– І чому мене до нього тягне? – Дивувалася собі Марина. – Клієнт як клієнт. Подумаєш, красень…
Дівчина третій рік працювала у невеликому кафе. Прийшла сюди заради вечірнього підробітку, доки навчалася у коледжі. Швидко втягнулася і дивним чином прикипіла до атмосфери, та й колектив виявився чудовим. Вступила до вузу заочно, і пішла у кафе на повну ставку.
Місце було популярним у місті. Життя тут кипіло з самого ранку.
На філіжанку кави забігали люди з сонними обличчями. Сніданок замовляли зазвичай ті, хто йшов на роботу до дев’ятої і вже прокинувся. Ближче до обіду столики заповнювали студенти, потім приходили співробітники офісів, здебільшого з багатоповерхового ділового центру, що височів через дорогу.
Найбільше Марина любила вечірніх гостей. Вони найчастіше нікуди не поспішали і платили щедрі чайові. А головне – за ними було цікаво спостерігати. Ось закохана пара, там – дружня вечірка, тут – сімейна вечеря, а столики біля вікна часто обирали ділові партнери.
Вечірніх гостей бармен Ігор називав персонажами:
– Спостерігаєш за ними, ніби фільм дивишся, можна історії вигадувати.
– Точно! – погоджувалася Марина. – Як думаєш, он той рудоволосий хлопець скоро нову дівчину сюди приведе?
– Думаю, так. Ця явно нудьгує, очі сумні, дивиться частіше у вікно, ніж на залицяльника.
Сама Марина останнім часом чекала на одного клієнта. Він приходив вечеряти майже щовечора. Високий, стильний, чорна сорочка, римський профіль – точно зійшов з кіноафіші.
Приходив брюнет завжди один, сідав за столик у дальньому кутку, неквапливо вечеряв. Дівчина давно вивчила його улюблені страви. Не знала тільки як його звуть.
Щоразу, коли Марина приносила йому замовлення або забирала тарілки, серце її застигало. Вона ніби чекала, що зараз це казковий красень усміхнеться їй і скаже щось. Тільки він її навіть не бачив, у його світі офіціантка – пусте місце.
Дівчина все розуміла, і часто питала себе – чому її тягне до холодного незнайомця. Клієнт як клієнт. Проте її хвилювання помічав бармен, і давав поради:
– Заговори з ним, поцікався, як йому наша кухня, можна і нову страву запропонувати. Або зроби комплімент – дивися яка у нього незвичайна краватка сьогодні.
– Нізащо! – Відповідала Марина. – Він взагалі мене не помічає, та й я не знайомлюсь першою.
– Даремно, – похитав головою Ігор. – Увага такої симпатичної дівчини була б приємна будь–якому чоловікові.
– Досить мене бентежити, закриємо тему!
Усе по місцях розставив випадок.
Осінній вечір. Брюнет, як завжди, зайняв звичне місце, замовив свій улюблений стейк з овочами гриль. Марина одразу помітила – клієнт нервує. Він говорив уривчасто, постійно дивився на екран смартфона, перевіряв повідомлення.
Дзвінок пролунав до того, як він встиг випити каву. Чоловік відповів негайно:
– Папери готові? Скоро буду…
Знайшов очима Марину:
– Розрахуйте мене швидше!
Заплативши рахунок, незнайомець поспіхом накинув пальто і вибіг з кафе. Цієї хвилини Марина помітила, що клієнт забув на столику мобільний. «Ось він, шанс!» – проскочила думка в її голові. Вона схопила телефон і кинулася за клієнтом.
Чоловік уже сідав в машину, коли офіціантка підійшла до дверцят і постукала у вікно.
– Так? Що треба? – роздратовано спитав брюнет.
–…Е-е-е, – розгубилася Марина.
– Чайових мало?
– Ви забули…
Клієнт побачив у руках Марині свій телефон, схопив його і тут же поїхав, обхляпавши водою з калюжі пішоходів, які опинилися поруч.
– От нахаба! – розізлилася Марина. – Навіть дякую не сказав.
Повернувшись у кафе, вона почула голос Ігоря:
– Познайомились?
– Так. Неприємний мужик.
– Недолугий він просто! – раптом сказав Ігор. – На такій дівчині одразу одружуватися треба: гарна, розумна, добра.
Усередині Марині сколихнулася хвиля обурення на половмну з досадою, і вона досить грубо відповіла:
– То одружись! Чого зволікати?
– І справді нічого! – впевнено труснув головою Ігор. – Виходь за мене. Роблю тобі офіційну пропозицію.
– Приймаю, – підіграла Марина. – Завтра у нас вихідний – ідемо в ЗАГС?
– Домовилися.
– Ти жартуєш, сподіваюся?
– Ні, я абсолютно серйозно. Чекаю завтра о другій годині дня…
Сказано – зроблено.
Наступного дня заява була подана. Першою виходити з гри Марина не збиралася. Ще чого! Поступатися не в її характері.
Ігор здивував, звісно. Прийшов із букетом її улюблених тюльпанів (і звідки він тільки дізнався?), провів додому і запросив на побачення.
Поза роботою він їй навіть сподобався: з ним було цікаво розмовляти, і головне – він точно знав, що саме їй подобається. Уважно, значить, слухав її два роки. А вона завжди дивилася якось повз нього.
– Настав час знайомитися з батьками! – через місяць заявив Ігор. – Незабаром весілля зрештою.
– Звісно, давай! – знизала плечима Марина.
Мама Ігоря виявилася приємною жінкою. Приготувала смачну вечерю, пригощала домашнім ігристим і не дуже розпитувала наречену. Запитання в неї були до сина:
– Чому ти мені нічого не говорив про Марину? Думала, все про тебе знаю, і раптом – наречена.
Марина почервоніла до кінчиків волосся, Ігор сказав:
– А ми давно знайомі, працюємо разом. Нещодавно зрозуміли, що це доля.
Батьки Марині раптовій появі нареченого здивувалися не менше.
Однак перешкоджати не стали, тим більше майбутній зять дуже сподобався тещі. Трохи старший за доньку, розважливий, з хорошої родини. Такий не образить, одразу видно.
Тепер Ігор і Марина бачилися не тільки на роботі, на зустріч наречений завжди приходив то з квітами, то з солодощами. Гостей на весілля вони домовились не запрошувати, вирішили посидіти з рідними у кафе. Ігор сказав, що усі витрати бере на себе.
Коли він повів Марину по обручки, вона вже не знала, як усе це зупинити, тільки думала: «Що ж це? Пограли та й досить». Переживала, але не опиралася. Ігор дедалі більше подобався їй. Але… це ж не кохання. Хіба створюють сім’ю через жарти?
Якось Марина занедужала і не змогла вийти на роботу. Ігор заявився до неї після роботи із пакетом фруктів. А ще приніс теплий курячий бульйон – колеги зварили для неї.
За тиждень до весілля Ігор, відчуваючи страх і напруженість нареченої, затіяв серйозну розмову:
– Послухай, я розумію, що ми трошки загралися і ти не впевнена у своїх почуттях. Знай – у твоїй владі зробити мене щасливим. Ти давно мені не байдужа. Але я не хочу, щоб ти йшла в мене на повідку, щоб пошкодувала потім про скоєний вчинок. Є ще час подумати. Я прийму будь-яке твоє рішення.
Марина замислилась.
Раптом у кафе увійшов він – красень у чорній сорочці. Сів за столик, зробив замовлення. Марина насторожено стежила за клієнтом, Ігор із хвилюванням дивився на неї.
На цей раз брюнет уважно роздивлявся Марину, коли вона ставила перед ним тарілки. А коли вона принесла рахунок, посміхнувся:
– Я тобі віддячити маю за телефон. Повернула, молодець. Запрошую поїхати до мене на келих ігристого. Що скажеш?
Марина застигла від такого нахабства. А потім спокійно сказала:
– Нікуди я з вами не поїду.
Коли клієнт вийшов, вона раптом підійшла до Ігоря, і на очах у всіх поцілувала і прошепотіла на вухо:
– Нічого скасовувати не будемо. Я і сукню вже купила. Дуже гарну…