Петро Степанович повільно йшов на роботу.
Уже кілька днів він відчував якусь розгубленість чи навіть зневіру.
Старіє, чи що?
Його урок сьогодні був третім. Фізика.
Все життя його було присвячено цій точній науці. Її він вкладав у голови дітей.
Фізика не була примхливою – хіба може бути такою точна наука?
А ось те, що не будь які мізки були досить чіпкими і гострими для фізики – це так.
Ох і засмучувався тоді Петро Степанович… Ох і засмучувався…
У кабінеті за його вчительським столом виявилася молоденька практикантка, Люба.
– А, Любов Вадимівна! Вирішили сьогодні у мене попрактикуватися? Прошу!
Люба не встигла відповісти – пролунав дзвінок на урок.
Петро Степанович сів на стілець біля вікна. Протягом уроку він тільки зрідка схвально хитав головою, зауважень не робив.
Люба добре вела заняття – і не причепитися.
Почала, щоправда, дивно…
Сказала щось на кшталт:
– Шкода, що починаємо нашу роботу з такого сумного приводу…
Але потім різко перескочила на фізику, шморгнувши носом кілька разів.
Петро Степанович почав спостерігати за перебігом уроку і якось забув про дивний початок…
Після уроку Люба оголосила класу, що сьогодні скорочений день.
Усіх дітей просять тихо залишити школу, а вчителі збираються в актовому залі на якісь збори.
Ось тобі й маєш!
Цей клас був під керівництвом Петра Степановича!
Він хотів було запитати у Люби, чого це вона надумала відпускати його учнів без його відома, але тут же зрозумів – збори ж якісь!
Чого-чого, а зборів Петро Степанович не любив…
Тепер треба було подумати, як іти зі школи непоміченим. Отак зустрінеш у коридорі милу Дарину Олексіївну, директорку школи, і вже не втечеш. Візьме під ручку, поведе у залу, пояснюючи щось дорогою, як школяру.
І звісно ж, як на зло, Дарина Олексіївна йшла йому назустріч коридором…
Ох, треба було відсидітися в кабінеті.
Петро вже приготувався здаватися директорці, але тут до Дарини Олексіївни підбігла завучка, Валентина Сергіївна, взяла її під руку і почала щось говорити на вухо.
Дарина нахилила голову до завучки і відвела погляд від Петра.
Вони пройшли повз нього, розмовляючи в пів голосу.
Фізик тільки чув:
– Боже, Боже…
А більше нічого не розібрав.
– Ось тобі й маєш! – думав чоловік. – То може піти на ті збори? Що там за Боже? Заінтригували… Та ні! Напевно, жіночі плітки! Про щось своє говорили. Що такого може бути у школі?
Та й взагалі Петро Степанович би все знав. Погані новини завжди надходять перші.
Фізик навіть не привітався, щоб не привертати увагу до себе.
Він швидко пройшов повз жінок і втік зі школи, ніби й справді був учнем, а не педагогом і солідним дорослим чоловіком.
Усі сьогодні були якісь принишклі – і вчителі, і учні.
Петро Степанович подумав, чи не піти все ж таки на збори? Раптом щось трапилося?
Він уже був біля шкільних воріт. Затримавшись на секунду, фізик рішуче вийшов за хвіртку. Вирушив додому. Через магазин. Треба купити дружині чогось смачненького, бо вона щось образилася на Петра не на жарт.
Тридцять п’ять років вони з Тетяною прожили. Сказав би Петро, що душа в душу, але іноді Таня ображалася.
Та так, що могла з Петром три дні не розмовляти. І образитися могла, що характерно, на якусь нісенітницю. На дрібницю.
Скаже Петро, що сукню не надто вдалу одягла дружина – готово.
Таня надується і мовчить. І поки не відійде сама – підходити марно.
Ну а крім цих дрібниць, жили вони добре. Погано, як думав Петро Степанович, люди три десятиліття разом не живуть.
Пішки, не поспішаючи, дійшов фізик до магазину. Зайшов усередину і почав ходити від полиці до полиці, від ряду до ряду. Що ж купити Тетяні? Щось і погляду нема за що зачепитися.
– Може, он тих цукерок? – подумав він.
Петро постояв поруч із коробкою. Якоюсь вона була… Нецікавою. Кумедно. Раніше він не оцінював цукерки подібними категоріями.
Походивши ще трохи, прицінившись до зефіру та фруктів, Петро вирішив написати дружині смс. Може вона відповість, що б їй хотілося. Таня якраз була ображена зараз. Скільки вони вже не розмовляють?
Час такий швидкоплинний, а Тетяна витрачає його на образи. Це неправильно.
Куди ж телефон подівся? Напевно, він забув його вдома.
– Головне, вдома знайти! – вирішив Петро Степанович і поспішив додому.
Він зайшов у квартиру. Таня не вийшла до нього – ображається ще.
Петро почав одразу шукати свій мобільний. Безглуздий смартфон як крізь землю провалився.
– Тетянко! Ти гніваєшся ще? Не допоможеш мені знайти телефон? Ніде не бачу.
Таня зайшла у вітальню і демонстративно пройшла повз чоловіка. Сукню якусь похмуру одягла. Чорну. Мішок-мішком.
Петро хотів було зауважити, але промовчав. Ага, ось так зробиш, а потім ще три дні сварки…
Дружина мовчала, на запитання й прохання допомогти не відповідала.
– Ну не допоможеш, так і скажи! — роздратовано сказав Петро Степанович.
Він уже передивився все і скрізь.
– Тетяна сховала, щоб мені насолити? Та ну! Маячня…
Про всяк випадок він пішов на кухню і почав шукати там. У шухлядах перевірив. У шафках – нічого.
На столі лежав якийсь самотній сиротливий папірець.
Зазвичай Петру і на думку не спадало дивитися папери дружини – листок належав не йому, а значить, Тані.
І щось його смикнуло прочитати написане… Петро взяв папірець і очі вирячив від побаченого!
То було свідоцтво. Свідоцтво що його, Петра Степановича… Не стало…
– Таню, що це за маячня?! – ахнув чоловік. – Де ти взяла таке?!
Дружина не відповіла.
Петро рішуче пішов у кімнату. Таня сиділа у спальні, на ліжку. Точніше, напівлежала, підставивши подушки під спину. Вона розмовляла з кимось по телефону.
– Таню, Дозволь мені пояснити! Мене не цікавлять твої образи. Що за дивний листок лежить на кухонному столі?! Хіба такими речами жартують?
Таня плакала і говорила в слухавку:
– …Яка ж я нерозумна! Навіщо я ображалася? Навіщо його ігнорувала? Навіть помиритись не встигла! Хто ж знав? Ох… Дарино Олексіївно. Дякую вам велике. І за гроші, і за співчуття. Завтра об одинадцятій, так. Ні, не у церкві. У поминальній залі, там при лікарні і зала для прощання… Чекаю на вас. Дуже дякую…
– Оце так! – подумав Петро Степанович. – Дружина розпинається перед Дариною?! Вона її терпіти не може, і постійно ревнує чоловіка до директорки. А які там поминки завтра? З ким прощання?
Таня закінчила розмову, відклала телефон, подивилась на Петра.
– Ну! Я чекаю?! – вигукнув він.
– Ох, Петре-Петре… Що ж ти наробив? Як же ж я буду одна без тебе? Юля мене до себе жити кличе. А я не хочу їхати… Тут сумуватиму. Ох, Петре… – вона поклала голову на коліна і дуже заплакала… Дуже сильно…
Петро побілів і поспішив втішити дружину, далі нічого не розуміючи.
Він сів поруч і раптом зрозумів дивну річ – обійняти Таню він чомусь не може!
Руки, щойно доторкнувшись до її плечей, ніби розчинялися в повітрі. Він ніби тут. Але його вже тут нема…
І все стало на свої місця…
І Люба зі своїми сумними новинами, і директорка, яка не помітила його. І зниклий телефон. Покійним телефони ні до чого…
Раптом згадав Петро і те, як його не стало.
Сидів, пив чай. Дивився новини. Раптом світ довкола перестав існувати, а він опинився на підлозі поряд з диваном.
І він бачив себе збоку, просто забув потім.
Згадав тільки зараз. Бо ходив розгублений два дні і не розумів, що з ним таке.
Ну от. Зрозумів, нарешті!
…На поминках Петро розглядав усіх і кожного, хто прийшов його провести в останню путь.
Не розумів, чого це він тут, на Землі. Чому його не забирають на той світ.
Якби той світ був тут, то Петро явно зустрів би інших, кого не стало, а він не зустрічав. Значить, для них існує окремий вимір. Ну, може, після дев’яти днів забирають туди? Або після сорока…
Всю решту дня, і всю ніч Петро практикував контакт із предметами.
Спочатку він зважився на це, щоб обійняти дружину – не встиг перед відходом. Раптово його не стало.
Поки тренувався, подумав, що дружину обіймати – не найкраща ідея.
Він просто налякає її.
А на ранок Петро зрушив з місця склянку.
Сконцентрувався і зрушив. Пішло діло! На поминках, він навіть кинув грудку землі – сам з собою попрощався, так виходить…
Ні на дев’ятий, ні на сороковий день Петра ніхто нікуди не забрав і не закликав.
Було дивно, але непогано.
Петро дивився із дружиною телевізор. Зворушувався, як вона за ним сильно сумує, старався допомагати, як міг.
Вона не відчувала Петра. А він і не ображався.
Просто тішився, що зміг залишитися і дбати про свою кохану.
Не пішов у невідоме небуття.
І, напевно, вже не піде…