Діана народила Марічку чотири роки тому. І майже одразу після виписки з пологового будинку її чоловік зібрав речі й пішов жити до іншої жінки.
– Я не думав, що з дітьми буде так складно, – сказав він на прощання і зачинив за собою двері.
Діані довелося проходити весь шлях материнства одній.
Марічка була «ручною» дитиною, хвостиком ходила за матір’ю та й спала вкрай погано.
Як тільки дали місце в садку, Діана відразу ж побігла записувати дочку.
Вже через два тижні Марічка пішла в ясла. Діана не мала часу чекати, коли пройде адаптаційний період. Потерпіла тиждень, а потім зателефонувала до директора зі своєї колишньої роботи з проханням поновити її на посаді…
Так розпочався ще один складний період. Діана була змушена уникати лікарняних, а якщо Марічка прокидалася слабою, роботу доводилося брати додому.
Евеліна намагалася допомагати подрузі, наскільки вистачало сил і часу.
Іноді вона забирала Марічку з садка до себе, щоб Діана могла спокійно сходити в магазин після роботи чи з’їздити у лікарню.
А часом Евеліна залишала дитину у себе ночувати. Марічка щиро вірила, що Евеліна її рідна тітка, а не подругою мами.
– Чому в тебе немає діток? – питала малеча.
– Обов’язково будуть, Марічко! – відповідала Евеліна.
– А коли?
– Не знаю, – посміхнулася Евеліна. – Ти знаєш, дітки самі обирають, до кого і коли прийти.
– Правда?
– Звісно!
– І я теж вибрала маму?
– Так, я думаю, що ти її вибрала.
– А вона мене теж?
– Звичайно. Саме на тебе й чекала.
– Це не так, – тихо сказала Марічка.
– Чому ти так вирішила? – напружилася Евеліна.
– Бо я мамі заважаю…
Після цієї розмови Евеліна помітила, що Марічку легко довести до сліз, а потім складно заспокоїти.
Та й сон став уривчастим, почало снитися недобре. Евеліна ніколи не осуджувала Діану, завжди намагалася з розумінням ставитись до її становища.
Але все частіше виникало відчуття, ніби Діана робить все, щоб її пошкодували.
– От же ж, у тебе своя квартира, ти працюєш, донька в садку! Так, ви з Марічкою живете не багато, але й не бідуєте! – Евеліна не стрималася і якось почала виказувати подрузі.
– От візьми й спробуй на ці копійки дитину виростити, а я подивлюсь!
– Я не вважаю, що ти заробляєш копійки. У тебе хороший графік, восьмигодинний робочий день, відпустки й преміальні. Весь соцпакет. Зарплата вища за середню. Не розумію, чого ти нервуєш.
– Та тому що мені мало! – вигукнула та з роздратуванням.
– Але Марічка тут до чого? Діано, дитина не винна, що ти свої амбіції втихомирити не можеш, – нарешті Евеліна сказала те, що й справді думала.
– Амбіції? Якби Дмитро не втік, як тільки складнощі почалися, то я не рвалася б на роботу через півтора роки після пологів! Якби Дмитро не покинув нас, то я змогла б хоча б раз виспатися за всі ці чотири роки! Хоча… Все одно. Нехай іде на всі чотири боки той Дмитро!
– Діано, я знаю, що ти втомилася. Але я кілька разів на місяць забираю до себе Марічку, щоб ти відновилася.
Купую тобі ліки з аптеки, коли ви слабі. Продукти часто купую на дві родини.
Ти мене вибач, звісно, але ти не в такій ситуації, коли можна так поводитися, – з гіркотою сказала Евеліна.
На обличчі Діани не ворухнувся жоден м’яз. Вона дивилася кудись вбік. А потім сказала:
– Коли в тебе з’являться діти, повір мені, ти по-іншому заспіваєш. Тільки знаєш, тобі Бог їх і не дає, бо тобі до материнства, як до Місяця!
…Після цієї розмови Евеліна припинила усіляке спілкування з подругою.
Декілька тижнів вони не говорили. Евеліні були неприємні слова Діани. Неприємні до глибини душі. Не може в неї бути своїх дітей, і все тут!
Марічка дуже сумувала за тіткою, тому день у день розпитувала матір.
– Ма-амо, ма-мо! Коли вже тітка Евеліна прийде? Хочу до неї з ночівлею. Ми книжку минулого разу не дочитали!
– Відчепишся ти від мене, чи ні? Дістала вже зі своєю Евеліною. І ніяка вона тобі не тітка! Слава Богу, що ми не родичі, – сказала Діана.
Марічка образилася, по щоках потекли сльози.
– Досить! – сказала Діана.
Марічка витерла сльози рукавом.
– Мамо, я мабуть занедужала…
– О, Господи, за що мені це все?! То занедужала вона, то вона плаче. Досить мені нерви тріпати! – вигукнула Діана.
А Марічка не розуміла, за що до неї сваряться. Бо ж вона тільки запитала, коли прийде тітка Евеліна…
Діану ж було не зупинити. Вона завелася і тепер ходила по квартирі, розкидаючи речі по шафах і сварячись.
А потім вона в моменті затихла, сіла на підлогу і задивилася в стелю.
– Я так більше не можу… – прошепотіла жінка.
Діана взяла телефон і подзвонила Евеліні, махнувши рукою на свою гордість.
Подруга пообіцяла приїхати через годину…
…Коли Евеліна зайшла в квартиру, то застигла на місці – речі розкидані, іграшки скидані в купу. То тут, то там валялися клаптики паперу.
Евеліна озирнулася, але через секунду полегшено видихнула.
Марічка вискочила звідкись і кинулась в обійми тітки.
Діана байдуже подивилася на дитину. А потім повернулася до Евеліни й й сказала:
– Ти зможеш її забрати до себе?
– Звісно! Діано, може потрібна якась допомога? У колеги чоловік ходив до хорошого психолога…
– Нічого не треба. Просто забери Марічку до себе…
Евеліна закрила долонями вушка Марічки, а потім напівпошепки запитала в подруги:
– Діано, мені на вихідні Марічку забрати?
– Ні, – байдуже сказала Діана, не дивлячись їй в очі. – Я хочу, щоб ти нею опікувалася.
– Та ти взагалі вже, – прошипіла Евеліна.
– Напевно… Але я так більше не можу і не хочу. З нас двох ти будеш найкращою матір’ю. Забери її, прошу тебе.
Евеліна розчаровано глянула на подругу. Вона прибрала руки і присіла навпочіпки навпроти Марічці.
– Зайчику, ти не проти, якщо я тебе заберу до себе на вихідні? – Евеліна постаралася вимовляти слова максимально спокійно, але це давалося їй важко.
– А ти дочитаєш мені ту казку? – спитала Марічка, потираючи очі.
– Обов’язково. Біжи збирати в рюкзак іграшки, а мама приготує тобі речі.
Коли Марічка побігла у спальню, Евеліна знову подивилася на подругу.
Вона хотіла виказати Діані все, що про неї думає, але помітила її погляд – пустий, зовсім неживий…
– Господи, та їй же ж байдуже! – подумала вона.
Так і було. У момент, коли Діана сиділа на підлозі і підняла очі до стелі, вона зрозуміла, що їй… Байдуже…
На дочку, материнство.
Вона втомилася і хотіла жити сама.
Діана ніколи не хотіла бути матір’ю.
А коли тест показав дві смужки, чоловік переконав залишити дитину. Тільки сам втік, злякавшись відповідальності…
Евеліна постаралася якнайшвидше вивести дівчинку з квартири, зовсім не розуміючи, як їй бути далі.
Що взагалі в таких випадках робити, коли твоя найкраща подруга передає тобі дочку?
А якщо Діана потім постукає в двері, щоб забрати дитину назад, коли відійде?
І як пояснити маленькій Марічці, що мати більше не хоче її бачити?
Марічка заснула одразу, як сіла в таксі. Евеліна посунулася ближче, щоб дівчинці було зручно спати.
Через п’ятнадцять хвилин надійшло повідомлення:
«Евеліно, я не пожартувала щодо опікунства. Це не тимчасово. І в своєму розумі. Я просто зрозуміла, що не створена для материнства. І я навіть розумію чоловіків, які втікають із сімей одразу після народження дітей.
А ще я знаю, що ти не можеш мати дітей. Ти цього не пам’ятаєш, але якось випадково ти залишила свої документи у мене на кухні, і там лежала виписка від лікаря.
Так, я залізла в твої документи, вибач. Але ця думка не давала мені спокою.
Я хочу, щоб ти реалізувалась як мати, бо я не змогла.
Я дізнавалася, ти можеш звернутися в опіку і попросити у них бути тимчасовою опікункою.
У тебе все вийде. Я знаю. І я піду з тобою туди, щоб підписати що треба.
Марічці я допомагатиму. Постараюся. По можливості. Дякую. Не осуджуй мене. Хоча це твоє право…»
Евеліна заплакала. Декілька великих сльози крапнули на екран телефону.
Вона довгі роки благала Бога подарувати їй дитину, але ніколи не думала, що Всевишній виконає її прохання в такий спосіб…
…Евеліна довго, через суд і юристів, добивалася опікунства над дівчинкою.
Її життя досліджували на мікроскопічному рівні, перевіривши всі її таємниці.
Але в результаті право виховувати дитину перейшло до неї.
Діана виконала обіцянку – щомісяця надсилала «аліменти», але з дочкою не контактувала.
Евеліні довелося водити Марічку до психологині Вікторії, щоб правильно підготувати ґрунт до важкої розмови.
Вона запропонувала:
– Буде краще, якщо ми зберемося втрьох. Ви маєте бути поруч, але я підберу потрібні слова, щоб пом’якшити почуте…
…Марічка сиділа в маленькому кабінеті на стільці поряд з Евеліною.
Психологиня, розпитавши про настрій та улюблені іграшки дівчинки, плавно перейшла на делікатну тему.
– Марічко, я хотіла сказати, що тепер у лікарні, в садочку, а потім і в школі і скрізь Евеліну вважатимуть твоєю мамою.
– Чому? – запитала дівчинка.
– Таке трапляється, коли ти довго живеш з тим, хто піклується про тебе. Тобі ж добре з Евеліною?
– Дуже! Ми багато граємося. І вона ніколи не свариться… – Марічка затихла, а потім ледве чутно запитала: – А мама?
Вікторія спробувала пояснити, що рідна мама нікуди не подінеться, але житиме окремо.
А потім розповіла, що таке трапляється, коли дітки переїжджають у нову родину, де їх любитимуть ще сильніше, аніж колись.
Марічка, вислухавши психолога, розплакалася і пригорнулася до Евеліни.
Спочатку здалося, ніби Марічка засмутилася, але через секунду вона тихо сказала:
– От бачиш, а ти казала, що дітки самі обирають батьків. Це не так.
– А як? – Евеліна спробувала посміхнутися.
– Ти обрала мене сама…
Марічка відчувала, що не хоче повертатися до рідної матері.
З Евеліною їй було добре. Вона дбала про неї, ніколи не нервувалася і не сварилася.
Марічка нарешті почала міцно спати ночами. Погані сни більше не снилися.
Марічці навіть не потрібна була розмова з психологом – вона і так все розуміла…
Марічка подивилася Евеліні в очі і знову обійняла її.
– Можна я називатиму тебе мамою? – прошепотіла вона.
Евеліна розплакалася, не приховуючи емоцій. Вона молилася, щоб Господь подарував їй дитину, і була готова прийняти будь-які випробування долі.
І ось тепер ця маленька дівчинка, непотрібна рідним батькам, називає Евеліну мамою…
Чи ж це не найбільше щастя в житті?!