Борис Іванович неквапливо доїдав шматок білого хліба, запиваючи компотом, коли раптом його погляд зупинився на тоненькій літній жінці, яка обідала за сусіднім столом.
Її обличчя здалося йому знайомим…
Борис Іванович взяв хустинку з кишені, потім зняв окуляри і витер їх, після чого знову подивився на жінку.
Вона була явно новенькою, бо він знав усіх інших жителів у будинку для літніх людей.
Борис Іванович був тут уже три роки. Він сам прийняв таке рішення, хоча…
…Спочатку син Роман переконав батька продати квартиру:
– Давай ти до нас переїдеш, ти будеш жити в кімнаті Ольги. Вони з чоловіком, якщо і повернуться назад, то або орендують щось, або куплять нову квартиру …
Ольга була єдиною внучкою Бориса Івановича, і він дуже її любив. Так само, як і вона його. Чоловік пишався своєю онукою. Вона закінчила школу й інститут з відзнакою. Вивчила три іноземні мови.
Тоді Ольга вийшла заміж, і через рік після цієї події вона та її чоловік поїхали за кордон, де Максиму запропонували високооплачувану роботу з дуже хорошими перспективами. А його дружина з її бездоганними знаннями іноземних мов там мала що робити…
Незабаром після від’їзду Ольги у Бориса Івановича не стало дружини. Вони прожили разом п’ятдесят років, і втрата його коханої була для нього важким випробуванням. І без цього не дуже добре самопочуття ще більш похитнулося.
Саме тоді Роман вирішив, що потрібно взяти батька до себе. І продати свою квартиру, щоб вкласти ці гроші в сімейний бізнес…
Борис Іванович повірив своєму синові і вирішив, що це й справді буде краще. Скільки він ще зможе жити один? Обслуговувати себе ставало все важче, та й зір все більше і більше підводив…
Проблеми почалися майже одразу, коли літній батько опинився в квартирі сина й дружини Наталії. Літній чоловік відчував, що своєю присутністю він дратує невістку. А одного разу він випадково почув таку розмову:
– Наталко, що ти пропонуєш? – запитав Роман дружину. – Ти хочеш, щоб я віддав власного батька в богадільню?
– Романе, ну що за слова?! Не богадільня, а пансіонат для людей похилого віку!
– Яка різниця, ти розумієш, що ми говоримо про одне й те саме!
– Ми будемо його відвідувати, і там буде цілодобовий нагляд і турбота. А тут що? Ми обидва працюємо. А якщо він зляже? Ти, точно, не покинеш свій бізнес, і я не буду припиняти піклуватися про свекра.
– Наталко, але ж він ще не лежить! От, якщо це станеться, тоді ми й повернемося до цієї розмови…
Борис Іванович не хотів бути тягарем для когось, і тому він сам попросив сина відправити його в будинок для літніх людей.
Він не говорив про те, що випадково почув їх розмову. Але він зміг переконати сина, що так буде краще. Там, кажуть, йому буде веселіше, він почне спілкуватися з однолітками, а то ж усіх друзів вже немає…
Однак Роман зовсім не засмутився тим, що батько прийняв таке рішення. Скоріше, навпаки, він відчував полегшення, хоча для вигляду, звісно, він зробив слабку спробу відговорити батька. Навіть невістка насмішливо сказала:
– Ну, тату, якщо вам так погано з нами… Справа ваша. Тільки тоді нікому не кажи, що ми відправили тебе в будинок для літніх людей.
А Борис Іванович і не збирався такого говорити. Він взагалі не любив судити людей і погано говорити про них.
Не можете нічого хорошого сказати про людину – краще промовчіть. Але поганого не потрібно говорити. Це було його життєве правило…
Літня жінка, на яку спрямував свій підсліпуватий погляд Борис Іванович, помітила, що за нею спостерігають. І в неї, на відміну від Бориса, і незважаючи на вік, зір був ще непоганий.
Вона щось прошепотіла, і Борису здалося, що по губах він прочитав своє ім’я…
– Але, може, просто здалося, – вирішив чоловік, бачив він не дуже…
Однак незабаром з’ясувалося, що йому не здалося. Ганна Миколаївна, так звали цю жінку, впізнала його… І сама підійшла до нього, коли обидва вийшли з їдальні.
– Борю, невже це ти?! – запитала вона.
Борис застиг від несподіванки.
– Якщо ви про Бориса Івановича Петряка, то це я, – відповів чоловік.
– Саме про нього, – радісно закивала головою старенька. – А я Ганна Іванчук, Ганнуся, як ти називав мене колись… Зараз, правда, прізвище в мене вже інше…
– Ганнуся! – вигукнув Борис. – Ото ж мені здалося, що обличчя знайоме…
– Так, змінилася я, напевно, дуже… – сумно зітхнула Ганна Миколаївна. – Це ж скільки років минуло… Страшно навіть подумати. А ось я тебе, Борю, одразу впізнала… Знаєш, є такі обличчя, які хоч і старіють, але сильно не змінюються. Ось у тебе саме таке обличчя і є. Ти навіть шевелюру якось зміг зберегти. Хоч і сивий уже, а волосся гарне. Навіть завидно трохи, у мене від моєї розкішної коси три волосини залишилися. Давно ти тут?
– Три роки вже.
– Теж діти відправили?
– Ні, я сам так вирішив, – поспішив спростувати припущення Ганни Борис Іванович.
Ганна була першим коханням Бориса Івановича. Їм обом було по сімнадцять років тоді…
Смішлива кароока дівчинка з товстою косою швидко змогла підкорити його серце. Зустрічалися вони рік, до того часу, як Бориса забрали на службу.
Ганна чекати обіцяла, листи писала, а потім раптом перестала.
Приїхавши, Борис дізнався, що Ганна збирається заміж, нареченого має…
Він не став тоді з’ясовувати стосунки з колишньою дівчиною, образився дуже, порахувавши її зрадницею.
Довго образу в душі зберігав, а потім зустрів свою Ніну, покохав її всім серцем і був з нею щасливий.
Ганну він якось особливо й не згадував, пробачив давно, і хто б міг подумати, що доля зведе їх знову, та ще й у такому зовсім не романтичному місці…
На схилі років.
– Сам сюди вирішив перебратися? Невже? – не повірила Ганна Миколаївна.
– Так, сам. Просто бачив, що синові з невісткою особливо не до мене, у них своє життя, ось і вирішив, що мені тут буде краще. А так мене ніхто не гнав.
– Ну–ну, Борю, розповідай… А я вдам, що повірила…
– А ти як тут опинилася, Ганнусю? – запитав Борис, не звертаючи увагу на слова Ганни Миколаївни.
– Та як… – зітхнула жінка. – Як і більшість… Не потрібна виявилася власним дітям. Двоє їх у мене, син і дочка. Спочатку з донькою жила, а квартиру свою онука пустила, він одружився, і треба було десь жити молодій родині… Я й погодилася.
Потім дочка захотіла, щоб мене син до себе забрав. Мовляв, у нас мама вже пожила, хай тепер у тебе.
Переїхала я до сина, але жити там не змогла. Невістка у мене художниця, удома картини і портрети на замовлення малює, у квартирі фарбами та розчинниками пахне, і в мене якась непереносимість почала розвиватися на це…
Не знаю, у молодої не було, але, мабуть, старість свою справу робить…
Загалом, на сімейній раді син і дочка вирішили, що тут мені буде краще…
– Без тебе вирішили?
– Так, перед фактом поставили. Сказали, що тут мені буде добре. І спілкування, і медичний догляд… Ось такі справи, Борю… А куди мені подітися? Не виставляти ж онука з квартири, та й тяжко вже одній…
– Я так зрозумів, що ти теж овдовіла? – запитав Борис Іванович.
– Давно вже, чоловіка не стало двадцять років тому.
– А ми з Ніною п’ятдесят років прожили…
– Молодці які. Золоте весілля хоч встигли відзначити?
– Ні, Ніна слаба була дуже останній рік, не до свят нам уже було… Але квіти я їй, звичайно, подарував того дня… Вона в мене айстри дуже любила.
– Треба ж, як я… А пам’ятаєш, як ти одного разу всю клумбу обірвав для мене? А я на тебе насварилася… Хоча насправді мені було приємно, що ти заради мене ризикував…
– Пам’ятаю, – посміхнувся Борис Іванович. – Досі соромно. Хтось старався, вирощував квіти, красу робив, а я отак… Але так хотілося тебе порадувати, а грошей на квіти не було… Ех, молодість…
– Так, як давно це було… Швидко життя пролетіло. Ой, як швидко, Борюсику… Начебто й не жили…
– Як же ж не жили, Ганнусю. Ще як жили, і є що згадати… І, знаєш, я ні про що не шкодую. А до старості дожити – це кожному не дано…
– Згодна, – кивнула Ганна Миколаївна. – Ось уже не думала, що побачимось з тобою ще… Адже в одному місті жили, а ніколи не перетиналися… І ось тут життя звело… Адже ти моє перше кохання, Борюсику.
– А ти моє, Ганнусю… От тільки скажи, чому ж ти мене тоді не дочекалася? Ні, я нічого такого, ти не думай. Справа минулого, та й із Ніною зі своєю я щасливо прожив… Але просто цікаво, чому?
– Це я не дочекалася? – вигукнула Ганна Миколаївна. – Це ж ти з медсестричкою роман закрутив.
– Що за нісенітниця! – обурився Борис Іванович. — Хто це тобі сказав?
– Людмила Семеняк, вона теж хлопця чекала, а він із тобою в одній частині служив. Ось вона й розповіла, що її Володька написав про тебе та медсестру.
– Тьху, і ти так легко повірила? Навіть не написала мені? Не спитала?
– То ти, Борю, хочеш сказати, що набрехала Людка? Але навіщо?
– Звідки мені знати, це в неї треба запитати…
– Я б спитала, але не стало її давно… От яка ж…
– А мені чому не писала?
– А горда була, не захотіла… Та й нерозумна, наївна, що тепер… Так легко повірила… Вирішила, що ти зрадив нашу любов, незлюбила тебе. А невдовзі Петра свого зустріла.
– Кохала його?
– Не знаю, Борю… – зітхнула Ганна Миколаївна. – Зізнаюся, що заміж я без кохання пішла. Як би тобі на зло. Щоб не думав, ніби я за тобою сумую і нікому не потрібна…
А потім ніби й покохала… Хоча такої любові, як до тебе, я не відчувала.
Але дружиною я була хорошою і вірною, чоловіка поважала. Петро хорошою людиною був, і мене дуже любив…
Шкода, що так рано його не стало…
З цього дня Ганна Миколаївна та Борис Іванович стали багато часу проводити разом, гуляти, розмовляти, розповідати один одному про своє життя, наповнене і сумними, і радісними історіями…
А персонал пансіонату помітив, що і стан здоров’я обох літніх людей почав покращуватися, і вони ніби навіть помолодшали…
А Ганна Миколаївна покращала.
Вона попросила одну з медсестер, яка особливо тепло до неї ставилася, відвести її в перукарн., де літній жінці зробили стрижку і пофарбували волосся…
Так минуло пів року, тепер Ганна Миколаївна та Борис Іванович уже не уявляли життя один без одного і обидва переконалися, що полюбити можна в будь–якому віці.
– Хто б міг подумати, Борю, що перше кохання може повернутися більш ніж за пів століття, і стати нашою з тобою лебединою піснею, – сказала якось Ганна Миколаївна…
Якось до Бориса Івановича приїхала Ольга. Літній чоловік не міг повірити своєму щастю, він кілька років не бачив єдиної внучки.
– Олечко… Очам своїм не вірю, – не зміг стримати сліз Борис Іванович. – Я вже думав, що не стане мене і не побачу тебе… Ти надовго приїхала?
– Назовсім, дідусю. У Максима закінчився контракт, і продовжувати його він не став. Скучили за батьківщиною, хочемо, щоб діти наші тут народилися…
– Як же ж я радий це чути, моя рідна… Моя улюблена Олечко…
– Дідусю, це ще не все. Ти вибач, я не знала, що ти в будинку для літніх людей опинився, батьки мені нічого по телефону не розповіли, я вважала, що ти з ними так і живеш…
– Та ось вирішив, що тут мені буде краще. І знаєш, я щасливий, що тут!
– Щасливий? – здивувалася Ольга.
– Так, люба… – Борис Іванович розповів онуці про свою зустріч з Ганною Миколаївною…
– Ох, нічого собі! – вигукнула молода жінка.
– Так. Я ніби помолодшав років на десять… Ось тільки зір підводить, процедури мені давно пропонували. Та я так і не наважився.
– Дідусю, процедури треба зробити, давай я все організую! І тут така справа, ми з Максимом будинок купуємо. Великий, з гарною ділянкою. І розташування хороше, за містом. Там ліс недалеко, річка… Хочу тебе до себе забрати, місця вистачить… Максим не проти, не хвилюйся, він у мене найчудовіший і найрозумніший чоловік у світі…
– Ти це серйозно, Олечко? – не повірив Борис Іванович.
– Звісно, дідусю. Не подобається мені, що ти в будинку для літніх людей живеш, це якось… Навіть не знаю, які слова підібрати. Якось нелюдяно… Не відмовляйся, будь ласка. Тобі в нас буде добре.
– Але ж я тепер не один, Олечко… Я Ганнусю не залишу…
– А ти її відвідуватимеш, і вона зможе в гості до тебе приїжджати. Я сама можу її на машині привезти й відвезти. Дідусю, погоджуйся!
– Ні, Олю, – похитав головою Борис Омелянович. – Дякую тобі, моя люба, але без Ганнусі я тепер нікуди… Вона зачахне тут без мене, та й я без неї вже не зможу…
– А познайом мене з нею! – попросила Ольга.
Поспілкувавшись з Ганною Миколаївною і побачивши, як вони з дідусем Борисом дивляться один на одного, Ольга зрозуміла, що розлучати цю пару не можна в жодному разі…
Вона поговорила з чоловіком, і вони забрали дідуся разом з його Ганнусею…
Щоб не виникло жодних складнощів, Ганна й Борис розписалися, ставши законними чоловіком і дружиною.
Тепер вони живуть у просторому будинку Ольги й Максима, багато часу проводять на свіжому повітрі, із задоволенням доглядають ділянку, і зовсім не відчувають себе старими старими, якими порахували їх діти, відправивши в будинок для літніх людей…
І дуже сподіваються, що їхня лебедина пісня ще не скоро обірветься…
А сили стареньким дає любов і усвідомлення того, що вони комусь потрібні, а найголовніше – один одному…