За вікном з’явився світанок, тихий, ледь помітний. А це означало, що настав час вставати.
Ще раз солодко потягнувшись, Сергій сів на ліжку і знайшов ногами капці, тепленькі, затишні. Мамин подарунок.
Потім він вдягнув махровий халат і подався на кухню. Увімкнув чайник і попрямував у ванну.
Звичайний ранок звичайного офісного працівника. Самотнього. Точніше, неодруженого.
Самотнім Сергій був час від часу між розставанням з однією подружкою і до зустрічі з іншою.
Деколи він і сам не встигав помітити, як швидко вони знаходилися.
Запросиш дівчину повечеряти, проведеш з нею вечір-другий, ось тобі й подружка.
Як правило, познайомитись легко, а ось розлучитися – це вже складний процес: образи, невдоволення, що зі мною не так, чому кидаєш?
А Сергій не кидав, просто розлучався, щоб не давати надії на більше: одружуватись він поки не збирався, поселяти у своїй квартирі когось – тим більше.
Квартира, гарна, світла, у центрі дісталася йому після відходу улюбленого дідуся, коли батьки забрали бабусю до себе. Він переїхав, ніби помінявшись із нею місцями. Зробив ремонт, купив меблі і зажив у своє задоволення без батьківського піклування.
Чайник нарешті сповістив про готовність бадьорим клацанням, коли Сергій повернувся на кухню.
Приготування кави зайняло пару хвилин, бутерброд із сиром, банан і він уже в кімнаті біля телевізора зі своїм нехитрим сніданком.
Спритним, напрацьованим рухом він підхопив пульт і натиснув кнопку. У кімнату з радісним придихом увірвався голос гарної ведучої ранкових новин.
Сергій слухав у піввуха, але присутність людського голосу в домі трохи бадьорила.
Сергій дивився на екран, допиваючи свою каву. Ніяких сенсів він там не шукав, просто дивився на гарну дівчину і думав, що треба б подзвонити Олі. Обіцяв ще на вихідних, але забув. Запросити її на вечерю, а потім… А потім, як вийде. Хоча вона збиралася його з батьком познайомити, а в того фірма, куди фахівець високого класу потрібен.
Залежати від когось не хотілося, але якщо є перспектива, чому б і не скористатися?
До виходу на роботу залишалося рівно п’ятнадцять хвилин. Якраз достатньо часу, щоб привести себе в порядок, одягнутися і спуститися до машини. І тут дзвінок: мати. Звичайні питання: все гаразд? На роботу зібрався? Чи не заїде увечері?
– Не знаю, мамо, не обіцятиму. Все гаразд. Я поспішаю. Цілую.
Одягнувся Сергій швидко, сорочка, краватка, костюм. Волосся уклав легким рухом руки, трохи змащеної гелем.
На нього чекала робота, яка і утримувала, і годувала, і напувала, і навіть манила подальшим кар’єрним зростанням. Але поки що манила…
Він швидко накинув куртку і сів на маленьку лавку, щоб взути черевики і зав’язати шнурки. Це був особливий ритуал, який ніби підкреслював всю значущість того, що зараз він покине свій затишний, замкнутий маленький світ і перейде, як через портал, у зовнішній світ. З усіма його правилами, турботами, радощами та прикростями.
Це тобі вже не телевізійні нісенітниці. Це вже реальні події: настрій шефа, невдоволення колег з різного приводу, очікування на зарплату в п’ятницю і, як наслідок, дзвінок Олі. У червні відпустка, у вересні у мами ювілей, а потім і йому тридцять. Так, життя тече, і від нього воно ніби й не залежить. Навпаки, це він у його бурхливому потоці.
– От же ж! Що за думки у мене в голові? – подумав Сергій, заводячи двигун своєї машини, подарованої батьком.
Оце ж і думки, що життя справді йде з усіма його злетами і падіннями, закоханостями і розставаннями, друзями й приятелями – а сенс у чому? Щоб набігатися за день, а ввечері прийти в порожній будинок, розлягтися на дивані і розмірковувати: дзвонити Олі чи не варто?
Воно, життя, виходило в нього якимось безбарвним і не мало сенсу. Абсурдність буття раптом постала перед ним у всій своїй ясності: навіщо живе, чого прагне?
Хоча, якщо чесно, Оля була, мабуть, єдиною жінкою, до якої в нього були і почуття зрілі, і навіть серйозні наміри з’явилися.
Надворі вже посвітліло. Сергій не поспішаючи їхав знайомим маршрутом і думав свої невеселі думки, як раптом застряг у невеликому заторі на світлофорі. Світло вдруге змінилося на зелене, а машина просунулася всього на кілька метрів і знову стала. Присвистуючи, він почав барабанити пальцями по керму і глянув на зупинку ліворуч.
І тут Сергій раптом застиг від побаченого.
Він впізнав про одногрупника Григорія!
Той явно нудився в очікуванні автобуса, вигляд у нього був трохи пом’ятий, джинси, черевики, пальто, на голові в’язана шапочка, яку, як здалося, він знав з університетських часів.
Недовго думаючи, він посигналив, і, прочинивши вікно, покликав Гриця. Той схаменувся і через секунду був уже в машині.
– Ти куди? – запитав його Сергій після бурхливого вітання.
– На співбесіду їду. Надії нуль, а не їхати не можу, коли вже запросили.
«У такому вигляді?!» – подумав Сергій, швидко оглянувши приятеля.
Як з’ясувалося, їм по дорозі. Розговорилися. Гриць був виключно розумним, а ще винятково невдачливим хлопцем. Його непоказна зовнішність не видавала на ньому ерудовану людину зі світлою головою. Він чудово закінчив університет із дипломом з відзнакою, але хорошої роботи так і не знайшов.
На останньому місці, де він працював відбулося скорочення. Він вилетів першим. І ось знову у пошуках.
– Послухай, ти мені подзвони, як пройде співбесіда. Якщо невдало, скажімо так, я подумаю. Чим зможу, допоможу, – сказав йому Сергій, висадивши того через квартал.
Григорій пообіцяв, подякував і підтюпцем побіг у бік якоїсь непримітної сірої будівлі, де на нього чекали, щоб, швидше за все, відмовити. Не можуть побачити роботодавці за зовнішньою непоказністю і невпевненістю в собі розумного потенційного працівника.
Йому ж ціни не буде, цьому Грицю, дайте тільки можливість проявити себе!
…Тиждень добігав кінця. У п’ятницю після обіду Сергій все ж таки наважився і зателефонував Олі. Які плани на вихідні, чи є бажання повечеряти сьогодні разом, як тато?
Ні, останнє питання Сергій просто тримав у думці, вголос не озвучив, зрозуміло ж. Але сподівався, що дівчина сама вийде на цю тему розмови.
І, втім, не схибив. Вже сидячи в ресторанчику за пікантною вечерею та келихом ігристого, Оля раптом сказала:
– Сергію, у мене для тебе хороші новини. Батько хоче зустрітися, тільки у формальній обстановці, тобто у нього в офісі. Я багато говорила про тебе, а йому якраз айтішник потрібен, просунутий і працездатний. У понеділок після обіду зможеш?
У голові одразу закружляли якісь бонуси, престижний офіс, гідна зарплата, Оля, узбережжя, татова яхта… Він злегка струснув головою, ніби звільняючись від цього наслання, і сказав:
– Я постараюся. З роботи доведеться відпроситися, але заради поваги до твого тата, звісно, зроблю все можливе.
Дівчина посміхнулася усмішкою ранкової ведучої телевізійних новин, і вони продовжили вечерю з наступним відвідуванням виставки і, нарешті, його прибраної квартири.
Чудовий вечір вийшов.
Але на всі вихідні Оля не залишилася, подякувала за приємне побачення, вишукану каву зранку і пішла. Тато надіслав за нею машину. Ось так! Живи й радуйся.
…Сергій стояв перед відкритою шафою і розмірковував над костюмом, який треба одягнути в понеділок на зустріч із поважними людьми.
Але костюм був не найголовнішим атрибутом. Найголовнішим і значущим було те, що йому потрібен «просунутий айтішник», так, мабуть, Оля охарактеризувала його. Хіба він просунутий?
Ну так, вище за середній рівень, звичайно. Але просунутий? Буде соромно, якщо він там зганьбиться. І тут задзвонив телефон. Сергій швидко відповів і почув голос Гриця.
– Привіт, Сергію, – сказав той, і по його тону Сергій одразу зрозумів, що йому, бідоласі, вкотре відмовили.
І раптом як щось у нього вселилося! Він одразу запросив Гриця до себе. Той з’явився за пів години, все такий же ж замурзаний, похмурий, від нього віяло повною безнадійністю.
– Відмовили. А робота була якраз для мене, уявляєш, – ділився Гриць, обома долонями тримаючи кухоль з чаєм, сидячи на кухні і розповідаючи про свою чергову невдачу.
– Ну ось що! – раптом заявив Сергій. – Є в мене одна ідея, якщо вийде, то вважай, що це тобі мій подарунок.
Ці два дні він втовкмачував Грицю, що таке офісний імідж, манера триматися, як відповідати на запитання, дивлячись співрозмовнику в очі. Вони переглянули купу відео, і нарешті сходили у перукарню.
У понеділок насамперед Сергій зателефонував на роботу і насмілився відпроситися, пославшись на якусь проблему вдома. Зранку Гриць полежав у ванні. Потім Сергій ретельно вибрав йому одяг, один із костюмів був йому замалий, зате Григорію був якраз, черевики, куртка, нігті – все було передбачено до дрібниць.
– Не забудь: підборіддя вгору, очі дивляться прямо, руки на столі. Резюме відскакує від зубів. Рекомендаційного листа немає, але замість нього я виступлю. Твоє завдання показати всю глибину знань, здивувати, приголомшити. Зможеш?
Навіщо Сергій це робив? Він навряд чи міг би пояснити. Але його просто дістала несправедливість у цьому житті. Чому одним усе, а іншим нічого? Чому нерозумні завжди щасливі і навіть щасливіші за розумних і гідних? Йому хотілося хоч трохи перевернути цей світ.
І рівно о першій годині дня вони удвох сиділи в приймальні тата Олі в повній готовності.
– Костянтине Аркадійовичу! Ми до вас на співбесіду, – сказав Сергій, представившись.
– Удвох?! – здивувався той.
– Ні, тільки Григорій. Замість мене. Я, як аналітик, докладно вивчив роботу вашої фірми, всі її гігантські можливості та перспективи, і наважусь запропонувати вам абсолютно безцінного фахівця у цій галузі. Повірте, ви не пошкодуєте. Він геній. Я залишу вас віч-на-віч, щоб ви самі змогли в цьому переконатися.
То була його зоряна година! Година Григорія. А Сергій? Ну що Сергій, адже у нього є робота і перспектива. А тут… Тільки чи потягне його протеже?
За два тижні Григорій приступив до роботи в престижній фірмі на відмінній посаді з гідною зарплатою.
І це була не тільки його перемога, а й дружня допомога Сергія, який випадково підвернувся на його шляху того непоказного ранку.
…Зрозуміло, що вони стали друзями. Григорій буквально розквіт на очах під наглядом свого товариша.
Він же ж був свідком на весіллі свого найкращого друга з Олею. І тесть його якось запитав, чому він тоді так вчинив, буквально віддав своє місце і призначення другу?
– Тому, що я хотів одружитися з Олею. І наші стосунки почати не з тепленького місця у вас під крилом.
– Моя дочка оцінила це, – сказав Костянтин Аркадійович і пройнявся до зятя ще більшою повагою.
Незабаром Сергій на своїй роботі здобув значне підвищення, став керувати великим відділом. Та й нічого, що тесть допоміг нишком. Він на те заслуговував і так. І удача якось сама стала йти до його рук. А разом із нею і щастя в сім’ї.
А мудра мама сказала так:
– Життя дається людині тільки раз. А вдається ще рідше. Не пропусти свого щастя, синку!
Але Сергій і не пропускав, і тепер уже тримав його двома руками…