Біля ґанку дорогого ресторану було жваво.
Того знаменного дня тридцятиліття шлюбу відзначали Людмила Сергіївна та Ярослав Антонович.
Ідеальна сім’я: він – успішний бізнесмен, власник компанії з продажу побутової техніки, вона – бухгалтерка, а тепер домогосподарка, яка часом бере додому підробіток з бухгалтерського обліку, щоб не втрачати навички, та й просто для душі.
Багато років тому вона залишила свою кар’єру і присвятила себе дому та сім’ї, всі ці роки тримаючись у тіні чоловіка.
Двоє їхніх дорослих дітей давно вже стали на ноги та жили своїми сім’ями, періодично зазираючи до батьків у гості.
Людмила чудово виглядала у свої п’ятдесят два. Ярослав був на п’ять років старший за дружину і теж непогано зберігся. Сидячи на чолі столу, вони виглядали поруч дуже органічно та гармонійно.
Вечір йшов повним ходом: гості вітали пару, дарували подарунки, виголошували тости за «молодих».
– Гірко! – гукнув хтось із гостей, і всі підхопили: «Гірко! Гірко!»
– Ярику, люди просять, – Людмила тихенько підштовхнула чоловіка під столом і встала.
Той глянув на неї знизу вгору і з задумливим виглядом підвівся.
– Людо, я йду від тебе, – раптом сказав він, коли дружина до нього потяглася.
– Не зрозуміла, – здивувалася Людмила. – Куди йдеш? Навіщо?
За столами запала тиша. Було чути, як бульбашки ігристого у келихах.
– Я покохав іншу жінку і йду до неї. Вибач, – Ярослав Антонович випив ігристого і сів назад на стілець.
Гості почали перешіптуватися, зі співчуттям поглядаючи на ошукану на власному святі, дружину Ярослава, яка обводила поглядом залу, немов шукаючи підтримки.
Потім вона теж сіла, дивлячись у тарілку, що стояла перед нею.
Запрошені не знали, як поводитися в цій ситуації, і дехто навіть зібрався залишити цей невеселий захід… І раптом Людмила знову встала з-за столу. Сміючись, вона голосно звернулася до гостей:
– Прошу, давайте не розходитися. Це в Ярика такі жарти. Невже ви ще не звикли? Я хочу підняти келих за наших друзів… – Люда продовжувала говорити, а гості, не бачачи ні сліз, ні сварок, вирішили, що це справді, був недолугий жарт її чоловіка.
Веселощі продовжилися. Людмила, вважала, що позбавляти людей свята було б нечесно і безглуздо, а тому хвацько танцювала в центрі зали під оплески гостей, майстерно приховуючи, що робиться у неї в душі. Ярослав же ж перекидав чарку за чаркою, з недолугою усмішкою цокаючись із гостями.
До кінця вечора гості були вже веселі. Майже ніхто не помітив, коли до зали увійшла незнайома дівчина, яка під руку повела Ярослава і сіла разом з ним у таксі.
Тільки його покинута дружина проводила парочку поглядом, сповненим туги.
– Мамо, то це що, правда? Тато кинув тебе після тридцяти років спільного життя заради цієї? – син і дочка Людмили теж бачили дівчину, з якою поїхав той, і не могли повірити у пілступний вчинок батька.
– Нічого, все нормально, – мати заспокоювала дітей, ніби їх кинули посеред свята. – Переживу.
Діти провели її після ресторану додому і, переконавшись, що мати не збирається робити дурниць, роз’їхалися по домівках, сварячись за батька.
Люда залишилася сама в порожньому домі. Незвична тиша, яку раніше любив чоловік, дратувала. Жінка увімкнула музику для фону.
– Так, на сьогодні всі справи закінчено. Спати! Спати! – не роздягаючись, вона лягла на диван у вітальні. Раніше вона ніколи собі такого не дозволяла: хоч би як було їй погано чи важко, Людмила не лягала, не прийнявши душ і не переодягнувшись у піжаму.
«Ну їх ті правила!» – подумала вона і заснула сном немовляти.
Вранці Люда прокинулася бадьора і виспана. Після ранкових справ вона зробила пару телефонних дзвінків, і результат не забарився. За кілька годин у будинок заскочив Ярослав. Вигляд у нього був пом’ятий, але відносно нормальний.
– Людо, що ти робиш? – чоловік обурено розмахував руками. – Яка податкова? Ти уявляєш, що мені буде?
– Ярику, а чого ти так хвилюєшся? – Люда була спокійна. – Тут або кохання, або гроші! Ти кохання вибрав. Думаєш, я за тридцять років не вивчила тебе? Я всі твої хитрощі і підступи знаю. Всі твої шашні на боці мені відомі, але я заплющувала очі на них, доки ти не перейшов межі.
– Які межі, Людо? – ахнув чоловік.
– Межі дозволеного. Так принизити мене перед усіма гостями! Ти думав, тобі це зійде з рук?
– І що ти зробиш? – Ще намагався бути хоробрим Ярослав.
– Спершу ти залишиш цей дім протягом години. Все, що за годину збереш – забирай із собою, інше надішлю на нову адресу.
– Навіщо ти зателефонувала моєму головбуху за податкову? З чого ти взяла, що я боюсь перевірок? – чоловік, здавалося, не чув її першої умови.
– А що ж ти тоді прилетів із першими півнями, якщо нічого не боїшся? Ти взагалі пам’ятаєш, що бухгалтерія це мій хліб?! Я давно спостерігала за вашими справами і могла припустити, що настане день, коли ти вирішиш вильнути хвостом, тому підготувалася, – Людмила кинула йому роздруковані звіти, де ясно простежувалися серйозні невідповідності.
– Ну, а клієнтам ти навіщо подзвонила? Чи ти хочеш поставити мій бізнес під загрозу? Профукати все, що я будував стільки років? – схопився за голову Ярослав.
– Але ж ти зробив те саме й оком не кліпнув. Тридцять років я по цеглинці створювала затишок заради сім’ї, покинула роботу, яка мені подобалася і приносила гарні гроші. І раптом за хвилину все звалилося! Тому любий мій, поки що чоловік, у тебе лише один варіант: ти переписуєш на мене сімдесят відсотків свого бізнесу, а рештою тридцяти покриваєш усі проломи та дірки в бухгалтерії.
– Та ти зовсім вже? – вигукнув Ярослав. – Я ж ні з чим залишусь!
– А ти хотів, щоб я ні з чим лишилась? – насупившись, подивилася на чоловіка Людмила.
– Людо, давай обговоримо все спокійно, – Ярослав заплющив очі, глибоко вдихнув і повільно видихнув.
– Тепер ти обговорюватимеш усі свої справи з коханкою або з податківцями. А я все сказала. І, до речі, придивись до своєї жінки краще, тепер ти для неї просто старий невдаха. Навряд чи вона з тобою, як я… І у вогонь, і у воду, – останню фразу Люда говорила з неприхованою насолодою.
– Не знав, що ти така зла, – Ярослав похитав головою, глянувши на дружину іншими очима.
– Ярику, ти ж розумієш – таке життя… – знизала плечима Людмила. – Я надішлю до тебе свого юриста, підпишеш усі документи, а потім можеш подавати на розлучення. І в тебе лишилося пів години, щоб забратися з цього дому, бо він теж залишається мені.
Ярослав поспіхом поскидав свої нечисленні речі у валізу і, йдучи, глянув на дружину сумним поглядом.
– Не треба, Ярику, – відмахнулась Людмила, – не треба на жалості. Мене це не зачіпає. Потрібно вміти відповідати за свої вчинки, особливо за такі підлі. Прийди ти до мене по–доброму, зізнайся віч–на–віч, нічого цього не було б. Ми просто тихо розлучилися б, чесно поділивши статки. А тепер… Ключі залиш і забудь сюди дорогу.
Незабаром Людмила була власницею більшої частини бізнесу чоловіка, який вирішила продати, з усіма його проблемами, конкурентам.
– Твої тридцять відсотків нікому не потрібні із цими проблемами. Щоб врятувати компанію від краху, ми продаємо все цілком. Чи ти думаєш, що хтось вкладатиметься в бізнес із такими боргами та репутацією? – вона зателефонувала до Ярослава, повідомивши про продаж бізнесу.
Тому нічого не залишалося, як погодитись.
Після всього Людмила отримала чисті гроші, а Ярослав – звільнення від зобов’язань. Його молода подруга, дізнавшись, що він залишився без усього, швидко з’їхала з квартири, яку він знімав, і зникла в невідомому напрямку.
Конкуренти, які перекупили бізнес Ярослава, запросили Людмилу до себе в компанію, зайняти посаду бухгалтерки, але вона погодилася бути лише консультантом на віддаленні. Її влаштовувало таке життя. Життя без зобов’язань.
Пройшов час…
– Мамо, як ти там одна? – телефонний дзвінок вивів Людмилу з роздумів, коли вона милувалась чудовими краєвидами гір, сидячи на балконі невеликого готелю і потягуючи через соломинку молочний коктейль.
– Діти, вам теж треба це побачити! Це так гарно! Яка ж я була нерозумна, коли з твоїм батьком тягалася на ці закордонні курорти і пляжі! Тут у Карпатах таке повітря, така природа, тиша, спокій й умиротворення. Та тільки заради цього можна було розлучитися! – хихикнула вона. – І знаєте, що? Я щаслива!