Автобус м’яко котився заміським шосе назустріч першим променям ранкового сонця, яке повільно піднімається через горизонт. Широка асфальтована дорога, обрамлена рядами зелених дерев, вела в далечінь, обіцяючи мандрівникам щось хороше та цікаве наприкінці шляху.
Віра дивиться у вікно: картини одночасно знайомі та незнайомі – востаннє вона була тут майже три роки тому, коли не стало бабусі. Вона тоді ледве вмовила свекруху посидіти з Іллею, щоб не тягти дворічного малюка серед зими в таку далеку дорогу.
Зараз п’ятирічний син неспокійно крутиться у неї на колінах – він намагається дивитися у всі вікна одразу, йому все цікаво, все викликає захоплення.
– Мамо, дивись, корови! А чому вони самі гуляють? Де їхній пастух?
– А в нас також буде корова? Я, напевно, спочатку її боятимуся, а потім звикну.
Іноді автобус зупиняється. Якісь люди виходять, натомість заходять інші.
Ось на вільне місце поряд з ними сів дідусь. В руках у нього кошик, зав’язаний марлею. Під марлею відчувається якийсь рух і з кошика лунає писк.
Ілля з цікавістю дивиться на кошик і на старого, який тримав його на колінах.
– Цікаво? – спитав старенький, з усмішкою глянувши на хлопчика. – Дивись.
Він відсунув убік марлю, і Ілля обережно зазирнув у кошик: у ньому копошилися і пищали маленькі жовті грудочки.
– Курчата! Мамо, це справжні курчата! – у захваті вигукнув хлопчик.
Розговорившись з Іллею, старий поцікавився, куди вони їдуть.
– У село, – відповів хлопчик. – До нашого будинку.
Вони справді їхали у село, до того будинку, звідки Віра поїхала майже десять років тому до міста, до нового, здавалося, такого щасливого життя. Тепер вони поверталися до цього будинку, з якого їх ніхто ніколи не вижене.
Батьки привезли маленьку Віру до бабусі Антоніни Григорівни останнього літа перед школою.
– Мамо, – сказав батько, – Ну, що нам дитину невідомо куди тягти? Ми ще й самі не знаємо, де і як там улаштуємось. А Вірі треба в перший клас іти. Нехай рік-другий у тебе поживе. А потім ми її заберемо.
Батьки поїхали. Куди? Дівчинка достеменно не знала. І батько, і бабуся казали, що вони їдуть на заробітки.
Спочатку від батьків приходили листи, кілька разів навіть грошові перекази. Але через рік – все затихло – наче крізь землю провалилися.
Бабуся разом із дільничним намагалися їх знайти, надсилали листи за зворотними адресами на конвертах, але відповідь надійшла лише одного разу. Повідомлялося, що “адресат вибув”.
Через кілька років бабуся перестала шукати сина та невістку і продовжила виховувати онуку.
Закінчивши сільську школу, Віра поїхала до міста – дівчина хотіла стати вчителькою початкових класів – і вступила до педагогічного училища, яке саме того року перейменували на коледж.
Вона думала повернутися до села, але доля розпорядилася по-іншому: Віра зустріла Ярослава – він став її першим коханням та чоловіком.
Валентині Яківні – майбутній свекрусі – Віра не сподобалася, і дівчина зрозуміла це за першої ж зустрічі. Ані грошей, ані зв’язків, ані родини, ані квартири! Але Ярослав любить її – і це головне! І дівчина відповіла згодою на його пропозицію.
Потім, коли вони стали жити у квартирі батьків чоловіка, Віра зрозуміла, що рішення одружитися з нею було, напевно, єдиним, яке Ярослав прийняв, не послухавши маму. І більше за шість років, які вони прожили у шлюбі, він собі такого не дозволяв.
Тому, коли одного ранку Ярослав повідомив Вірі, що вона та Ілля повинні покинути квартиру, тому що він покохав іншу жінку і хоче одружитися з нею, це не стало для Віри несподіванкою.
Вона знала, хто ця жінка – Олена була дочкою подруги Валентини Яківни і останнім часом часто була у них у гостях разом із матір’ю.
Ярослав зробив широкий жест – він винайняв для Віри та сина кімнату в гуртожитку – на два місяці. За цей час вони розлучилися, крім того, якраз закінчився навчальний рік, і Віра змогла звільнитися зі школи.
І ось Віра та Ілля їдуть до села, до свого дому, який три роки стояв зачинений.
У якому він стані? Чи можна там жити? Віра цього не знала. Хоча вона пам’ятала слова бабусі: “Ти не дивися, Віро, що будинок непоказний, він міцний, і дах я нещодавно перекрила”. Залишалося тільки сподіватися, що все буде гаразд.
Все справді виявилося добре. Навіть краще, ніж Віра чекала.
Біля хвіртки їх зустріла сусідка – бабусина подруга Зінаїда Василівна.
– Віро! На літо чи назовсім? – Запитала вона.
– На зовсім.
– Ну і правильно. Хата хороша, що їй без господарів стояти? Я взимку кілька разів піч топила, так що нічого не відсиріло. А зараз вікна відчиниш, провітриш, і зовсім добре буде, – сказала Зінаїда Василівна.
Віра навела лад у будинку за тиждень. Забрала павутину, витерла пил, винесла на сонечко і висушила покривала та доріжки, вимила підлогу, навела лад у кухонних шафах.
Потім пішла знайомою стежкою до школи.
Семен Петрович – вчитель математики, фізики, інформатики та директор школи в одній особі – зустрів її привітно.
– Радий, радий! У нас цього року учнів побільшало – із двох сусідніх сіл стали до нас дітей привозити, а з учителями біда. Оксана Романівна вже три роки у дві зміни працює – хоче взагалі звільнитися, якщо я її не розвантажу. Тож ти, Віро Дмитрівно, дуже вчасно приїхала. Так, твоя бабуся казала, що ти ще й музику можеш викладати. А у нас вже років десять піаніно без діла стоїть. Треба лише майстра із райцентру привезти. Ми тобі перший клас дамо – вісімнадцять першокласників та уроки музики. Візьмешся?
– Візьмуся, Семене Петровичу. А ви попросите Оксану Романівну мені допомогти, хоча б спочатку?
– Звичайно, допоможе, невже відмовить, адже ти її знаєш!
Віра знала Оксану Романівну – вона працювала у цій школі ще тоді, коли Віра тут навчалася.
Прийняти Віру працювати Семен Петрович міг не раніше п’ятнадцятого серпня, зараз був лише червень. Гроші у Віри були, але небагато. Треба було зайнятися городом.
Щоправда, сусіди, що забігали подивитися, хто оселився в хаті Антоніни Григорівни, з порожніми руками не приходили, але подбати про те, щоб восени було що зібрати з грядок, треба було зараз. Тим більше, що з посадками Віра вже трохи запізнилася.
Дуже допомагала їй Зінаїда Василівна – і порадою, і розсадою, а, бувало, і з Іллею залишалася, коли Вірі треба було до райцентру з’їздити – книги купити, оформити медкнижку.
А одного разу до будинку Віри під’їхав мотоцикл – якийсь хлопець привіз двоюрідну сестру бабусі. Та, насилу вилізши з коляски, заявила:
– Ось, Віро, приймай живність. Коли Григорівни не стало, царство їй небесне, ми її живність – кізочку, курей, кроликів – собі розібрали. Тих, звичайно, вже немає, а ти ось цих рости.
Так у Віри з’явилися кізочка і десяток курчат. Останнім найбільше тішився Ілля.
З вересня Віра почала працювати. Вранці вона відводила сина до дитячого садка – він був у сусідньому зі школою будинку, вела уроки, перевіряла зошити, а потім, забравши Іллю, поверталася додому.
Комусь це може здатися нудним, але Віра була щасливою. Сільське життя було їй знайоме – топити піч, працювати на городі вона вміла з дитинства. А головне – тут не було невдоволених поглядів Ярослава, зневажливих зауважень колишньої свекрухи та страху, що ти знову комусь не догодила.
Звичайно, в місті жити легше, але тут вона була сама собі господиня. І люди навколо були знайомі, які знали її з дитинства, завжди готові допомогти.
А допомога час від часу була потрібна. Ще влітку Віра з’ясувала, що грубка потребує ремонту та й сарай потрібно утеплити. З другим вона сама впоралася, а от для того, щоб грубку відремонтувати, потрібен був майстер. Але грошей, щоб заплатити за роботу, поки що не було.
І ось якось суботнього ранку у дворі з’явився чоловік середнього віку.
– Чув, що вам грубку полагодити треба? Я, Микола, – представився він.
– У мене зараз нема чим вам заплатити. Давайте, Миколо, ви прийдете восени, коли я почну працювати, – сказала Віра.
– Не візьму я з вас грошей. Мені Антоніна Григорівна так допомогла, що я всім її онукам та правнукам безкоштовно печі класти буду, – відповів Микола.
Загалом життя налагодилося.
Але після Нового року трапилася неприємність – Зінаїда Василівна несла від колодязя відерце з водою, послизнулась і опинилася на землі.
У районній лікарні наклали гіпс на руку та відправили бабусю додому.
А що вона вдома однією рукою зробить? Тим паче лівою?
Звісно, Віра почала допомагати сусідці – роботи у сільському будинку багато. А тут довелося цілих три місяці на два будинки працювати. Але Віра з усім упоралася.
За цей час вони з Зінаїдою Василівною так потоваришували – ніби рідні стали. Ілля так взагалі сусідку бабусею називав. А та й рада:
– Не було у мене своїх дітей та онуків, а тепер вас з Іллею мені наче Бог послав, — казала вона Вірі.
Прожили вони таким чином два роки, знову настало літо. У вересні Ілля мав піти до школи.
І тут з’явилися несподівані гості.
Якось вдень зупинився біля їхньої хвіртки великий чорний джип. На яскравому червневому сонці машина блищала так, що на неї важко було дивитися.
Віра вийшла на ґанок. З машини зʼявилися двоє – Ярослав у джинсах та білій сорочці та колишня свекруха – Валентина Яківна.
– У цій хатинці ви й живете? – поцікавилася Валентина Яківна, зневажливо оглядаючи будинок.
– Ви навіщо приїхали? – Запитала Віра.
– Приїхали подивитися, як мій онук Ілля живе, – відповіла свекруха. – Куди ти витрачаєш аліменти, які тобі Ярослав щомісяця переказує? І поговорити. В будинок запросиш?
– Ні. Наш будинок недостойний приймати таких важливих гостей – ось тут сідайте, – Віра вказала на лавку, що стоїть під кущем бузку, що вже відцвітає.
Гості посідали. Віра стояла перед ними, схрестивши руки.
– Ми приїхали зробити тобі вигідну пропозицію, – почала Валентина Яківна. – Загалом, Олена не може народити Ярославу дітей, нам запропонували усиновлення. Але ми подумали – там невідомо, яка спадковість, навіщо ризикувати? Тим більше, що Ярослав вже має готову дитину – Іллю. Давай домовимося: ти віддаєш нам сина, а Ярослав продовжує платити тобі аліменти, ніби хлопчик живе з тобою. Тобі суцільна вигода.
– Ви що таке кажете? Їдьте туди, звідки приїхали, бо я зараз на вас собак спущу!
– Чого ти впираєшся? Що ти можеш дати дитині у цьому селі? Освіту у сільській школі? А в нас він навчатиметься у найкращій гімназії міста! Вивчати іноземні мови буде, займатися великим тенісом. А тут він коровам хвости крутитиме! – Продовжила насідати на Віру колишня свекруха.
– Я вам сказала: забирайтеся! Віра схопилася за вила, що стояли біля стіни будинку.
Непрохані гості схопилися, позадкували і вилетіли за хвіртку. У цей час на допомогу Вірі прийшла Зінаїда Василівна. Вона чула всю розмову – стояла біля паркану на своїй ділянці, але її не було видно через кущ бузку.
– Бач, чого захотіли! Іллю їм подавай! А ви його виховували? Виставили з дому, а тепер з’явилися – спадкоємець їм, бачите, потрібен! – шуміла Зінаїда Василівна.
Вже сідаючи в машину, колишня свекруха вигукнула:
– А ми ж можемо і по суду у тебе сина забрати. Варто лише порівняти твою хатину та ту квартиру, де зараз живуть Ярослав з Оленою!
– Та ви хоч палац собі збудуйте, все одно не бачити вам Іллі, – сказала Віра.
Ярослав за весь цей час не промовив жодного слова.
Коли машина зникла за поворотом, залишивши після себе тільки курний слід, Зінаїда Василівна, глянувши на Віру, запитала:
– А не боїшся ти, що вони до суду підуть?
– Ні. Нічого у них не вийде. У нас із Іллею тут стільки друзів – усі за нас встануть: і мої колеги, і сусіди, і ви, Зінаїдо Василівно. А хто за них? Та й не потрібний їм Ілля. Так, тільки для статусу – ось сім’я, а ось дитина – син та онук. Не більше.
Віра мала рацію. Ні Ярослав, ні Валентина Яківна більше в селі не з’явилися. А про них ніхто більше не згадував.
Минуло літо. Першого вересня Віра із сином йшли до школи. І нехай Ілля навчатиметься не в найпрестижнішій гімназії, а у звичайній сільській школі, він сьогодні найщасливіший, бо йде поруч із мамою, а в руках у нього букет із квітів, які вони виростили разом.