місце не поступається, наче я молодий. На роботу мене не беруть, наче я дуже старий. А в дзеркалі я – цілком нормальний ще чоловік. Кому вірити?
– Дзеркалу вір, Іване! Дзеркалу. І заспокойся. Ти мені теж, дуже навіть подобаєшся.
– А як же ж робота? Я ж твердо вирішив десь попрацювати, ще років п’ять. Може, мені в музей піти?
– В музей? Який музей?
– А у нас у місті, я прочитав, музей древніх людей відкрили. Ось туди я й спробую влаштуватися.
– Ким? Охоронцем?
– Чому ж охоронцем? Експонатом. Стоятиму за склом, а люди на мене дивитимуться, вивчатимуть.
Я ж старий. На моєму обличчі печатка древності. Га, Маріє, як тобі моя ідея?
– Гарна, ідея! – щиро засміялася з такого жарту дружина.
– Отож! – Іван посміхнувся і з ніжністю подивився на дружину. – Ось за це я й люблю тебе, Маріє.
– За що – за це? – усміхнулася та.
– А за це за все! За твій розум і за твою веселу вдачу…