– Марино, як це ти тісто замісила? – почувся з кухні владний голос свекрухи. – Хіба ж можна вареники ліпити з такого? Все знову переробляти тепер!
Марина стрепенулася і з тугою подивилася на годинник. Восьма ранку. Пів року заміжжя, а вона досі не звикла до цих ранкових сварок.
У Зінаїди Сергіївни всюди були свої правила. І горе тому, хто наважиться їх порушити.
– Іду, мамо, – озвалась Марина, квапливо витираючи руки об фартух.
У просторій кухні панував ідеальний порядок. Все блищало, сяяло, кожна річ знала своє місце. Зінаїда Сергіївна височіла посеред цієї пишноти, як полководець на полі – пряма спина, стиснуті губи, пронизливий погляд з-під окулярів.
– Ось дивись, – вона вказала пальцем у миску з тістом. – Хіба ж це консистенція? Де еластичність? Тісто має бути як шовк, як атлас! А в тебе що? Гума якась!
Марина мовчки почала заново просівати муку. Сперечатися марно – перевірено. Будь-яке заперечення тільки підбурює свекруху ще більше.
– І де ти стільки яєць поклала? – продовжувала Зінаїда Сергіївна. – У нас у сім’ї споконвіку на дві склянки борошна – одне яйце, не більше. А ти що робиш?
– У моєї мами завжди… – почала Марина, але осіклася під важким поглядом свекрухи.
– Саме так, що у твоєї мами! – сказала Зінаїда Сергіївна. – А ти тепер у нашій родині. І готувати має за нашими правилами.
У цю мить на кухню зазирнув заспаний Павло.
– Що за шум з самого ранку? – позіхнув він, чухаючи густу шевелюру.
– Та ось, вчу твою дружину розуму, – пирхнула Зінаїда Сергіївна. – А вона все по-своєму хоче робити. Ніяк не зрозуміє – у нашому домі свої порядки.
Марина застигла, очікуючи, що чоловік заступиться за неї. Але Павло тільки знизав плечима:
– Мамо, ти ж знаєш – тобі видніше. Ти в нас головна на кухні.
І, поцілувавши матір у щоку, подався вмиватися. Марина відчула, як до горла підкочує гірка грудка образи.
У кутку кухні тихо покашлював Василь Семенович, непомітно попиваючи ранковий чай. Він єдиний, здається, розумів, як воно молодій невістці. Іноді крадькома поглядав на неї співчутливо, але вголос не заперечував дружині ніколи.
– Так, із тестом розібралися, – діловито продовжувала Зінаїда Сергіївна. – Тепер слухай уважно. Скоро новий рік, треба починати готуватися. У нас все має бути як треба.
Марина стрепенулася. Ось воно. Вона передчувала, що рано чи пізно ця розмова відбудеться.
– У нас у сім’ї свої традиції, – говорила свекруха. – Перед новим роком обов’язково треба весь будинок вичистити – від підлоги до стелі. Кожен куточок промити, кожну річ перебрати. Тридцять першого зранку починаємо готувати. Спочатку холодець – це святе. Потім…
– А ми з Павлом думали… – несміливо вставила Марина. – Може цього року по-новому? Я б могла салат із креветками зробити, карпаччо.
– Що-о-о?! – Зінаїда Сергіївна почервоніла. – Яке ще карпаччо? У нас зроду такого не було! Нема чого тут модні викрутаси влаштовувати!
– Але мамо…
– Жодних «але»! – сказала свекруха. – Буде все, як завжди, холодець, заливне, олів’є. І жодних експериментів!
Надвечір Марина відчувала себе вичавленою як лимон. Голова гула від нескінченних настанов свекрухи. Виявилося, що новорічних традицій у сім’ї чоловіка не злічити – від спеціального порядку розвішування гірлянд до особливого способу складання серветок.
– Втомилася? – спитав Павло, коли вони залишилися самі в спальні.
– Павлику, я не витримаю, – тихо сказала Марина. – У мене також є свої традиції, свої звички. Чому я маю від усього відмовлятися?
– Маринко, ну ти ж знаєш маму, – зітхнув чоловік. – Вона все життя так жила. Їй важко змінюватись.
– А мені не важко? – у голосі Марині задзвеніли сльози. – Я ж не вимагаю все переінакшити. Але хоч щось своє можна зробити?
– Не починай, – скривився Павло. – Давай не сперечатимемося. Мама краще знає, як треба.
Марина відвернулася до стіни. Усередині все кипіло від образи й обурення. “Мама краще знає”. Вічне «мама краще знає»! А вона, значить, ніхто й звати її ніяк?
Останньою краплею стала розмова про ялинку. Марина запропонувала прикрасити її у скандинавському стилі – білі і срібні кульки, мінімалістичні прикраси. Зінаїда Сергіївна розізлилася.
– Це що за неподобство? – гриміла вона на весь дім. – Який ще мінімалізм? У нас завжди ялинка була як ялинка – з різнокольоровими кульками, з мішурою, з дощиком! А ти що надумала? Щоб як в офісі було? Не дозволю!
– Але чому завжди має бути тільки по вашому? – не витримала Марина. – Я теж маю право голосу у цьому домі!
– Ах он як! – ахнула від обурення свекруха. – Права вона качає! А ти спочатку навчися поважати чужі традиції! От як навчишся – тоді й поговоримо!
– Я поважаю! – вигукнула Марина. – Але ж ви навіть слухати не хочете нічого нового! Для вас існує тільки ваша думка, а решта має мовчки підкорятися!
– Та як ти смієш! – Зінаїда Сергіївна побіліла. – Павлику! Ти чуєш, що твоя дружина дозволяє собі?
Павло, який до цього мовчки спостерігав за перепалкою, нервово смикнув плечем:
– Маринко, перестань. Не заводься. Справді, давай як завжди все зробимо.
Це було вже занадто. Марина розвернулась і вибігла з кімнати. У вухах дзвеніло, на очі наверталися сльози.
«Як завжди». Завжди буде тільки «як завжди». Чужі традиції, чужі правила, чуже життя. А вона в ньому – ніхто, порожнє місце, яке має безсловесно підкорятися.
За спиною гримнули двері – це Павло вийшов услід.
Але Марина навіть не обернулася. Усередині ніби щось надломилося, і вона точно знала – далі так не може тривати. Щось має змінитись. Обов’язково має…
За вікном кружляв грудневий сніг, загортаючи місто в пухнасту білу ковдру. Марина сиділа біля вікна, розсіяно водячи пальцем по запітнілому склу. Після тієї сварки минув тиждень. Тиждень натягнутого мовчання, фальшиво-ввічливих фраз і старанного уникнення один одного.
Зінаїда Сергіївна демонстративно готувалася до свята сама, зрідка кидаючи зауваження про «нинішню молодь, яка й традицій не знає». Павло метався між дружиною та матір’ю, намагаючись згладити гострі кути, але виходило тільки гірше.
– Може, поїдемо до моїх батьків на свята? – якось запропонувала Марина чоловікові. – Хоч на кілька днів?
Павло тільки головою похитав:
– Навіть не думай. Мама цього не переживе. У нас ніколи такого не було – щоб на новий рік нарізно бути.
«У нас, у нас», – гірко подумала Марина. – А я, значить, чужа? Так і все життя під чужу дудку танцюватиму?»
Несподівану підтримку вона отримала від свекра. Василь Семенович, зазвичай тихий і непомітний, раптом заговорив за вечерею:
– А пам’ятаєш, Зіно, як ми з тобою перший рік жили? У твоїх батьків?
Зінаїда Сергіївна насторожилася, відклала вилку:
– Ну, пам’ятаю. І що?
– А те, що моя мати теж по-своєму робила. І тобі, пригадується, несолодко було.
– Це зовсім інше! – почервоніла свекруха.
– Чому ж інше? – спокійно заперечив Василь Семенович. – Таке саме. Ти тоді плакала, пам’ятаю, говорила – не витримаєш ці порядки. А тепер сама…
– Василю, припини! – Зінаїда Сергіївна стукнула по столу долонею. – Не лізь, куди не просять!
Але слова були сказані і щось невловимо змінилося в атмосфері будинку. Марина побачила задумливий погляд свекрухи, коли та перебирала ялинкові іграшки. Старі ще скляні кульки були сусідами з новими пластиковими.
– Мамо, – обережно почала Марина. – Давайте спробуємо поєднати? І ваші традиції, і щось нове?
Зінаїда Сергіївна підібгала губи, але промовчала. А наступного дня сама покликала невістку:
– Ану, покажи, що ти там про ялинку казала? Про цей твій… Мінімалізм?
Марина, боячись злякати момент, дістала планшет, відкрила заздалегідь збережені картинки. Показала, як можна поєднувати старі іграшки із сучасним декором, створюючи неповторний стиль.
– Хм, – хмикнула свекруха, розглядаючи фотографії. – Але ж гарно виходить. Тільки дощик все одно почепимо! – Додала вона строго. – Це вже як годиться.
– Звісно, мамо, – усміхнулася Марина. – Куди ж без дощику?
Крига скресла. Поступово, день за днем вони вчилися знаходити компроміси. Холодець залишився у новорічному меню недоторканним, але поряд з ним з’явився салат із креветками. Традиційні сніжинки на вікнах доповнились модними орнаментами.
Але головне протистояння сталося за три дні до Нового року. Зінаїда Сергіївна, як завжди, зібралася пекти своє фірмове пісочне печиво – неодмінний атрибут свята.
– Мамо, можна я теж спробую? – несміливо запропонувала Марина. – У мене є рецепт імбирного, з глазур’ю…
– Це що за новини? – насупилась свекруха. – У нас завжди пісочне було!
– А давайте обидва випечемо? – не відступала Марина. – І ваше, і моє. Нехай гості обирають, що кому більше подобається.
Зінаїда Сергіївна завагалася. Було видно – ідея їй не до душі, а й відмовити вже якось незручно.
– Гаразд, – нарешті сказала вона. – Тільки щоб усе було чисто! І не заважай мені зі своїми експериментами.
Вони зайняли кухню з самого ранку. Кожна на своїй половині столу поралася над тістом, крадькома поглядаючи на сусідку. Марина намагалася на повну силу – вимішувала, розкочувала, вирізала фігурки, розписувала глазур’ю. А коли з духовки потягло пряним ароматом кориці й імбиру, Зінаїда Сергіївна не витримала:
– Чим це так пахне?
– Спробуйте, мамо, – Марина простягла їй ще тепле печиво.
Свекруха з підозрою відкусила шматочок. Прожувала. Очі її здивовано округлилися.
– Але ж непогано! – визнала вона. – Тільки спецій забагато. От я б…
І пішло-поїхало. За годину вони вже разом обговорювали пропорції, сперечалися про температуру випічки й ділилися секретами глазурі. Надвечір на столі красувалися два підноси з печивом – класичне пісочне та пряне імбирне. І обидва – сама досконалість.
– Знаєш що, – задумливо сказала Зінаїда Сергіївна, розглядаючи результат їхньої праці, – а й справді непогано виходить. Коли старе з новим.
Марина затамувала подих. Невже?
– Тільки не думай, що я вже здалася! – відразу схаменулась свекруха. – Холодець все одно буде! І салат олів’є! І дощик на ялинці!
– Звісно, мамо, – усміхнулася Марина. – Куди ж без цього?
Тридцять першого грудня будинок сяяв чистотою. На вікнах красувалися химерні візерунки – традиційні сніжинки химерно перепліталися зі скандинавськими мотивами. Ялинка в кутку вітальні вражала уяву – старовинні скляні кулі сусідили з модними сріблястими прикрасами, а увінчував всю цю пишноту блискучий дощик.
На столі непорушно височів холодець, але поряд з ним прилаштувався витончений салат з креветками. А на десерт на гостей чекали два види печива – пісочне й імбирне, які Марина із Зінаїдою Сергіївною спекли разом, сперечаючись про рецепти і ділячись секретами.
– Ну ось, – задоволено оглянула стіл свекруха, – начебто все готове. Незвично якось, звісно. Але… Гарно.
Вона помовчала, потім раптом рвучко обійняла невістку:
– Дякую тобі, дочко. За те, що не здалася. Бо я зі своїми традиціями зовсім заіржавіла.
Марина притулилася до свекрухи, відчуваючи, як на очі накочують сльози.
– І вам дякую, мамо. За те, що навчили мене стількох важливих речей.
У дверях кухні стояли Павло та Василь Семенович, з усмішкою спостерігаючи цю сцену. Старий рік ішов, несучи з собою образи й непорозуміння.
А новий обіцяв стати початком чогось світлого й радісного – коли старі добрі традиції не заважають, а допомагають створювати нові, ще прекрасніші…