– Олег, коли додому прийдеш, піднімися на другий поверх. Там за портретом бабусі твоєї є невеличка схованка… Ти її відкрий і дістань звідти скриньку… Тільки саму скриньку не відкривай. От коли мене не стане, тоді й подивишся…
Жінка тяжко зітхнула. Вона спробувала повернутись на бік, але сил не було.
– Олег, ти на мене тільки не ображайся, коли все прочитаєш. Може, ти мене зрозумієш, не знаю. Просто вибач мені, поки я жива ще…
Не встигла Ірина Павлівна закінчити фразу, як її очі стали закрилися і вона знову провалилася в сон. Олег підійшов до матері, з турботою погладив її по долоні, а потім пішов.
У лікарняному коридорі панувала метушня. Якась молода медсестра, активно жестикулюючи, щось пояснювала лікареві. Поруч стояв пацієнт, спідлоба спостерігаючи всю цю ситуацію. У всіх життя йшло далі. І тільки в Олега воно ніби зупинилася.
– О, Мельник, саме йшов до вас! – пролунав голос спеціаліста.
Він покликав Олега за собою. Молодий чоловік постояв кілька хвилин, ніби намагався затриматись біля палати матері. А потім таки пішов за її лікарем. Він не мав ілюзій щодо того, що відбувається. Він розумів, що матері вже нічого не допоможе.
Спеціаліст запропонував йому сісти, сам звалився у високе комп’ютерне крісло.
Чоловік у білому халаті дуже довго і багато роздумував. Говорив про швидкоплинність життя, про те, як добре, що поруч із мамою він може провести останні дні. Всі ці слова були ніби кинуті в порожнечу.
– Ви тримайтеся, Олеже. Їй буквально лічені дні лишилися. Ви вибачте, що ми не змогли допомогти, але й нас зрозумійте. Іноді життя робить свої корективи. Навіть коли йдеться про допомогу пацієнтів.
Олег кивнув, але відповідати нічого не став. Він вийшов надвір, обережно ступаючи по щербатих сходах. Сівши в машину, просто дивився в порожнечу на пошарпаний будинок, на людей, які перемовлялися про щось.
Як він буде далі без мами? І що там із цією коробкою?
Недуга матері нагрянула раптово.
…Через два дні після цієї розмови мами не стало. Вона не прокинулася вранці, і, можливо, з урахуванням її проблем це був легкий результат. Коли всі почесті були віддані, Олег нарешті згадав, що розповідала йому мати про коробку в будинку.
У вихідний день чоловік приїхав у порожній будинок матері. Всі ці стіни без неї здавалися чужими, бляклими. Будинок порожніми чорними очницями дивився на гостя.
– Олеже, я вже думала, не приїдеш! – з осудом у голосі вимовила сусідка.
Тут-таки, ледь не зіштовхнувши її з ніг, на вулицю вибіг Атос.
Мати колись давно підібрала цуценя на дорозі, де його залишили колишні господарі. І тепер цей чорний, як сажа, пес з худими і довгими ногами, витягнутим носом, втративши господиню, оселився в сусідки.
– Багато від нього проблем?
Жінка знизала плечима. Вона подивилася на пса, який ніби зрозумів, що йдеться про нього. Він підтиснув хвіст, притиснув вуха, і глянув на нову господиню.
– Тільки на згадку про твою матір забрала. Ну ось правда, якщо вирішиш забрати його, я буду щаслива. Вік у мене вже не той, щоб цуценя тримати. А якщо цуценя ще й важить, як повноцінний здоровий собака, тут вже сам розумієш…
Олег лише кивнув. Він про собаку й не подумав та й мати не просила. Чоловік увійшов усередину, піднявся сходами на другий поверх, підійшов до портрета бабусі, а потім намацав маленький важіль за полотном.
Чоловік провернув важіль, а потім почув скрипуче клацання. За нішою виявилася гарна, розписана вручну дерев’яна скринька з камінням. Олег загорнув її в рушник, щоб не хвилювати розум цікавих сусідів, потім вийшов до машини.
– Олег, ти подумай, може, все-таки забереш його? Пам’ять про твою матір як-не-як. Вона його дуже любила.
Чоловік знову глянув на сусідку, невиразно кивнув і сів у автомобіль. Опинившись удома, зробивши собі каву, Олег відкрив невелику скриньку. Там виявилися пожовклі папери, старі листи. А потім раптом побачив папір, запечатаний у конверт.
Але коли Олег відкрив конверт, то просто відкрив рота від побаченого. Там було свідоцтво про усиновлення. За все своє життя у нього жодного разу жодного сумніву не виникло з приводу того, рідна він дитина чи ні.
Чи все життя мати приховувала це від нього? І яка вона тепер йому мати?
Олег раптом відчув таку злість, що ледве дихати міг.
Та як вона посміла від нього приховувати? Та як вона могла нічого йому не сказати про те, що він насправді не рідний?
Незабаром злість змінилася ступором. А наступного дня, опинившись на роботі, Олег поділився тим, що сталося зі своїм колегою. Але якщо сам Олег розлютився до скрегота зубів, колега тільки плечима знизав.
– Ну всиновили і всиновили, яка різниця? Ти виріс у сім’ї, у коханні. Яка різниця, чи сказали вони тобі про це чи ні?
– Ти не розумієш! – буркнув під ніс Олег.
– Та все я розумію, Олеже. Ти сердишся, що мами не стало. Злишся, що життя таке несправедливе. Тому й злість свою на цю ситуацію переносиш.
Олег відмахнувся. Він же знав, що сердиться саме на матір, адже вона йому нічого не сказала. Стільки років він у невіданні пробув…
Декілька днів чоловік ходив, прокручував ці думки в голові. А потім раптом вирішив повернутися до села. У ньому з дитинства все змінилося. А зі старих один дід Іван залишився. Може, він що згадає?
Заїхав Олег в магазин, набрав повний пакет продуктів, якоїсь закуски. І приїхав із усіма цими дарами до діда Івана. Той засоромився, брати не хотів, та все одно згодився. Старий тільки головою хитав, мовляв, нема чого минуле ворушити. Але, пригубивши одну за одною, чоловік все-таки відверто відповів.
– Мати тебе серед ночі привезла. Незадовго до Нового року. Я запам’ятав, бо потім така завірюха була. Я ще жартував, що Іра завірюху привезла.
– А з ким вона приїхала? Мати машину ніколи не водила.
– Голова привіз. Олексій Павлович. Я подробиць не знаю, ніс у чужі справи пхати не звик. Ти сам до нього сходи, він людина добра, поділиться з тобою. А якщо не скаже, ти йому про мене замов слівце, мовляв, я все одно тобі вже все розповів, – з усмішкою промовив старий.
Подякував йому Олег і, незважаючи на сутінки, що згущаються, відразу вирушив до голови. Олексій Павлович, почувши, про що йтиметься, пустив хлопця до хати. Але далі порога не запросив.
Чути було, як плачуть онуки, і як якась жінка, сміючись, розповідає історію. Олексій Павлович мав сім’ю, не хотілося минуле ворушити. А в Олега тепер жодної родини не було…
– Ти мене не засуджуй, Олег. Ти згадай, адже я з тобою в дитинстві скільки порався, ніколи зла тобі чи матері твоїй не робив. Та тільки пообіцяв твоїй матері, що нічого не розповім, от і не балакав зайвого. Не знаю, звідки ти взявся. Твоя мати мені зателефонувала і сказала, що треба терміново забрати її. Я тоді види на неї мав, помчав перед хуртовиною. Забрали ми тебе з дитячого будинку «Промінчик». Я тобі зараз адресу скажу, орієнтовно.
Олексій Павлович пояснив, де знаходився дитячий будинок, а потім, насупившись, раптом зібрався з думками і сказав:
– Ти, мабуть, тільки зараз дізнався, так? Ти на свою маму не ображайся, вона тебе своїм взяла і любила як свого. Залиш ти цю біду про своє минуле. Хто б тебе не кинув у дитячому будинку, вони не варті того, щоб про них згадувати.
Олексій Павлович поплескав Олега по плечу. Молодий чоловік знову вийшов до своєї машини. Він переночував у будинку матері, а наступного ранку, сказавши по телефону начальнику, що сильно занедужав, поїхав у місто, звідки його мати привезла.
Блукаючи по провулках, знайшов Олег цей дитячий будинок. І насамперед, побачивши вихователя, прямо сказав, навіщо з’явився.
Олега проводили до кабінету до директорки. Літня жінка з зморшкуватим обличчям роздивлялася його, ніби пам’ятала.
– Рідко до нас приходять, та й начебто розголошувати не можна, не знаю… Але оскільки це твоя історія, гріх тобі не розповісти. Тебе коли мама нова забрала, ми всі були раді. Ти толком і кілька днів у нас не провів, – з усмішкою промовила жінка похилого віку.
– Як ви мене запам’ятали? Скільки минуло років двадцять?
– А у нас малюків рідко забирають, нікому вони, окрім нас, не потрібні, виходить. А коли забирають, для нас ціле свято, то й запам’ятовується…
Жінка похилого віку, спираючись на край столу, повільно підвелася, дотяглася до полиці, взяла якісь папери і почала їх перебирати. А потім, діставши звідти кілька аркушів, простягла хлопцю.
– Тебе привезла твоя прийомна мати. Ось село, звідки вона тебе взяла. Прямо до нас привезла, все питала, чи можна одразу тебе забрати. Наскільки я знаю, потім дістала дозвіл, щоб тебе одразу забрати, доки документи робляться.
– Звідки вона мене взяла? – ще більше заплутавшись, спитав Олег.
– Кажуть, що в одному будинку біда трапилася. Один попіл від нього лишився. Тут он адреса дільничого лишилася він мав би знати більше, що там трапилося. А більше я не знаю, ти вже вибач. Рада бачити, що ти виріс, одразу видно, людина гарна.
Вони проговорили ще близько чверті години. І, опинившись знову на вулиці, отримавши ще одну зачіпку, Олег поїхав тепер до села. Він хотів знати, звідки ж тут узявся.
Що трапилося з його справжньою родиною?
Але чим більше Олег дізнавався про свою історію життя, тим менше сердився на матір. Он як вона за нього боролася і не просто привезла, а собі забрати хотіла.
Село виявилося досить далеко. Тільки через чотири години їзди бездоріжжям Олег опинився в майже занедбаному, забутому Богом місці. Олег почав розпитувати всіх, хто траплявся йому по дорозі, доки не натрапив на старого.
– Так ти, виявляється, Бондаренка син?! Ох ти ж! Скільки років минуло, що ти своїх родичів згадав?! Таких батьків і згадувати гріх!
Старий похитав головою.
– Мати твоя щастя бачила лише на дні пляшки. І батько був такий самий. Щось у них там трапилося, та тільки твоєї мами не стало. Залишився ти під опікою батька. А вони там влаштували не зрозумій що! Загалом будинка твого не стало..
Старий знову похитав головою. Він хмурив брови, наче докладав зусиль, щоб вивудити спогади.
– У нас тут Ірина Павлівна колись працювала фельдшером. Прекрасна була жінка, добра людина, завжди допоможе, хоч удень, хоч уночі! Вона в будинок рвонула і тебе витягла. Прямо на руках, самій навіть трохи дісталося. Якби не вона, то не встигли б тебе врятувати. Не знаю, що вже з нею було потім…
– Вона мене всиновила, – тихо сказав Олег, з подивом усвідомлюючи, як сердився на свою прийомну маму, адже вона йому життя врятувала.
– Це добре, це вона молодець. Гарна була жінка, гарна…
Старий за інформацію попросив нагороду. Олег сунув йому купюру, повернувся до машини і за кілька хвилин очікування вирушив додому.
Опинившись за столом, Олег згадав, як уперше на цьому самому місці дізнався, що його мати всиновила. Як сердився на неї, як хотів дізнатися, де справжні його батьки. І як хотілося йому дізнатися про все з перших вуст.
Від злості на себе Олег стукнув по коробочці, і там щось клацнуло. Взявши її в руки, молодий чоловік здивувався її і зрозумів, що дістав не все. Під маленькою дерев’яною плашкою лежав ще один лист. І коли Олег почав читати його, на очі навернулися сльози:
“Мені дуже шкода, що я не змогла сказати тобі про це, коли ще була жива. Вибач, Олеже, що не розкрила правди твоєї появи.
Я просто хотіла, щоб у тебе було щасливе дитинство, справжня родина. З того самого дня, як я винесла тебе з будинку, не могла забути твого обличчя, темних брівок, пухнастих вій.
Я до останнього боролася за тебе і постаралася дати тобі все, що могла. Олеже, синочку…
Ти завжди для мене будеш моїм рідним сином. Я все своє життя, від моменту зустрічі з тобою, любила тебе і любитиму і оберігатиму і далі. Вибач мені, Олеже, за мовчання, за боягузтво. Я просто хотіла, щоб ти був щасливим. З любов’ю, твоя мама.
Олег поклав голову на стіл і заридав. Він плакав за мамою, через свою злість і про те, як несправедливо думав про неї весь цей час.
Наступного дня Олег повернувся до села. Він вирішив не продавати будинок, перейшов на віддалений формат роботи і став облаштовуватися. Атоса забрав до себе, чому сусідка дуже зраділа.
Вже рік минув з того дня, як Олег дізнався правду про свою появу. Він жив із дівчиною, збирався одружитися. Обзавівся господарством. Життя його йшло своєю чергою.
Але він, як і раніше, пам’ятав слова матері, тремтячою рукою написані в тому самому листі.
Може, вона і справді любить, оберігає його, як і раніше. Немов почувши його думки, на маленьку гілку присіла яскрава синочка. Вона глянула на Олега, легенько схилила голову, а потім пурхнула вгору.
Молодий чоловік подивився на гарний помаранчевий захід сонця, а потім пішов у будинок, поманивши за собою пса. Життя, воно триває, незважаючи ні на що…