Тетяна поставила каструлю на плиту і глянула на годинник – шоста вечора. Олег має повернутися з роботи через годину, як завжди.
Двадцять шість років той самий ритуал: вечеря, новини, обговорення минулого дня.
Вона посміхнулася куточками губ, помішуючи борщ – улюблену страву чоловіка.
Звук дверей, які відкриваються, пролунав раніше аніж зазвичай. Щось не так. Олег ніколи не повертався о пів на сьому.
– Таню, нам треба поговорити, – його голос звучав якось дивно і відсторонено.
Вона витерла руки об фартух.
– Щось сталося? – запитала Таня. – На роботі проблеми?
Олег зайшов на кухню, не знімаючи пальто. Він уникав її погляду, дивився кудись у стіну, де був календар із зазначеними датами їхніх спільних планів.
– Я йду від тебе.
Тетяна побіліла.
– Що ти таке кажеш? – тільки й вихопилося у неї. – Якісь нісенітниці!
– Я зустрів іншу. Аліну. Вона… Молода, яскрава. З нею я почуваюся… Живим.
Кухня раптом стала тісною. Борщ на плиті закипів, виплескуючись через край, але Тетяна не рухалася.
– Аліна? Сусідка з третього поверху? – її голос звучав ніби чужий.
– Так. Ми… У нас все серйозно. Я переїжджаю до неї сьогодні.
Олег нарешті підняв очі. У них не було ні жалю, ні сорому – тільки нетерпіння.
– Двадцять шість років, Олеже! Нашим дітям уже за двадцять! Що я їм скажу? Що їхній батько пішов до дівчинки, яка годиться йому в доньці?
– Вони дорослі. Зрозуміють.
У його голосі звучала відрепетована впевненість. Тетяна раптом виразно зрозуміла – розмова була тільки формальністю. Рішення ухвалено давно.
Олег уже збирав речі. Методично ніби планував це тижнями. А може, й справді планував? Скільки часу її життя було брехнею?
– Ти кидаєш мене… Після всього, що я тобі зробила? – у її голосі дзвеніло здивування. – Я відмовилася від кар’єри, щоб виховувати твоїх дітей! Я завжди була поряд! Я…
– От, власне, Таню, – зупинив її Олег, застібаючи валізу. – Ти завжди була поряд. Передбачувана. Звична. А я хочу жити, розумієш? Мені п’ятдесят шість, і я хочу почуватися живим!
Тетяна дивилася на чужу людину в їхній спальні. Двадцять шість років поруч із ним – і вона ніколи не чула таких слів.
…Перші дні після відходу Олега злилися для Тетяни у нескінченну сіру смугу.
Вона механічно робила домашні справи, відповідала на дзвінки дітей, запевняючи, що все гаразд.
“Ваш батько просто помилився. Це пройде,” – повторювала вона, сама не вірячи своїм словам.
Ночами вона лежала, втупившись у стелю, і ставила собі одне й те саме запитання: “Де я помилилася?»
Пам’ять послужливо підсовувала картинки з минулого: вона відмовляється від підвищення, тому що Олегу запропонували відрядження; ось вона скасовує зустріч із подругами, бо він несподівано повернувся раніше; ось вона…
Спогади обдавали очі непроханими сльозами.
У суботу вранці пролунав дзвінок. На порозі стояла Марина, сусідка і єдина подруга, яка не розчинилася у сімейних клопотах.
– Досить киснути! – з порога заявила вона, рішуче проходячи на кухню. – Я все знаю. Весь будинок гуде.
Тетяна здригнулася:
– Про що ти?
– Про твого Казанову і цю Аліну, – Марина увімкнула чайник. – Вона ж спеціально його причаровувала. Бачила, як вона блискала очима, коли ви разом у ліфті їздили?
Тетяна похитала головою. Вона нічого не помічала.
– Та яка тепер різниця? – голос Тетяни здригнувся. – Двадцять шість років нанівець.
– Припини шкодувати себе! – сказала Марина. – Тобі п’ятдесят чотири, а не дев’яносто! У тебе ще все життя попереду!
– Яке життя, Марино? – гірко посміхнулася Тетяна. – Я нічого не вмію. Я – домогосподарка. Колишня дружина.
– Перестань! – Марина пильно подивилася на подругу. – Ти економістка за освітою. У тебе світла голова. А головне – ти вільна! Вперше за двадцять шість років ти можеш робити те, що хочеш ти, а не те, що йому потрібно!
Вільна? Тетяна ніколи не думала про це так.
– Я записала тебе на курси комп’ютерної грамотності, – продовжила Марина, дістаючи з сумки буклет. – І на йогу. І ми поновимо твій гардероб.
– Навіщо? – розгублено запитала Тетяна.
– Тому, що життя продовжується. І я не дозволю тобі перетворитися на сумну стару, що оплакує чоловіка, який пішов!
Через два тижні, повертаючись із курсів, Тетяна зустрілася з Олегом біля під’їзду. Він виглядав пом’ятим і втомленим.
– Привіт, – невпевнено сказав він. – Ти… Добре виглядаєш.
Тетяна машинально торкнулася нової стрижки. Марина наполягла на зміні іміджу, і тепер замість звичного пучка у неї було модне каре з меліруванням.
– Дякую, – сухо відповіла вона. – Щось треба?
– Я… Забув деякі документи. Думав зайти…
– Я їх поклала в папку. Чекай, зараз винесу.
Коли вона повернулася з папкою, то помітила, як Олег вивчає її новий образ: джинси замість звичних домашніх штанів, стильна блузка, легкий макіяж.
– Тан., ти дуже змінилася, – у його голосі звучало здивування.
– Так, – просто відповіла вона, простягаючи папку. – Я теж хочу жити, Олеже.
Аліна виявилася саме такою, якою її уявляла Тетяна: яскравою, галасливою та абсолютно безтурботною. Її квартира на третьому поверсі регулярно перетворювалася на епіцентр вечірок, відлуння яких долинали до Тетяниної спальні.
– Ти уявляєш, – розповідала Марина за чашкою чаю, – учора випадково зустрілася з твоїм колишнім біля поштових скриньок. Виглядає сумним. Запитував про тебе.
Тетяна знизала плечима:
– І що ти сказала?
– Що ти розквітла? Що записалася на танці і знайшла роботу.
– Це не зовсім робота, – посміхнулася Тетяна. – Поки що лише стажування у бухгалтерії.
Після того, як Тетяна пройшла курси комп’ютерної грамотності і прокачалася в сучасних програмах обліку Вона відчула себе трохи сміливішою.
Вона довго сумнівалася, відправляти резюме чи ні? Маленька фірмочка поряд з будинком – начебто нічого особливого. Але все одно лячно!
Але їй передзвонили буквально за пару днів?! Запросили на співбесіду. Та не просто так, а одразу запропонували стажування з можливістю затриматись у колективі на постійну роботу.
Хто б міг подумати? Все це здавалося майже нереальним для неї ще місяць тому! Тепер перед Тетяною відчинилися нові двері.
Телефон Тетяни видав сигнал повідомлення. То була Олена, її дочка.
“Мамо, я сьогодні заїду. Треба поговорити.”
Олена заскочила у квартиру вихором обурення:
– Це просто немислимо! Тато дзвонив, скаржився на цю… Свою Аліну. Уявляєш, вона вимагає, щоб він оплачував її кредити! А ще влаштовує сварки, коли він затримується на роботі. Він реально питав мене, чи не можу я поговорити з тобою про…
– Про що? – Тетяна застигла.
– Про можливість його повернення, – Олена закотила очі. – Ти ж не приймеш його назад? Після всього?
Тетяна подивилася на дочку довгим поглядом:
– А що б ти зробила на моєму місці?
– Відправила би туди звідки прийшов! – не замислюючись відповіла Олена, але потім пом’якшала. – Хоча, він все таки мій батько. І ваш шлюб… Ви були разом так довго.
Тетяна підійшла до вікна. Внизу на дитячому майданчику молоді мами гуляли з малюками. Колись вона теж стояла там із візочком, чекаючи, коли Олег повернеться з роботи. Скільки вечорів вона провела, дивлячись у вікно і чекаючи на нього? Скільки разів відмовлялася від своїх планів заради його комфорту?
– Знаєш, – повільно сказала вона, – я тільки зараз розумію, що все життя жила в очікуванні. Чекала, коли ви з братом підете до школи, щоб повернутись до роботи. Потім чекала, коли тато отримає підвищення, щоб ми могли дозволити собі відпустку.
Потім чекала, коли ви виростете… І ось я дочекалася – лишилася сама. І знаєш, що? Це найкраще, що могло зі мною статися.
Олена дивилася на матір із подивом:
– Ти серйозно?
– Абсолютно. Вперше я прокидаюся і думаю не про те, що треба приготувати на вечерю, а про те, чого я хочу сама. Я ходжу на танці, уявляєш? У моєму віці! А на роботі мене цінують. Вчора начальник відділу особисто похвалив мій звіт.
Олена підійшла і обійняла матір:
– Ти змінилася, мамо. Я рада за тебе.
– Я теж рада за себе, – Тетяна посміхнулася. – Тому ні, я не прийму твого батька назад. Цей розділ закритий.
За тиждень Олег подзвонив сам. Його голос звучав незвично несміливо:
– Таню, можна я зайду? Нам треба поговорити.
Вона впустила його, помітивши мішки під очима і пом’ятий вигляд колись охайного чоловіка.
– Виглядаєш не дуже, – зауважила Тетяна, пропускаючи колишнього чоловіка в квартиру.
Олег розгублено озирнувся. За два місяці його відсутності інтер’єр змінився: зникли важкі штори, які він так любив, на стінах з’явилися яскраві картини, а в куті вітальні стояла невелика бігова доріжка.
– Ти… Ремонт затіяла? – невпевнено спитав він.
– Невелике оновлення, – знизала плечима Тетяна. – Чай будеш?
Вони сиділи на кухні, і Олег незручно крутив у руках чашку, підбираючи слова.
– Таню, я припустився великої помилки, – нарешті сказав він. – Ця… Аліна. Вона не така, якою здавалася!
Тетяна підняла брову, але промовчала.
– Ти не уявляєш, що мені довелося пережити! – продовжив Олег, надихаючись своєю сповіддю. – Вона тринькає гроші, влаштовує сварки з будь-якого приводу, її друзі шумлять до ранку! А готувати вона зовсім не вміє. Я сумую за твоїм борщем, за затишком…
– За борщем? – перепитала Тетяна з легкою іронією. – Чи все-таки за хатньою робітницею, яка безкоштовно прала, готувала і створювала “затишок”?
– Ти несправедлива! – сказав Олег. – Я завжди цінував тебе! Я забезпечував сім’ю!
– І тому пішов до першої ж молоденької сусідки, яка тобі блиснула очима?
Олег знітився:
– Я думав, що з нею повернеться молодість. Що я знову почуватимуся живим… Але, Таню, я зрозумів – моє життя тут, з тобою. Вибач мені. Я хочу повернутись.
Олег сидів навпроти, нервово смикаючи свої окуляри – давній жест, який Тетяна знала напам’ять. Вона дивилася на нього і згадувала кожен рік, проведений разом: як він хмурився вранці, як сміявся з жартів, як обіймав її в особливо холодні вечори.
І все одно… Щось змінилося.
– Знаєш, що найдивовижніше, Олеже? – раптом вихопилося у неї.
Голос пролунав майже пошепки, але в тиші вітальні кожне слово було виразним, як дзвін.
– Я вдячна тобі. Так–так, саме так.
Він підняв брову. А вона продовжила, вже трохи впевненіше:
– Якби ти не пішов тоді… Я б, мабуть, так і залишилась у тіні твоїх бажань. Хіба я раніше думала, чого хочу сама? Що завжди жила заради тебе, підлаштовувалась, вгадувала? Зараз, через роки, я це розумію… Іноді навіть смішно: виявляється, можна бути самостійною, сильною, успішною. І навіть – уяви собі – щасливою. Без тебе.
На мить запала тиша. Занадто багато було не сказано. І в цій тиші вперше за довгий час вона почувала себе – не чиєюсь тінню, а жінкою, яка може все.
– Що ти таке кажеш? – розгубився Олег. – Ми ж сім’я! Двадцять шість років разом!
– Були сімʼєю, – м’яко поправила його Тетяна. – Але ти сам зруйнував це, коли пішов. І я не хочу повертатись назад.
– Ти… У тебе хтось з’явився? – у голосі Олега звучало переживання.
Тетяна посміхнулася:
– У мене з’явилася я сама, Олеже. Жінка, яку я не знала 26 років. І знаєш, що? Вона мені подобається.
Коли за Олегом зачинилися двері, Тетяна не відчула ні жалю, ні зловтіхи. Тільки тихе полегшення і дивне почуття завершеності.
Увечері зателефонувала Марина:
– Ну як, бачила свого блудного чоловіка? Весь будинок обговорює його ганебне повернення. Кажуть, Аліна виставила його речі на сходовий майданчик!
– Так, заходив, – спокійно відповіла Тетяна. – Пропонував повернутися.
– І що ти вирішила? – у голосі подруги звучала напруга.
– А що тут вирішувати? Ця історія закінчилася, коли він пішов. Я почала новий розділ.
– Пишаюся тобою! – щиро вигукнула Марина. – До речі, не забудь – завтра ми йдемо на виставку. Там буде брат Олени Михайлівни, пам’ятаєш, я розповідала? Він архітектор, який нещодавно повернувся з Іспанії. Дуже цікавий чоловік!
Тетяна засміялася:
– Марино, ти невиправна! Але знаєш, я із задоволенням сходжу на виставку. Просто тому, що це мені цікаво.
Увечері стоячи біля вікна з чашкою чаю, Тетяна дивилася на вогні міста. Десь там, на третьому поверсі, Аліна, певно, вже знайшла нового коханого. Олег напевно винаймає квартиру і шкодує себе. А діти… Вони зрозуміють її рішення. Вони вже дорослі.
– Хто б міг подумати, – розмірковувала Тетяна. – Що в п’ятдесят чотири моє життя тільки починається.
Вона раптом упіймала себе на тому, що посміхається власному відображенню в чорному, майже дзеркальному склі.
Цікаво чому?
Тому що та жінка по той бік виглядала так, ніби їй все під силу – спокійна, впевнена. Вона знала, що робити далі.
І це була саме та жінка, якою Тетяна завжди хотіла бути…