Олена завжди вважала, що у сім’ї всі повинні один одного підтримувати. Саме для цього вона й потрібна. Тому коли її чоловіка звільнили з роботи, Олена не влаштувала сварку, не звинуватила його в проблемах (хоча, звільнили його і справді за справу), а просто підтримала.
– Нічого, знайдеш собі місце ще краще, я певна. Ти розумний, у тебе хороший досвід, все тільки на краще. Так би й сидів на своєму місці за маленьку зарплату, а тепер зможеш знайти щось оплачуване і те, що тобі до вподоби.
– Так, сподіваюся, – засмучено протягнув чоловік. – Тільки ось у нас кредит на машину.
– Не хвилюйся, – промовила вона. – Я зможу все сплатити. До того ж, у мене є заощадження, я збирала на ремонт. А ремонт і зачекає. Та й, якщо що, батьки допоможуть. Шукай спокійно, не хвилюйся. Я тебе підтримаю.
– Дякую, ти в мене золото, – усміхнувся Толік. – Мені навіть якось легше стало, бо я так сильно переживав, що підвів тебе. А тепер думаю, що ти маєш рацію. Не хапатимусь за першу-ліпшу роботу, знайду щось гідне.
– І правильно. Ми впораємося.
І Толік справді шукав нову роботу дуже вдумливо. А якщо конкретніше, не поспішаючи. За тиждень ходив максимум на пару співбесід, і до кожної компанії був прискіпливий.
– Знаєш, там такий поганий керівник. Задавав мені незручні запитання. Якщо мені некомфортно було з ним на співбесіді, то взагалі працювати буде погано.
– Звичайно, – кивала Олена. – Знайди щось інше.
Згодом Толіка не влаштувала зарплата. До речі, вона була навіть більшою, ніж на попередньому місці роботи. Згодом не влаштували умови праці. Десь йому не сподобався один тип у колективі.
До речі, так тривало три місяці. Олена працювала, не покладаючи рук. Брала додаткові зміни, щоб тягнути одній сім’ю. Економила на всьому, що змогла. Вона навіть рвані колготки під штани вдягала, бо грошей на нові не вистачало. Не кажучи вже про те, що всі ці місяці вона не думала про себе.
Але її це не дуже хвилювало. Вона знала, що вона дружина, і що повинна підтримати свого чоловіка в цей непростий період.
Але не всі були з нею згодні. Мама казала, що вона поводиться неправильно, що чоловік має бути годувальником, а не тягарем.
– Це ж тимчасово, мамо. Я впевнена, що незабаром Толік знайде собі чудову роботу.
– Знаєш, поки він сидить вдома, міг би на себе хоч би домашні обов’язки звалити.
– Ну, він щось робить, – зніяковіло відповіла Олена. – Вечерю може приготувати.
– А може, й не приготувати. Розбалувала ти його, ще пошкодуєш.
Але Олена вважала інакше. І дуже зраділа, коли через три з лишком місяці чоловік все ж таки знайшов собі роботу.
Їй так і хотілося всім довкола сказати: «Я ж говорила!». Робота була непогана, гідно оплачувалася. І, начебто, чоловік був задоволений.
Олена вважала, що вона зробила правильно. І все у них ще буде. І ремонт, і добробут. І Толік цінуватиме її за те, що не чіплялася до нього, а підтримувала. Як і повинна робити будь-яка дружина, що кохає чоловіка.
Минуло кілька місяців. Олена працювала майстром манікюру в салоні, думала відчиняти свій кабінет. Але зненацька в неї почалася непереносимість на лаки для нігтів.
З такою проблемою стикається багато майстрів. Хтось йде з професії, хтось закриває очі на дискомфорт та продовжує працювати.
Олена спробувала вирішити проблему, продовжуючи займатися тим, що вона вміє і що їй подобається. Але не виходило.
У результаті вона вирішила, що здоров’я важливіше, про що й повідомила свого чоловіка.
– З дня в день все гірше. Я вже й витяжку іншу власним коштом поставила, і маски хороші купую, не допомагає. Постійний нежить, червоні очі.
– І що ти пропонуєш? – запитав Толік.
– Треба роботу міняти.
– Міняти? І чим ти займешся? Ти нічого більше не вмієш.
Олені не сподобалося те, що сказав її чоловік. Має таки вищу освіту. А до манікюру пішла, бо потрібні були гроші. Думала, підзаробить, а потім працюватиме за фахом.
Але якось все закрутилося-закрутилось, у результаті так і залишилося у цій професії. Тим більше, не до відходу було, коли Толік роботу змінив. А зараз чоловік так некрасиво про неї відгукується.
– Не знаю, піду за фахом, – невпевнено промовила вона.
– На твою спеціальність потрібний досвід. А так копійки зароблятимеш.
– А що ти пропонуєш, Толік? Нехтувати власним здоровʼям?
– Ну, спочатку проконсультуйся з спеціалістом, може щось можна зробити. Адже я знаю, що складно починати все заново.
Олена послухала чоловіка і сходила на огляд. Але той лише підтвердив її слова: треба йти з професії.
– Так вже … – простягнув Толік. – І куди ти підеш?
– Буду шукати щось, – знизала Олена плечима. – Зрештою, щось та й знайду.
– Ми тільки нормально жити почали, – буркнув він, – а тут це.
Хотілося Олені сказати, що вони тільки нормально жити почали через те, що Толік кілька місяців не працював, але не стала. Не хотілося його цим дорікати, тим більше вона сама говорила, щоб він не поспішав з пошуками.
Олена звільнилася, почала шукати роботу . На відміну від Толіка, вона ходила на багато співбесід, розглядала різні варіанти. Але поки що нічого придатного не було.
За кілька тижнів гроші, що були зароблені Оленою, закінчилися, оскільки вона все одно купувала продукти. І вона попросила грошей у чоловіка.
– І скільки тобі потрібно? – роздратовано спитав він.
– Ну, не знаю. На проїзд, на особисті витрати. Ну і продукти поки що на тобі.
– І довго це терпіти доведеться? – роздратовано спитав він. – Скільки я повинен на собі все тягнути?
Олена здивовано подивилася на чоловіка.
– Толік, я всього менше місяця роботу шукаю, це не такий великий термін. Ти більше трьох шукав.
– Ааа, ось у чому річ, – простяг він. – Ти вирішила зі мною поквитатися. Думаєш, що я весь час відпочивав, а тепер і ти так хочеш. Ти й про проблеми зі здоровʼям напевно вигадала, аби нічого не робити?
Олена ошелешено дивилася на чоловіка. Думала, може він жартує. Або вона щось не так зрозуміла. Але ні, схоже, очевидно.
– Яке поквитатися, Толік? Тебе звільнили, я тебе підтримала. Допомагала, не чіплялася. Не просила йти на першу ліпшу роботу. Та я навіть не просила тебе домашніми справами займатися, хоча ти й сам міг би все робити! Все одно вдома сидів.
– Я взагалі шукав роботу! – обурився він. – І, зауваж, нормальну, а не таку, якою ти займалася!
– А моя робота була ненормальна? А нічого, що я кілька місяців нас утримувала? Жодного разу не сказала, як мені було важко?
– А що тут важкого? Чи можна подумати, ти вагони розвантажувала? Знаєш, я не дам тобі сидіти на моїй шиї. Або найближчим часом виходь на роботу, або думай, де взяти гроші. Я одразу зрозумів, що ти задумала. Вирішила, що, якщо кілька місяців більше попрацювала, тепер можна в безстрокову відпустку піти? Та я певен, що ти навіть нічого не шукаєш! Цілий день тут валяєшся, поки я працюю, не покладаючи рук.
Олені було прикро до сліз. Вона такого навіть не чекала від коханого чоловіка, враховуючи, як вона поводилася в схожій ситуації. До того ж Толіка звільнили, а їй довелося піти по здоров’ю. А він зараз знецінює її діяльність, каже, що вона нічого не робить і натякає на те, що вона все придумала.
Це було не лише прикро, це було ще й дуже несподівано. Бо до того Толік собі такого не дозволяв. Бо, мабуть, вони були рівними. Обидва заробляли і були незалежні один від одного.
А коли вже Толік залишився без роботи, то мовчав у ганчірочку. Знав, що Олена сплачує кредит за його машину, що вона купує продукти. Ось і не обурювався.
А зараз він наче відчув владу. Став дорікати грошима, почав тикати носом у її становищі.
І Олена різко задумалася: а що буде, коли вона піде у декрет? Адже в цьому випадку вона буде повністю залежною від свого чоловіка. Вона не зможе працювати, і гроші доведеться просити в нього. А він, мабуть, скаже, що вона сидить у нього на шиї.
Адже вони замислювалися про дітей. Поки не сталося цієї розмови.
– Я тебе підтримала у скрутну хвилину і чекала від тебе того ж самого, – похитавши головою, промовила вона.
– Я теж підтримував. Але не збираюся робити це вічно. Виходь кудись, а то будеш голодна ходити.
Сказавши це, Толік задоволений пішов працювати. Олена ж зібрала свої речі та поїхала до мами. Звичайно, вона почує від неї “Я ж говорила”, але це і не страшно. Страшно те, що вона витратила два роки свого життя на людину, яка її не цінує. Страшно те, що вона підтримувала чоловіка, який так з нею зараз чинить.
Але, на щастя, все це розкрилося зараз, коли вони не мають дітей і коли Олена може все ще почати заново.
А Толік навіть не намагався її повернути. Всім казав, що Олена пішла, бо Толік не збирався її утримувати. У його розумінні це було саме так. А може, він просто хотів у це вірити. Адже таким людям завжди простіше когось звинувачувати, ніж хоч трохи замислитись про свою поведінку.