Зоя Петрівна, жінка сорока семи років, самотня, але сильна по життю, жила в однокімнатній квартирі з котом Рудьком.
І якось вона вирішила, що все, настав час!
Час знайти своє щастя, а то пенсія не за горами, а в кіно з котом не сходиш, і не обговориш останні новини.
Був у неї колись чоловік. Та зник. До найкращої подруги подався. І не було після такого в неї довіри до чоловіків. Але й самотність обтяжувала.
Хотілося не того щастя, що в серіалах показують, з лімузинами й діамантами, а простого, людського, чаю попити вдвох, та чоловічу руку на плечі відчути. А може, й на інших місцях.
Вирішила Зоя Петрівна, що у вік технологій не дарма живемо. Зайшла на сайт знайомств може думає, принц з’явиться, або просто хороший, добрий, турботливий чоловік.
Профіль вона створила. Фото з дев’яностих завантажила, коли талія була тонша, волосся густіше, а погляд важкий, як у драматичної актриси.
«Ну і що, що знімку двадцять пʼять років, подумала вона. – Характер у мене молодий!»
Написала:
«Романтична жінка шукає супутника для прогулянок під місяцем та дискусій про високе. Можливо і для сімейного життя згодом».
І з’явився їй у повідомлення через три дні Геннадій. Чоловік, згідно з анкетою, «інтелектуал, поціновувач мистецтва, без комплексів».
На фото статний брюнет із густою шевелюрою.
Переписувалися вони тиждень, віршами, цитатами сипали, і Зоя Петрівна вже подумки приміряла фату. Вирішили зустрітися біля пам’ятника Шевченку місце перевірене.
З’явилася Зоя Петрівна у найкращій своїй сукні, щоб підкреслити жіночі принади, обличчя пудрою вибілила, як і годиться. Локони кокетливі накрутила. Буси одягла. Чекає.
Бачить, іде до неї чоловічок метр із кепкою, лисина виблискує. Костюм на ньому парадний, і жилетка видніється. Не схожий на своє фото. І вік солідний. Зупинився, очима в телефон зиркає, потім на Зою, і раптом як скаже:
– Це що ви, Зоя, чи що?! – чоловік очі округлив від здивування. – На фото молода була, а зараз… Пробачте, ледь впізнаю ваше обличчя!
Зоя Петрівна, хоч пані і вихована, сказала:
– А ви, чоловіче, на знімку – кучерявий Аполлон, а насправді – лисий і низенький! Де ж ваше волосся, дозвольте запитати? Три волосини стирчать, і то сиві.
Геннадій, однак, не розгубився:
– У чоловікові, – каже. – Зовнішність не головне. Розум, харизма, широта душі, ось на що треба дивитися! У мене, між іншим, ще дача з теплицею є!
– А в мене кіт рудий! – сказала Зоя Петрівна, але раптом задумалася: «А справді ж… Чого я, як недолуга, на волосся дивлюся? Може, душа в нього поетична?
– Ви, Зоє Петрівно, хоч і з… Е–е–е… Віковими змінами, але душа, бачу, допитлива. І волосся, діло наживне, перука є, якщо вам дивитися важко на мою голову.
Можу надіти, ось у пакеті лежить. Взяв про всяк випадок.
І троянду подарувати збирався, але сумніви беруть… Чи варто… Коли таку відразу я викликаю, низький бачте я, яка вже тут романтика… Ось так ось в інтернеті знайомитися…
Зої Петрівні стало соромно. Сама ж не краща. На двадцять кілограмів більша, аніж на фото, і обличчя не пашить свіжістю й молодістю… Обманули один одного, що вже тут сказати…
– Геннадію, а що коли нам прогулянку зробити, а потім повечеряти в ресторані? Потягнете фінансово? Чи в гаманці так само пусто, як і на голові?
Геннадій аж почервонів від обурення. Стоїть, гудзик на піджаку крутить від хвилювання.
– З фінансами у мене все гаразд! Ходімо у найближчий заклад, гуляти будемо!
Цей щедрий жест сподобався Зої Петрівні. Чому ж не посмакувати ресторанною їжею за чужий рахунок!
Стіл був повен смаколиків, Геннадій не збрехав. Ще й щедрі чайові офіціантці залишив. Зоя Петрівна наївшись від пуза, голосно гикнула, і запропонувала провести її додому.
– Геннадію, бачу, що людина ви непогана, і не жадібна. І літературу любите. А те, що маленького зросту, так це нічого страшного, не зріст красить людину. І лисина вже не так турбує мою ніжну душу. Тож, думаю, у нас є шанс…
Розійшлися вони мирно. Геннадій сказав:
– Давайте продовжимо знайомство. Я вам завтра подзвоню… Якщо, звісно, серце не прихопить. А то вік, чи знаєте, всяке може бути…
Зоя Петрівна зайшла додому і троянду біля носа тримає, а в голові думки крутяться:
«Може, і справді, дві самотності, як два порожні келихи, разом задзвенять? А фото… Ох, грішна, грішна. Але він теж не святий!»
Тепер по суботах вони ходять у ресторани, сперечаються про літературу, і Геннадій все намагається Зої Петрівні довести, що лисина – це найвищий ступінь еволюції.
А вона йому, що сивина у волоссі «не старить, а прикрашає».
І хоч щастя їх поки що нагадує ту саму троянду – трохи зім’яту, але вперто пахнучу, живуть, як то кажуть, не в конфлікті з реальністю.
Бо ж справжнє кохання – це коли дві недосконалості разом утворюють одну досконалість.
І нічого, що сусіди підсміховуються, дивлячись на дивну парочку.
Головне, що зустрілися дві самотності, і щастя своє знайшли!