– Прямо навіть дивно, Петре, вперше у мене на дачу сил немає збиратися, та що ж це таке? – тихенько бурчала Ганна Дмитрівна, збираючи речі.
Та й чоловік після зими кволий якийсь був, важка зима була, хоч і сильних морозів не було.
Але сонце вже манило їх за місто, хоча Ганна Дмитрівна й упиралася.
Цієї весни дача раптом їй здалася непосильною ношею. Хоча шістдесят дев’ять ніби й не старість, але її спина нила, ноги гули, не зрозуміло з чого, наче й не перетрудилася вона.
– Давай ще тиждень почекаємо, а потім поїдемо, – запропонував чоловік.
Петро Іванович її цієї зими теж слабий був.
То тиск скакав, то коліна нили, навіть кульгати став. І за що не візьметься – все в нього з рук валиться. Хоча вони дачу дуже люблять і завжди туди після зими приїжджали найпершими.
Але весна взяла своє. Сонце пригрівало все сильніше, і хоч правда і важко, але вони налаштувалися і зібралися.
А як тільки вони стали ближче до дачі під’їжджати, начебто й сил додалося.
Зайшли в хату й ойкнули від несподіванки.
Буфет був відчинений, крупа розсипана по підлозі, макарони погризані. Скатертина зі столу зірвана і лежить грудкою на підлозі. І фантики валяються від старих цукерок, що у буфеті залишалися.
– Петре, це що таке? Чи миші, чи хтось ще гірше тут погосподарював? – Ганна Дмитрівна зітхнула і взялася за прибирання. А Петро Іванович, як завжди, бурчав під носа і допомагав дружині. Він і пічку розтопив, щоб за зиму будинок просох і стало затишніше.
А поки вони порядок наводили їсти захотілося, та так, що давно такого апетиту ні Ганна Дмитрівна, ні Петро Іванович не мали. Навіть не стали нічого готувати, просто перекусили нашвидкуруч бутербродами з ковбасою та сиром, та запили молоком.
– Петре, а як же смачно ось так хліб ламати та шматками різати ковбасу та сир, ми так раніше в молодості їли, – повеселішала Ганна Дмитрівна.
Потім увімкнули концерт по телевізору подивитися, але свіже повітря та втома з дороги їх просто звалили з ніг. Прилягли вони відпочити на диван та й заснули, як діти малі. Видно, повітря на дачі і справді не просто солодке, а цілюще.
Прокинулася Ганна Дмитрівна від якогось бурмотіння. Незрозуміло було, що за такі звуки дивні?
Невже це її Петро Іванович так уві сні розмовляє?
Ні, спить Петро, сопе. А ось за столом хтось маленький ворушиться, чи кіт з вулиці забіг?
Придивилася Ганна Дмитрівна і обімліла – на стільці сидить маленький дядько. Кудлатий, з бородою і на вигляд зовсім незнайомий.
Сидить і їхню ковбасу та сир наминає, хліб м’який доїдає, і молоком запиває. Говорить:
– Приїхали нарешті! А я ледве вижив! Макарони гриз, крупу сиру їв, а я ж кашку люблю теплу, м’яку, схуд увесь! Забули зовсім свого домовика, навіть із собою не покликали, а я теж не молодий вже! Ну і їм без мене там погано було! Молодим не до нас, а літнім без нас не можна, а то життя не залагодиться!
Ганна Дмитрівна від страху аж застигла.
Але потім розбудила чоловіка, а Петро Іванович спросоння ніяк не зрозуміє в чому справа, очі тільки витріщає.
А як дійшло до нього, про що дружина каже, розсміявся. – Так у моєї бабусі теж домовик був, вона завжди його пригощала, казала, він і розсердитися може.
З того часу Ганна Дмитрівна завжди домовику ввечері шматок пиріжка чи хлібу залишала і молока наливала.
А коли вони будуть на зиму в квартиру їхати, обов’язково заберуть його із собою. Тяжко їм без нього стало жити. Зрозуміло тепер, чому взимку нічого не ладналося, без нього ж, як без душі.
Та й Петро Іванович перестав бурчати, навіть сам став домовика підгодовувати. І що дивно – життя у них відтоді почало налагоджуватися і зі здоров’ям краще стало. На дачі вони знову надихнулися повним життям.
Петро Іванович навіть помолодшав натхнений присутністю домовика, грядки перекопав і розсаду висадив.
Ганна Дмитрівна милувалася на чоловіка, на паростки, що зеленіли на грядках. А коли пішла полуниця вона одного разу побачила їхнього домовика, який сидів у куточку під ґанком і наминав свіжу солодку полуницю.
Ну значить тепер все гаразд, не ображається більше на них домовик!
Якось восени ввечері, коли сонце вже хилилося до заходу сонця, Ганна Дмитрівна присіла поряд із теплою пічкою, вона була впевнена, що домовик десь тут, поряд, він же ж любить, де тепло й ситно.
– Дякую тобі, любий наш домовик, що ти з нами, і більше не ображаєшся, без тебе зовсім погано було б, – тихо прошепотіла Ганна Дмитрівна, сподіваючись, що він почує.
І він почув, визирнув з–за грубки, розсміявся добродушно і відмахнувся від неї.
– Та що вже там, – пробурчав він. – Я ж не чужий. Я тут споконвіку живу. Просто забули про мене, я образився.
– Більше ніколи не забудемо, – пообіцяла Ганна Дмитрівна. – Тепер ти у нас найголовніший.
Домовик задоволено засопів і погладив свій животик,
– Головне, щоб каша була, й молоко свіже. А я теж постараюсь, щоб у вас все ладилося.
І справді, у них тепер усе залагодилося, Петро Іванович перестав хворіти, тиск нормалізувався, суглоби не турбували. Ганна Дмитрівна відчула приплив сил і енергії.
Але коли настав час їхати на зиму до міста, Ганна Дмитрівна з тривогою подивилася на домовика.
– Але як же ж ми тебе заберемо?
Домовик усміхнувся.
– Не турбуйся, я сам знаю, як треба.
Він показав їй на старовинну дерев’яну скриньку, що стояла на шафі, спритно заліз на шафу і … незрозумілим чином помістився в ній.
– От і все, – сказав він зі скриньки. – Тепер несіть мене обережно.
Ганна Дмитрівна дбайливо взяла скриньку і поклала її в сумку.
Всю дорогу поки вони їхали, а потім піднімалися в квартиру, вона відчувала, як домовик ворушиться всередині, і заспокоювала його тихим шепотінням.
Але в міській квартирі їхній домовик швидко освоївся. Він оселився в старому буфеті, що стояв у кутку кімнати, і звідти стежив за порядком.
Взимку в квартирі було тепло й затишно.
Весною, коли сонце знову пригріло, вони повернулися на дачу.
– Нарешті вдома! – голосно вигукував він. – Як же я скучив за свіжим повітрям і співом птахів!
І дача знову зажили повним життям.
Петро Іванович та Ганна Дмитрівна були щасливі, що у них є такий чудовий домовик.
Вони знали, що він завжди буде поруч, оберігати їх і допомагати їм, а ще він сказав своє ім’я – Богдан, значить, зовсім освоївся.
Хто сумнівається, знайте, що домовики, особливо люблять літніх людей.
Вони бачать у них мудрість, терпіння і зв’язок з минулим.
За що вони і дякують своїм добрим господарям, платять за добро добром, лікують і допомагають у всьому, як і домовик Богдан, що тепер ніколи не розлучається з Ганною Дмитрівною та Петром Івановичем.
Усім добра, тепла й вірних помічників!
Така от казка.
А домовик – персонаж словʼянської міфології, дух або хатнє божество, що живе в хаті й піклується про неї та її жителів, або навпаки – шкодить їм…