Ольга крутилася на кухні і подумки перебирала, чи все вона встигла. Серветки на столі, чайник на плиті, торт в холодильнику, син Діма у кімнаті збирає пазл. Сьогодні в них вдома збиралася вся родина: день народження у Сергія, її чоловіка, а за сумісництвом – сина тієї свекрухи, яка завжди вміла зіпсувати свято парою влучних фраз.
Гостей мало бути небагато: мама Сергія – Тамара Павлівна, її сестра Марина з чоловіком та двоюрідна сестра Олена. Ольга вже звикла до цих сімейних посиденьок, хоча щоразу готувалася до них, як до іспиту. З Тамарою Павлівною стосунки були рівними: без сварок, але й без особливого тепла. Все тому, що за вісім років спільного життя із Сергієм вони так і не дійшли до ЗАГСу. І хоч у них підростав син, і побут був спільний, і всі довкола давно вважали їх родиною, для Тамари Павлівни Ольга залишалася кимось на зразок тимчасового явища.
Сергій, як завжди, жартував:
– Мамо, який тобі штамп? Ти що, у минулому столітті живеш?
– Сергію, не сміш мене, – відповіла Тамара Павлівна. – Сім’я – це коли все по-справжньому. А у вас якось… ну, ти зрозумів.
Ольга намагалася не зважати на ці розмови. Головне, щоб вдома був порядок і син ріс щасливим.
Гості прийшли вчасно, як за розкладом.
– Ольга, як завжди, у тебе все з голочки, – сказала тітка Марина, оглядаючи стіл.
– Дякую, – посміхнулася Ольга. – Проходьте, роздягайтеся, сідатимемо до столу.
Сергій різав хліб, Діма гасав квартирою зі своїми машинками, а Тамара Павлівна уважно оглядала кожну деталь – від штор до сервірування.
– Я дивлюся, у тебе нові тарілки, – зауважила вона, сідаючи за стіл.
– Так, минулого тижня купила по акції, – відповіла Ольга.
– Ну, хоч щось нове в цьому будинку з’являється, – з легенькою усмішкою сказала свекруха.
Ольга вдала, що не почула. Вона давно навчилася фільтрувати такі фрази.
Коли всі зібралися за столом, Марина підняла келих.
– За Сергія! Нехай завжди буде таким же веселим та надійним!
– Дякую, тітко Марино, – усміхнувся Сергій. – А Ользі дякую за святкову вечерю.
– Ольга у нас молодець, – додав чоловік Марини. – На ній все тримається.
Тамара Павлівна примружилася:
– Ну, тримається, – це голосно сказано. Все-таки Ольга не має офіційного статусу. Як то кажуть, живуть – і добре. Хто вона йому? Ніхто.
У кімнаті повисла тиша. Ольга відчула, як у неї всередині все затремтіло. Вона навіть не відразу зрозуміла, що саме її зачепило: чи то слово «ніхто», чи те, з яким спокоєм воно було сказано.
Сергій кашлянув, намагаючись розрядити обстановку:
– Мамо, ну ти як завжди. Ми ж дорослі люди, яка різниця?
– Різниця є, Сергію, – не вгамувалася Тамара Павлівна. – От якби розписалися, тоді інша річ. А так – співмешканка. Сьогодні є, завтра нема.
Марина спробувала вставити слово:
– Тамаро, ну що ти починаєш? Зараз всі так живуть.
– Нехай всі, а я по-старому, – відрізала свекруха. – У мене свої принципи.
Ольга встала з-за столу, пішла на кухню за гарячим, щоб приховати сльози, що підступили до очей. Вона чула, як у вітальні Сергій щось бурмоче, Марина шепоче: «Ну навіщо ти так?», а Діма кличе її дивитися, як він збудував вежу з кубиків.
Коли вона повернулася з тарілкою, Тамара Павлівна вже обговорювала з Оленою, як складно зараз знайти хорошу роботу без зв’язків.
– Ольга, а ти ким зараз працюєш? – раптом спитала свекруха.
– Я на віддаленні, бухгалтером, – відповіла Ольга, розставляючи тарілки.
– Ну, бодай якась користь, – кивнула Тамара Павлівна.
Сергій спробував перевести розмову:
– Мамо, давай краще про відпустку поговоримо. Ми ось думали влітку на море поїхати.
Але Ольга відчула, що більше не може мовчати.
– Тамаро Павлівно, ви правда вважаєте, що якщо немає штампу в паспорті, значить, я для Сергія ніхто?
– А що? – знизала плечима свекруха. – Я так вважаю. Сім’я – це коли все за законом. А у вас… ну самі розумієте.
Тітка Марина подивилася на Ольгу зі співчуттям, Олена уткнулася в телефон, чоловік Марини вдав, що зайнятий шматочком риби.
– Ну, тоді ви і Діму не визнаєте своїм онуком? – спитала Ольга, намагаючись говорити рівно.
– Онук мій, звичайно, – відповіла Тамара Павлівна. – Він наш рідний. А ось ти… ти просто жінка, яка живе з моїм сином. Сьогодні живеш, завтра хто знає.
Сергій стиснув кулаки:
– Мамо, годі. Ти переходиш межі.
– Сергію, я кажу як є, – спокійно відповіла свекруха. – Не ображайся, Ольго, але в мене свої погляди.
Оля відчула, що їй стає душно. Вона встала, пішла в кімнату до Діми, котрий захоплено будував гараж для машинок.
– Мамо, а ти гратимеш зі мною? – спитав він.
– Звісно, - усміхнулася Ольга, намагаючись приховати сльози.
У вітальні розмова тривала. Тамара Павлівна розповідала, як у її сусідки син одружився офіційно, і тепер у них все гаразд: квартира, машина, двоє дітей, і ніхто нічого не сміє сказати про його дружину. І майно, звісно, спільне.
– Мамо, годі вже, – втомлено сказав Сергій.
– Я просто хочу, щоб у тебе все, як треба, – зітхнула свекруха.
Ольга в цей момент повернулася до вітальні і чула всю розмову.
Марина тихо сказала:
– Олю, не бери в голову.
Ольга кивнула, хоча розуміла, що це не втішає.
Коли гості пішли, Сергій підійшов до Ольги.
– Вибач, я не знав, що мати знову почне.
– Ти завжди не знаєш, – втомлено відповіла Ольга. – А я завжди повинна це слухати.
– Оля, ну ти ж знаєш, яка вона.
– А я маю все життя доводити, що я не ніхто? – Мені набридло.
Сергій сів поруч.
– Оля, ну не ображайся. Ти ж знаєш, що для мене ти – сім’я.
– Для тебе – може бути. А для твоєї мами – пусте місце.
– Ну, давай одружимося, якщо тобі так важливо.
– Ти кажеш це так, ніби робиш мені ласку, а не пропозицію, – тихо сказала Ольга. – Мені важливо, щоб мене поважали.
Сергій замовк.
Увечері Ольга поклала Діму спати, зібрала посуд, витерла стіл. Сергій сидів у кріслі, гортав новини на телефоні.
Наступного дня Ольга зателефонувала своїй мамі та розповіла про ситуацію вчорашнього вечора.
– Ой, та не хвилюйся ти.
– Все одно прикро, що після восьми років спільного життя мене вважають просто тимчасовою жінкою.
Мама зітхнула.
– Може, й справді, тоді час розписатися?
– А мені вже не хочеться. Я не хочу це робити, щоб комусь щось довести.
– Тоді просто живи для себе та сина.
Ольга кивнула, хоч розуміла, що нічого не змінилося.
Увечері Сергій спробував загладити провину.
– Оля, давай у вихідні з’їздимо кудись, розвіємося.
– Не хочу нікуди, – сказала Ольга. – Я втомилася.
– Оля, ну не ображайся.
– Я не ображаюся. Я просто втомилася бути для всіх «ніким».
Сергій зітхнув, пішов у кімнату до сина.
Ольга залишилася на кухні одна. Вона дивилася на порожні чашки, на іграшки, розкидані по підлозі.
Наступного дня Тамара Павлівна зателефонувала Сергію.
– Сергію, я не хотіла нікого образити. Але ти ж розумієш, що я маю рацію.
– Мамо, дай нам спокій.
– Я просто хочу, щоби все було правильно.
Сергій кинув слухавку.
Ольга чула цю розмову і лише посміхнулася.
– Все в нас буде правильно, – сказала вона вголос.
Сергій вийшов із кімнати.
– Оля, ти щось сказала?
– Нічого. Просто думаю, може, й справді, Тамара Павлівна має рацію.
Сергій хотів щось сказати, але передумав.
Ольга пішла укладати сина спати. Вона дивилася, як Діма засинає, і думала, що заради нього вона готова витримати багато чого. Але не вічне відчуття, що вона тут чужа.
Цього вечора вона вперше замислилася: а чи варто далі жити так, щоб щоразу доводити, що ти не ніхто?