Коли Олексій Петрович упіймав фінансову удачу, насамперед перейнявся майбутнім своїх дочок. Наче відчував – ненадовго це все, неміцно.
Заробити серйозні за його мірками гроші він зміг у роки, коли в країні була нестабільність. Разом з другом, вони ризикнули взяти великий кредит і почали будувати гаражі. Гроші потім страшенно знецінилися, а кооператори залишилися у виграші, на який не розраховували. Тут же вклалися в будівельну техніку та обладнання, та й зросли в результаті у велику фірму.
Олексій Петрович був родом із маленького села, п’ятий син у великій родині, так що життя своє міське вважав супер комфортним і про поліпшення власного побуту навіть не думав. Сам жив із дружиною у двокімнатній квартирі, а дочкам купив квартири – трикімнатну Марині та трохи згодом двокімнатну Оксані.
З цих квартир родина й почала руйнуватись.
Першою почала висловлювати невдоволення Оксана. Молодша раніше вийшла заміж і народила дочку, втрьох у двокімнатній їй здавалося тісно. Ну і образа, самі розумієте: старшій дочці тато купив три кімнати, а я чим гірша? Слова Олексія Петровича про те, що часи змінилися, і він просто не подужав ще одну трикімнатну, донька не чула.
Коли почалися сварки, батьки намагалися сестер примирити тим, що в результаті дівчатка все одно отримають рівні частки: Марині дістанеться однокімнатна квартира бабусі, а Оксані згодом перейде у спадок їхня двокімнатна квартира. Така перспектива нікого не втішила, а молодшу ще більше розлютила: знову їй доведеться довше чекати.
Сестри поводилися непримиренно до того часу, поки, розхвилювавшись, не злягла їх мати. Тут вже дівчатам довелося відвідувати нездужу разом, і навіть посміхатися один одному, але за порогом батьківської квартири все одно не спілкувалися. Особливо часто приходила Оксана, адже їй мала дістатись двокімнатна квартира батьків.
Мати повільно згасала. Коли вона перестала вставати, Олексій Петрович змушений був відійти від справ. У результаті компаньйони відсунули його на другі ролі, а потім і зовсім все забрали до своїх рук.
Спільна втрата, начебто, згуртувала сім’ю. Під час підготовки до прощання сестри жодного разу не посварилися, проте на поминках вийшла неприємна сцена: Оксана знову почала про нерівну спадщину, батько завівся, старша кинулася їх мирити.
Свідками сварки стали близькі та родичі.
Особливо обурювалася бабуся Раїса Василівна. Спочатку насварила онучок, потім запропонувала Олексію Петровичу переїхати жити до неї:
– Ще не зав’яли квіти на могилі матері, а вони вже сварилися через спадок! Сором. Ось що, синку, перебирайся до мене, звільни вашу двокімнатну, нехай Оксана заспокоїть вже своє самолюбство.
Вийшло тільки гірше.
Старша Марина обурилася таким рішенням і теж заявила свої права на метри у батьківській квартирі. Мовляв, треба продати ці метри та гроші поділити навпіл. Це дозволить обом сестрам покращити свої житлові умови. Молодша, звичайно, нагадала сестрі, що їй і так дісталося більше.
Довелося сімейні стосунки вирішувати в суді, тим більше розбрат давно вже не був таємницею ні для рідних, ні для сусідів. Коли Олексій Петрович отримав повістку, його вразила в ній фраза «як відповідач».
До нього висували позов дочки, яким він віддав усе!
Він не спав, коли в дитинстві вони нездужали, влаштовував їх у престижні школи і потім інститути, працював день і ніч, забезпечив кожну окремим житлом, обставив квартири меблями, купив по машині… І тепер має відповідати їм все у суді? За що?
До суду Олексій Петрович прийшов разом із матір’ю, яка зголосилася бути свідком. Насправді саме Раїса Василівна здебільшого відповідала на запитання судді. Олексій Петрович не міг говорити: у горлі стояла грудка, в очах – сльози.
Суд залишив усе як є.
Оскільки власник квартири живий, йому розпоряджатися своїм нерухомим майном. Мало того, він має право подарувати квартиру будь-кому або виручені від продажу кошти витратити на свій розсуд. Ну або заповідати свою квартиру будь-якій дочці, так само як зовсім стороннім людям, якщо не захоче залишати ці метри дітям.
Олексій Петрович уже нічого не хотів.
В однокімнатній квартирі матері йому було не по собі, куди дітися без роботи він не знав. Намагався поговорити відверто з доньками, дізнатися – чого їм не вистачило? Чому рідні люди раптом стали ворогами? Марно. Доньки уникали зустрічі, посилаючись на зайнятість.
Несподівано рішення запропонувала Раїса Василівна:
– Слухай, ти дав дітям усе, що міг. Чому дівчата твої виросли егоїстками, яка тепер різниця? Нічого тут не вдієш, нехай їдять свої образи самі. А ми з тобою можемо продати твою квартиру та мою, купити трикімнатну з великою кухнею. Уяви: у кожного буде окрема спальна та спільна вітальня, благодать. Тобі шістдесяти немає – жити та жити! І я на той світ не збираюся. Разом веселіше!
Олексій Петрович засміявся легко і дзвінко, наче скинув з плечей важкий тягар. Насправді ж, ніхто не може сказати, що він обділив дочок – а подяки від них він і не чекав! Чому б справді не пожити тепер для себе?
Його не стало несподівано уві сні.
Покупці вже сплатили і його двокімнатну і однокімнатну матері. Одній Раїсі Василівні трикімнатна з великою кухнею була вже не потрібна.
Вона сказала, що не хоче бачити онучок на прощанні в сина. Але Марина з Оксаною все одно прийшли. Бабуся не витримала і почала їм вимовляти прямо на поминках:
– З’явилися, треба ж! Знову тато вас порадував. Ну, коли грошики ділитимемо? Може, й мою частку одразу поділіть? Що ж чекати! А мені саме місце в будинку для людей похилого віку…
Внучки навіть не відчули каверзи. Оксана відразу зраділа:
– Справді, бабусю, ми б тебе регулярно відвідували…
І ці поминки були зіпсовані.
* * *
Не варто чекати від дітей подяки за те, що ви привели їх на світ. Вони ж вас про це не просили. Але й від батьків не слід вимагати дуже багато – без них вас просто не було б.
Раїса Василівна цю істину, як то кажуть, помацала руками.
За півроку Марина з Оксаною отримали по листівці з Мадрида. Бабуся повідомляла, що поїхала світ подивитися, але не вийшло й пів Європи об’їхати. Познайомилася вона з Яном, удівцем, загалом, не таким уже й старим. І тепер житиме у нього.
Про гроші, що дісталися їй від продажу обох квартир, у листівках не було жодного слова.