– Матусю, що тобі подарувати на день народження?
Надія почула, як мама важко зітхнула, мабуть, не знаючи, що придумати.
Їй дуже хотілося порадувати маму на день народження з огляду на те, що жили вони дуже далеко.
Добре що зараз є доставки, і привітати близьку людину можна навіть з іншої країни.
Переїхали вони три роки тому. Роману, чоловікові Надії, запропонували роботу в іншому місті.
Вони довго думали. Все ж таки, у рідному містечку в них жили батьки, друзі. Донька ходила до школи, а синочок у садок. Та й робота у Надії була хороша, колеги приємні.
Але зарплату Роману запропонували дуже хорошу. У їхньому місті він ніколи не зміг би стільки заробляти.
Та й фірма оплачувала орендоване житло, приватний дитячий садок, поки вони не зможуть влаштувати сина в державний, а також давала чоловіку машину.
Коротше кажучи – умови казкові. До того ж, місто, куди їх направили, було велике, з величезною кількістю можливостей. І Надія розуміла, що легко знайде роботу.
Все б нічого, але залишати маму Надії не хотілося. Але її мама, Світлана Борисівна, була мудрою жінкою, яка бажала своєї дочці і її родині щастя. Тому вона сама сказала, щоб вони погоджувалися. Бо ж це квиток у щасливе та забезпечене майбутнє. Та й дітям у великому місті буде простіше.
Мамині слова стали вирішальними. Вони погодилися і переїхали. І все б нічого, але сумувала Надія за мамою.
І вона навіть не здогадувалася, як мама сумує за нею. Світлана Борисівна знала, що зробила правильно, що дітям так краще. Але ж ця туга…
За ці три роки вони бачилися всього тричі. Двічі Надія з сім’єю приїздили до мами, і одного разу вона їздила до них.
Але Світлані Борисівні важко давалася така поїздка. Все ж таки вік, і багатогодинна подорож дається нелегко.
Надія пропонувала і мамі переїхати. Але хоч би як сумувала Світлана Борисівна, вона розуміла, що не зможе зважитися на такі кардинальні зміни. Принаймні, поки вона може сама себе обслуговувати і поки голова добре працює.
Ось і сиділа вона вдома одна, розуміючи, що наближається день народження.
Щоб донька приїхала, Світлана Борисівна і не казала. Розуміла, що це неможливо. Відпустка у них ще не скоро, та й середина семестру. Зараз вже й онук пішов до школи, не забирати ж дітей з навчання.
Але коли Надія запитала про подарунок, Світлана Борисівна не втрималася.
– Та нічого мені не треба. Я була б і рада побачити вас, але розумію, що зараз ніяк.
– Так, мамо, – зітхнула Надія. – Але вже через півтора місяці новий рік, і ми приїдемо.
– Отоді й день народження відзначимо, – сказала мати. – А подарунків мені не треба, не витрачайте гроші.
Ще трохи поговоривши з мамою, Надія поклала слухавку і тяжко зітхнула. Вона розуміла, що мама дуже сумує.
Того року хоча б материна сестра приїхала до мами на день народження із сусіднього міста. А в цьому році вона заслабла і доведеться жінці бути одній.
Може, зайдуть на кілька годин подружки, але це все одно не те. Не буде тих душевних розмов і посиденьок до пізньої ночі…
Надія відкрила ноутбук, щоб обрати мамі подарунок. Нехай вона й каже, що нічого не треба, але Надія все одно щось замовить.
Може, гарний плед? Чи новий посуд? А ще мама казала, що у неї мікрохвильовка стала, нова була б чудовим подарунком.
Очі розбігалися. Але Надія знала, що вона не може вибрати не тому, що надто багато варіантів, а тому, що слова мами засіли в її голові.
Вона уявила, як після відходу маминих подруг, які постійно поспішали до своїх родин і тому довго в гостях не затримувалися, вона сідає одна за стіл. Дивиться фотографії Надії і її сім’ї в телефоні і сумно їсти торт.
А потім вмикає телевізор, і свято знову перетворюється на звичайний день. Як у казці, опівночі карета стає гарбузом. Тільки у мами це станеться набагато раніше…
Надія відкрила сайт з квитками. Дивно, але на ці вихідні квитки були, хоча зазвичай їх потрібно купувати заздалегідь. І навіть ціна була нормальною…
Надія вирішила, що поїде. Так, дорого, але це того варте! Візьме вихідні на роботі, і якраз у мамин день народження буде вдома.
А потім вона подумала, що мати буде дуже рада бачити внуків. Нічого страшного, якщо вони пропустять пару днів у школі.
Вона вже хотіла купувати квитки, але вирішила спочатку поговорити з чоловіком.
– Романе, я хочу поїхати до мами на день народження. Як уявлю, що вона одна там в цей день, так аж недобре стає.
– Я розумію, – відповів Роман. – Звичайно, їдь.
– Дітей теж візьму.
Роман замислився, а потім спитав:
– І як ти з ними сама впораєшся?
– Але ж це мої діти, – засміялася Надія. – Якось впораюся.
– Слухай, давай і я поїду, – запропонував він.
– Серйозно? А ти зможеш вихідні на роботі взяти?
– Думаю, так. Купуй квитки.
Мамі Надія нічого не сказала. Подарунок вона теж купила, але знала, що найкращим подарунком буде їхній приїзд.
Діти також зраділи. Бабусю вони дуже любили і сумували за нею, тому були щасливі, що скоро вони зустрінуться.
Вранці, якраз перед прибуттям, Надія подзвонила мамі і привітала її. Щоб вона ні про що не здогадалася.
Світлана Борисівна, поговоривши з дочкою, поклала слухавку і сумно посміхнулася.
Приємно отримувати вітання, але все одно сумно…
Хоч дочка і сказала, що ввечері приїде подарунок, Світлана Борисівна не була надто радісною.
Вона знала, що відчує той самий трепет, коли діти й онуки самі до неї приїдуть.
От уже правда, не одразу усвідомлюєш, що людське спілкування дорожче за всілякі подарунки…
Вдень до Світлани Борисівни прийшли подружки. Вони посиділи кілька годин, попили чаю з тортиком, а потім подруги зазбиралися додому. У всіх були чоловіки, у когось онуки були вдома. Усім було до кого поспішати. Окрім самої іменинниці.
Чоловіка Світлани Борисівни не стало десять років тому. Він довго був слабий, надії вже не було.
Але він стійко дочекався народження онуки, і після того, як побачив її, пішов буквально за кілька днів…
І на той момент Світлана Борисівна залишилася сама.
Вона прибрала посуд зі столу, а потім увімкнула телевізор.
Незабаром розпочнеться її улюблений турецький серіал. Загалом, день мало чим відрізнявся від решти таких самих буднів. Тільки ось увечері має подарунок від доньки приїхати, хоч трохи вона потішиться.
Цікаво, що їй дочка там приготувала?
Коли пролунав дзвінок у домофон, жінка не здивувалася.
– Хто там? – запитала вона.
– Кур’єр, – почула вона у відповідь чоловічий голос.
Світлана Борисівна відкрила двері і стала чекати. Ліфт їхав довго. Світлана Борисівна навіть встигла змерзнути на сходах.
– Треба було хоч кофту накинути, – подумала жінка.
Нарешті двері ліфта відкрилися і Світлана Борисівна не повірила своїм очам!
Вона стояла кілька секунд, застигнувши від здивування.
Жінка переводила погляд з онуків на букет у руках у дочки.
– З днем народження, мамо, – посміхнулася Надія.
І тоді Світлана Борисівна засяяла щасливою усмішкою.
Звісно, всі почали обійматися, а потім Світлана Борисівна почала метушитися. Ніяк не могла знайти вазу для квітів, потім згадала, що діти їсти хочуть з дороги і, облишивши букет, відкрила холодильник у пошуках їжі. Потім знову згадала про квіти.
І тільки коли Надія сказала мамі, щоб перестала метушитися, Світлана Борисівна заспокоїлася.
Вони сиділи до пізньої ночі. Усе говорили і говорили. Вітали Світлану Борисівну з днем народження, і жінка навіть не соромилася, що вони галасують. Нехай усі сусіди знають, яке у неї сьогодні свято!
Жаль, що ця радість тривала недовго. Три дні, і її сім’я вже зазбиралася в дорогу. Світлані Борисівні цього було мало, ніяк не хотілося їх відпускати.
– Мамо, ми на новий рік приїдемо, – сказала Надія. – Зовсім уже скоро. І там уже на тиждень точно. Ще й до батьків Романа заїдемо.
– Для мене ці півтора місяці триватимуть цілу вічність, – зітхнула Світлана Борисівна. – Я так без вас сумую…
– Переїжджай, мамо. Ну, що тебе тут тримає? А там ми, онуки.
Світлана Борисівна хотіла за звичкою сказати, що не готова вона на такі зміни, але раптом передумала.
І справді, а що її тримає? Звичка? Подружки, з якими вони зустрічаються раз на пару місяців?
А що вона отримає, якщо переїде? Свою сім’ю, з якою дуже часто зустрічатиметься. То може варто ризикнути?
– А може, й переїду! – несподівано заявила Світлана Борисівна.
– Мамо! Це ж чудово! Вирішуй усі свої запитання, і після нового року поїдемо разом!
Дочка з родиною поїхали, а Світлана Борисівна, оглянувши свою квартиру, подумала про те, що це все всього лише речі…
Стіни, меблі, посуд…
Але ж не речі головне у цьому житті.
Головне – рідні люди! І заради них можна наважитися на будь які зміни!