Ірина Тимофіївна була невисокою, тендітною, доброю і завжди усміхненою старенькою, якій уже виповнилося сімдесят п’ять років.
Вона переїхала в свій будинок в селі, залишивши міську квартиру доньці, яка вийшла заміж. Переїхала в таємній надії на онуків, але дочка її не тішила.
Та й до того ж село це було всього за п’ять кілометрів від міста. Будинок належав батькам Ірини Тимофіївни. І зараз вона разом із будинком, садом і городом опинилася практично в межах міста. Село це несподівано стало бажаним місцем для нових мешканців.
Багаті покупці придбали ділянки та зводили шикарні будинки. Нові вулиці, перегороджені високими парканами, здавалися неживими, а старі сільські вулички навесні були наповнені цвітінням вишень та бузку, огортаючи хати казковою пишністю.
На ділянці Ірини Тимофіївни теж був великий сад і город. Ірина Тимофіївна щедро пригощала рідних та знайомих овочами й фруктами. Іноді вона виходила на автобусну зупинку, щоб продати надлишки за доступними цінами.
П’ять років тому вона втратила чоловіка. Син поїхав до іншого міста, дочка залишилася поряд. Навчилася, вийшла заміж, але дітей у них не було. Ірина Тимофіївна навіть просила її взяти прийомного, але вона чекала свого. Давно чекала. Марина часто допомагала матері вдома та із задоволенням працювала в саду й городі. А її чоловік Віктор дбав про домашні справи, готував дрова, запасав вугілля на зиму, носив воду. У домі було все, що потрібне.
Ірина Тимофіївна мріяла про те, щоб у будинку знову з’явилася маленька дитина, онук чи внучка, щоб почути дитячий сміх, обійняти й заспокоїти малюка, якщо той заплаче, заспівати колискову й розважати його. Вона була бабусею, хорошою бабусею, але не було можливості приголубити рідного онука.
На жаль, такої радості їй, схоже, було не бачити. Ця зима не збиралася закінчуватись. В неї не залишилося надії. Раптовий стукіт у двері відволік її від сумних думок. Сусідка Тетяна прийшла із проханням.
– Виручи, погуляй із моєю внучкою Олечкою кілька годин.
– Із задоволенням! Скільки їй?
– Три роки.
– Чим розважити?
– Вона сама вміє розважатися. Ось молоко, печиво та іграшки. Приведу її.
Тетяна повернулася із дівчинкою. Ірина Тимофіївна допомогла Олечці роздягтися. Дівчинка почепила свою шубку і посміхнулася до неї.
Маленька зайшла в кімнату і почала озиратися. Її погляд привернув маленький диван, і вона вказала на нього.
– Що це? – запитала Олечка.
– Це тахта.
– Чому? – здивовано перепитала вона, розвівши руки убік.
У її голосі чулося щире здивування. Слово “чому” вона вимовила майже як пісню, а очі її широко розкрилися.
Баба Іра посміхнулася, замислившись. Справді, чому саме тахта має таку назву? Можна було б вибрати інше слово. Як пояснити дитині, яка так уважно на неї дивиться? На це питання бабуся сама не мала відповіді.
– Так вийшло, – невпевнено сказала вона. – Просто так назвали.
Олечка не збиралася заперечувати. Потім вона пройшлася по кімнаті, зупиняючись і показуючи предмети обстановки.
– Що це?
– Трюмо.
– Чому?
– Так його назвали.
Все в кімнаті привертало її увагу. Ірина Тимофіївна і сама задумалася, звідки предмети іноді мають такі дивні назви.
У кімнату зайшов сірий пухнастий кіт на ім’я Фантик. Він кинув погляд на дівчинку, і її пальчик відразу вказав на нього.
– Це хто?
– Котик. Фантик. Я сама назвала так. Коли він був кошеням, він любив гратися з фантиками.
Ірина Тимофіївна вирішила змінити тему. Вона простягла дівчинці іграшку, яку купила, коли донька вийшла заміж. Повернулась Тетяна. Оля не хотіла йти.
– Ні. Тут! – вона сердито тупнула маленькою ніжкою.
– Добре, але спочатку додому. Мама тобі цукерку принесла. А до баби Іри ти ще потім прийдеш.
Дівчинка довго прощалася з Іриною Тимофіївною, помахавши їй рукою. Вони пішли. Ірина Тимофіївна сіла на стілець і заплакала. Чому так виходить, за що? Нехай Марина матиме дитину!
Несподівано задзвенів телефон. То була дочка.
– Мамо! У мене така радість! Вибирай ім’я.
– Яке імʼя? Ти навіщо так жартуєш?
– Твоїй внучці! Я не говорила, але в мене народилася дівчинка, трохи зарано. Пам’ятаєш, ти казала, що я поповніла? То була спроба. Народилася дівчинка, дуже маленька, менша за кілограм. Але лікарі її виходили. За два тижні можна забирати додому. Я не знаю, як це чоловікові сказати. Він нічого не знав, я боялася обнадіювати. Вирішила все пережити сама.
– Так ось чому ти восени була така дивна, – плакала щасливими сльозами Ірина Тимофіївна. – Я ж питала тебе, і моє серце відчувало тривогу. Ти говорила про свою подругу, про те, що переживаєш за неї. А материнське серце завжди знає. Я тоді тобі не повірила, думала, що в тебе із чоловіком проблеми.
– Та ти що? Вітя мене любить. Я навіть не пригадаю, щоб ми сварилися.
– А чому ти так віддалилася від мене? Хіба б я не підтримали тебе? Я б за внучку помолилася. Я сама зятю подзвоню, порадую його. А дівчинка житиме! Ми назвемо її Олечкою, ти не проти? Виходимо малу, не сумнівайся. А яка вага внучки?
– Майже два кілограми. Вона мила, знає мене. Я гладжу їй пальчики, щоб вона відчувала мої дотики. Вона солодко засинає. Шкарпетки я сама зв’язала. Спочатку годували через зонд, а тепер вона п’є сама.
– Вітаю! Подзвони чоловікові, хай побачить доньку.
– Вона схожа на нього. Мамо! Ти чого мовчиш? Плачеш?
– Я плачу. Давно не мала такої радості. Де ви поставите її ліжечко? Обов’язково у великій кімнаті. Вона із південними вікнами. А у вас не куплено нічого: потрібне ліжечко, коляска, ванна, пелюшки і сорочечки, м’яка ковдра і найніжніші підгузки. І пляшечки для годування. Поїду з вами по покупки. Маю небагато грошей, але є й запас. Я вас підтримаю.
– Мамо, ти забуваєш, що в тебе зять – начальник із хорошою зарплатнею. У нас є заощадження. Я йду в декрет і буду вдома з дитиною перші два роки. Ми довіримо тобі онучку! Ти не підведеш?
– Ніколи! У нас тепер стільки турбот та радості! Подзвони чоловікові, попроси вибачення за мовчання.
Сонце засяяло яскравіше, світ сповнився радістю. Баба Іра одягла гарну хустку і навіть закружляла по кімнаті в танці. Нарешті! Щастя ж яке!
Пізно ввечері в двері постукав зять. Віктор приїхав привітати.
– Люба, тещо! Відсвяткуємо разом?
– Як скажеш, Вікторе, зятю мій любий! Проходь. Я саме задумала насмажити пиріжків. З капустою. Пиріжки вийшли чудові. Чайку на радість вип’ємо. Ти вже бачив свій скарб?
– Бачив. Красуня, хоч і зовсім крихітна. Я вже був у відчаї, а Маринка не втрачала надії. Тепер головне – бережіть нашу дитину.
– Не сумнівайся.
– Тільки прикро, що вона мені нічого не сказала.
– Любить тебе. Берегла. Вона й мені нічого не сказала. Теж берегла.
– А я помітив, що вона кудись зачастила. Подумав, раптом коханця завела.
– Та облиш ти, у нас у родині невірних не було.
– Вибачте.
Зять сидів на кухні, пив гарячий чай і наминав пиріжки з таким апетитом, наче день не їв. Відновлював сили, бідолаха, перехвилювався.
– А як ти тепер із дитячим візочком гулятимеш? Сиві вже скроні.
– Так і буду. Мені байдуже, що подумають. Це їхня справа – не моя. Коли вона мене татом назве?
– В рочок – точно. А донечкою можеш називати її вже зараз.
– Все ще не віриться, що дівчинка жива, що вона моя. І я маю за неї відповідати.
– Давай складемо список, що потрібно купити.
– Вже.
– Що значить “вже”?
– Усе купив. Співробітник допоміг. Має двох синів. Ми у найкращому магазині все обрали. Я там ходив поважний такий, кажу продавчині, щоб мені візочок кращий продали. Навіть ляльку купив.
– Який ти молодець! Один такий зять є у світі.
– Марина дзвонила, казала, що ви обрали ім’я. Оля. Дуже гарно.
– Так, Ользі Вікторівні ще рости й рости.
А за вікном хуртовина кружляла, загортаючи будинок білим покривалом, надаючи йому ошатного вигляду…