– Синку, ти знаєш, а нашу школу вирішили закрити, – сказала Ганна Костянтинівна, в голосі якої чути було хвилювання. – Я вже не зможу там працювати. Що мені тепер робити?
– Я навіть не знаю, – Дмитро спантеличено зітхнув. – У тебе є якісь варіанти?
– Поки що ні, – стурбовано сказала жінка. – Не уявляю, чим я тепер займатимуся…
Він знав, що мати звикла до активного життя, і думка про те, що вона залишиться сама в селі, турбувала його.
Однак він також розумів, що його Марина не дуже рада частим візитам свекрухи. Вони жили в різних світах: Ганна Костянтинівна була строгим педагогом, звикли командувати, а Марина — м’якою та дбайливою матір’ю, яка воліла діяти інтуїтивно.
Вони з двома дочками-погодками жили в невеликому містечку і насолоджувалося тишею та спокоєм.
Через тиждень Ганна Костянтинівна знову зателефонувала і сказала, що вирішила продати будинок і переїхати ближче до родини. Її рішення було ухвалено швидко і рішуче, як завжди.
– Мамо, ти впевнена? – запитав Дмитро. – Все ж таки отак просто не можна приймати такі рішення.
– Звісно, впевнена! – відповіла жінка. – Мені тут більше нема чого робити. Та й онуки ростуть, хочу бачити їх частіше…
Про те, що Ганна Костянтинівна зібралася перебиратися ближче до них, Дмитро сказав дружині.
Марина, почувши цю новину, спохмурніла. Вона знала, що жити поряд із свекрухою буде далеко не просто.
Ганна Костянтинівна завжди мала свою думку про все на світі, і вона часто не співпадала з думкою Марини.
Незважаючи на це, жінка намагалася тримати себе в руках заради миру у своїй сім’ї.
Марина не озвучила своєї думки, але все таки сподівалася на те, що свекруха ще передумає.
Минуло кілька місяців, і Ганна Костянтинівна влаштувалася в новому будинку, всього за десять хвилин ходьби від сина з родиною.
Тепер жінка приходила майже щодня, ніби намагалася надолужити втрачені роки.
Вона приносила пиріжки, перевіряла уроки в дівчаток і роздавала поради по господарству.
– Марино, ти неправильно готуєш борщ, – говорила жінка, дивлячись на каструлю. – Треба спочатку обсмажити цибулю, а потім моркву…
Марина міцно стискала зуби, намагаючись зберегти спокій. Вона намагалася посміхатися й кивати, але всередині неї кипіло роздратування.
Їй здавалося, що свекруха намагалася взяти все під свій контроль. Одного вечора, коли дівчата вже спали, а Дмитро дивився телевізор, Марина підійшла до нього й тихо сказала:
– Дмитре, я більше не можу. Твоя мама щодня приходить, і я відчуваю, що скоро не витримаю. Я не хочу сваритися ні з нею, ні з тобою, але так більше не можна…
Дмитро здивовано глянув на дружину. Він не очікував, що ситуація з візитами матері настільки загостриться.
– Може, поговоримо з мамою? Спробуймо пояснити їй, щоб вона часто не приходила до нас?
Марина кивнула, хоч у глибині душі розуміла, що розмова зі свекрухою навряд чи допоможе.
Ганна Костянтинівна була людиною твердих переконань і змінити її було складно.
Наступного дня, коли мати прийшла, як завжди, із пиріжками, Дмитро запропонував їй поговорити.
– Мамо, ми дуже раді, що ти поряд, – почав він обережно. – Однак ти щось зачастила до нас… Ми хочемо, щоб ти приходила рідше.
Ганна Костянтинівна поглядом, сповненим здивування, подивилася на Дмитра.
– Як це рідше? – запитала вона. – Я ж твоя мати! І бабуся! Що поганого, що я хочу бути частіше поряд зі своєю сім’єю?
Марина мовчала, спостерігаючи за цією сценою. Вона бачила, що Дмитро намагається знайти компроміс, але відчувала, що нічого не зміниться.
Наступні тижні були ще важчими. Ганна Костянтинівна продовжувала приходити щодня, іноді навіть без попередження.
Марина відчула, що її терпіння закінчується. Одного ранку, коли вона збирала дівчаток до школи, жінка раптом зрозуміла, що більше не може.
Вона сіла за стіл і почала шукати вакансії в інших містах. Через кілька днів Марина знайшла відповідну роботу у сусідній області і написала заяву про звільнення.
Увечері того ж дня, коли Дмитро повернувся додому, вона зібрала речі й рішуче сказала:
– Дмитре, ми з дівчатками їдемо в інше місто!
– Навіщо? На вихідні? – запитав чоловік.
– Ні, ми переїжджаємо! Я знайшла для дівчаток гарну школу і для себе – роботу, – приголомшила чоловіка Марина.
Дмитра побілів від почутого. Він не очікував такого повороту подій.
У голові миготіли думки про те, як це сталося і як жити далі без дружини та дітей!
– Марино, почекай! – сказав чоловік, намагаючись заспокоїти її. – Але в чому причина?
– В твоїй матері, – сказала жінка.
– То давай спробуємо ще раз поговорити з мамою, – сказав Дмитро.
– Немає жодного сенсу! – Марина була непохитна.
Вона вже ухвалила рішення і не збиралася змінювати його. Через тиждень вона зібрала дітей і поїхала, залишивши Дмитра одного у порожньому будинку.
Ганна Костянтинівна, дізнавшись про те, що трапилося, була сама не своя. Вона звинувачувала невістку в самозакоханості та нерозумінні сімейних цінностей.
Дмитро спробував пояснити, що Марина просто втомилася від постійного тиску, але мати не хотіла чути жодних виправдань.
– Ну поїхали, то й добре! – вигукнула жінка. – Значить, даремно я сюди переїхала чи що?! Поверни назад хоча б дівчаток…
Минув місяць. Весь цей час Дмитро дуже сумував. Будинок здавався був порожнім без Марини та дівчаток.
Він дзвонив дружині щодня, але розмови були короткими та прохолодними. Зрештою, Дмитро зрозумів, що не може більше жити без своєї родини.
Він зібрав речі і поїхав за дружиною. Коли Ганна Костянтинівна дізналася про це, вона тільки пирхнула і сказала:
– В інше місто я за вами не поїду. Живіть, як хочете…
Незважаючи на ці слова, вона відчувала образу. Їй здавалося, що її зрадили, що її любов і турбота виявилися непотрібними.
Вона залишилася одна у своїй новій квартирі, згадуючи про те, як колись мріяла про велику та дружну родину.
Марина з Дмитром почали нове життя в іншому місті. Спочатку чоловікові було важко адаптуватись, але поступово він звик до всього.
Іноді Ганна Костянтинівна дзвонила синові, але їхні розмови були рідкісними та формальними.
Щороку, влітку, онуки разом із Дмитром приїжджали відвідати літню жінку.
Після свого від’їзду Марина більше не контактувала зі свекрухою і нічого не хотіла чути про неї…
Отака історія. Чого тільки не буває в житті.