Олег зробив пропозицію своїй дівчині Ірині два тижні тому. Вони подали заяву до ЗАГСу, і вже було призначено день весілля.
Але зараз молоді люди мріяли не про цей урочистий день, а про те, щоб він швидше пройшов і всі нарешті дали їм спокій.
Справа в тому, що і у нареченого, і у нареченої були дуже активні мами, які вирішили об’єднати свої зусилля і зробити день весілля своїх дітей незабутнім у їхньому житті.
Не було дня, щоб майбутня свекруха і майбутня теща не зідзвонювалися і не вигадували б якусь нову ідею.
А молоді хотіли скромно розписатися і відзначити цю подію в кафе з батьками та найближчими друзями.
– Ні, ну що ви таке вигадали? – вторили один одному мами. – Весілля – це велике свято у сім’ї. Збираються всі родичі з двох сторін, знайомляться з новою ріднею, бажають щастя молодим. Як без цього?
Вони повідомили всім, кому тільки могли, що незабаром відбудеться весілля, і численні тітоньки та двоюрідні сестри та брати почали надзвонювати Ірині та Олегу, питаючи, що їм краще подарувати.
– Ти уявляєш, у яке становище вони нас поставили? – запитала Ірина у Олега. – Тітка Валя запитує, що нам подарувати, а я маю сказати їй: «Нічого не треба, ми вас і на весілля кликати не плануємо»!
– Ірино, у мене так само. Тільки вчора двоюрідна сестра зателефонувала з таким самим питанням, – відповів їй Олег.
– Мама нарахувала тридцять шість чоловік, – сказала Ірина.
– А моя – сорок три, – засмучено повідомив наречений.
– Плюс наші друзі – ще вісім, плюс батьки, і ми з тобою. Усього виходить дев’яносто один. А деякі ще й дітей приведуть, тож вважай – усі сто. У нас просто немає грошей на таке весілля. Що робити? – запитала Ірина.
– Так і скажемо батькам: хочете зібрати всю рідню, оплачуйте бенкет самі. У нас у плані було лише двадцять чоловік. Саме таку суму маємо. На решту грошей ми наперед купили путівку – поїдемо на тиждень до Туреччини.
– Які проблеми? Оплатимо! – Заявила мати нареченого.
– Звичайно сплатимо! – Підтримала її мати Ірини і звернулася до чоловіка. – Правда, Леоніде?
Той кивнув головою і глянув на майбутнього свата.
Обидва батьки при цьому подумали про те саме: платити доведеться їм.
– Добре, – погодилися Ірина та Олег. – Єдина умова: тамаду вибираємо ми. Тому що під час весілля не повинно бути жодних дивних конкурсів та збору грошей з гостей у різнокольорові повзунки.
– Але ж на весіллях так заведено! – Здивувалася мати Іри.
– Так давно не прийнято, – відповіла дочка. – Люди й так прийдуть із подарунками та мають почуватися дорогими гостями, а не банкоматами. Ви ще почніть вилки та ложки на вході продавати! Щоб ми взагалі зі сорому не знаходили собі місця!
Про основне, на щастя, домовилися. Але Ірині довелося витримати ще одне протистояння – за своє право самій вибрати собі сукню.
– Доню! Я завжди мріяла, що ти на весіллі виглядатимеш, як принцеса. Коли я виходила за твого батька, такої різноманітності, як зараз, не було. То хай хоч у тебе буде найкрасивіша сукня, – казала мама.
Проте виявилося, що мати і дочка мала абсолютно різне уявлення про те, що таке красиво.
– Ірино, подивися, яка чудова сукня! – Вигукнула мама.
– Мамо, це вже минуле століття! Олег до мене підійти не зможе через таку широку спідницю.
Ірині вдалося відстояти свою плаття тільки після того, як вона пригрозила, що піде на реєстрацію в джинсах і футболці.
Але це були ще не всі сюрпризи, які подарували їм батьки. Молодята планували, повернувшись після весільної подорожі, кілька тижнів пожити у батьків Олега, доки винаймуть собі житло.
Але на вокзалі їх зустріли батьки Ірини та привезли до якоїсь незнайомої однокімнатної квартири.
– Ось, завівши молодят у кімнату, – гордо сказала мати Ірини, – ми зі сватами зняли для вас цю квартиру і як ще один подарунок сплатили два місяці. Живіть!
Мама підійшла до шафи і відкрила її:
– Ось, дивіться, ми всі ваші речі вже розвішали і в комоді теж розклали. Посуд на кухні тут вже був. І мікрохвильова піч, і чайник. Але якщо вам ще щось знадобиться, скажете, принесемо.
Олег підійшов до комода і висунув одну із ящиків: у ньому в ідеальному порядку були розкладені його футболки, нижня білизна та шкарпетки.
Ірина оглянула кімнату: на дивані лежало знайоме покривало, на журнальному столику – серветка, яку мати в’язала ще минулого року.
Ваза, фотографії в рамках – вона у дитинстві, Олег у дитинстві та їхня весільна фотографія – стояли на комоді. Все виглядало так, наче вони жили тут уже давно. І водночас усе було таким чужим!
– І головне – ця квартира так зручно розташована! – продовжувала розповідати мама, – всього за дві зупинки і від нас, і від батьків Олега.
Звісно, це вони врахували, коли обирали квартиру. Але не врахували іншого: до роботи і Ірині, і Олегу звідси доведеться діставатися близько години з пересадкою.
Коли наречені залишилися одні, Олег запитав:
– Що робитимемо?
– Два місяця будемо жити, а там подивимося, може, звикнемо, – відповіла Ірина.
Але звикнути до цього виявилося неможливим. І справа була навіть не в розташуванні квартири, а в тому, що обидві мами не залишали їх зі своєю турботою.
Приходить Олег із роботи, а на кухні його мама з готовою вечерею чекає.
– Мамо, мені іноді здається, що я не одружився і з дому не їхав, – сказав він якось. – Може, ви з Ольгою Петрівною дасте нам пожити самостійно?
– Синку, та хіба погано, що ми приїжджаємо вам допомагати?
– Мама, ваша турбота просто дістає нас. Приготувала вечерю, випрасувала білизну.
– То що – нам взагалі до вас не приїжджати?
– Приїжджайте, але тільки в гості, за попередньою домовленістю. А то вийде, як у п’ятницю на тому тижні – ти приїхала, а ми з друзями пішли. Що ми повинні були тебе попередити.
Олег і Ірина думали, що ця та попередні розмови якось вплинуть на ситуацію, але цього не сталося.
Тоді Олег, за домовленістю з господарем квартири, поставив на вхідні двері внутрішню засувку. Тепер їм можна було вранці у вихідні не схоплюватися з ліжка та не одягатися – за сорок п’ять секунд, доки одна з мам відчинить замок.
А коли Ірина з Олегом прожили у квартирі півтора з двох оплачених місяців, батькам спала на думку ще одна ідея – у квартирі треба зробити косметичний ремонт.
– Ви не переживайте, – сказав батько Олега, – ми зі сватом вам допоможемо. Стелю пофарбуємо, витяжку на кухні поставимо.
– Тату, ми не хочемо робити ремонт у чужій квартирі, – сказав Олег.
– Не вигадуйте! Де ви ще знайдете хорошу квартиру за такі гроші!
– Загалом так: наступного тижня купуємо матеріали, а в п’ятницю приїдемо – меблі посунемо, карнизи знімемо, – сказав батько.
– Ірино, ти за цей тиждень подумай, куди речі з комоди та шафи прибрати.
Коли батьки пішли, Ірина спитала чоловіка:
– Ти думаєш про те саме, про що і я?
– З’їжджаємо?
– Причому дуже швидко, допоки нас у ремонт не втягнули, – сказала Ірина.
За два дні вони знайшли собі іншу квартиру – недалеко від офісів, де обидва працювали.
Олег зателефонував до господарів, повідомив про те, що вони з’їжджають.
– Так наче ремонт хотіли робити, – сказав господар.
– Передумали, – відповів Олег. – Ключі кому віддати?
– Сусідці із тридцять другої квартири.
Коли в неділю мати Олега прийшла «допомогти дітям», ця сусідка і повідомила їй, що мешканці з’їхали.
– А куди? – здивувалася та.
– Не сказали. У суботу поїхали.
Цієї ж неділі всі три родини зустрілися у батьків Ірини.
– Хочете ображайтеся, хочете не ображайтеся, – сказав Олег, – але ми вам своєї нової адреси не повідомимо.
– То ж ми вам не заважали, тільки допомагали! – вигукнула Ольга Петрівна.
– Мама, в тій квартирі, яку ви для нас зняли, ми відчували себе дітьми, яким мама з татом дозволили пограти в сім’ю. А ми вже не діти.
– І надовго це? – спитала мати Олега.
-Не знаю, – відповів син. – Напевно, поки ви не визнаєте наше право на самостійне життя.
Дорогою додому Ольга Петрівна сказала чоловікові:
– Не розумію, чого їм не вистачало, адже все робили заради них, щоб у них все добре було!