– Та як вона посміла? – Лідія сварилася так голосно, що, мабуть, чули навіть сусіди. – Подзвони їй і скажи, щоби виправляла!
– Лідо, – Павло глянув на дружину з-під окулярів. – Олена педагог і ставить таку оцінку, на яку заслужили. Має стаж більше десяти років, багато нагород, дипломів. Минулого року вона отримала звання найкращого вчителя року.
– Де вона його дістала? Від директора в кабінеті за зачиненими дверима? – не заспокоювалася Ліда. – Дзвони їй зараз.
– Лідо, я не дзвонитиму сестрі і не проситиму її виправити оцінку нашої дочки. Якщо вона поставила їй двійку, то Аліса заслужила на неї. Я певен.
– Тобто ти зараз мені кажеш, що впевнений, що наша дочка нічого не знає? Що вона не розумна?
– Одна двійка не визначає рівня знань дитини. Швидше за все, невивчене домашнє завдання. Ти, замість того, щоб вимагати зателефонувати та виправити оцінку, краще б із дочкою займалася.
– Це твоє останнє слово?
– Так, я все вирішив. Не треба зараз стояти над мною і так гнівно на мене дивитися. Я втомився, чи можу відпочити після роботи?
Ліда, голосно тупаючи, вийшла з кімнати. До дочки.
– Алісо, чому двійка?
– Мамо, я не знаю, що найшло на Олену Іванівну. Кажуть її чоловік покинув, і вона тепер на всіх відіграється.
– Що за розмови? – Ліда швидко зупинила дочку. – Вона твій вчитель і я впевнена, що особисте з роботою не перетинається. І тим більше не відображається на учнях, і на племінниці. Краще знання підтягни, щоби на наступному уроці перездати.
Аліса не відповіла. У неї стосунки з учителем математики Оленою Іванівною не склалися ще з п’ятого класу.
Вчителька, хоч і була рідною тіткою дівчинки, ніколи їй не робила поблажок. Навіть навпаки, намагалася завжди її завалити.
Викликала до дошки, соромила перед всім класом. Але до двійок раніше не доходило, обходилося словами на кшталт, вчитися треба, а не на хлопчиків заглядатися.
Або вона часто казала:
– Бондаренко… Тобі до дев’ятого класу ще два роки, а двійка вже маячить…
Аліса часто приходила додому в сльозах і просила маму перевести її в іншу школу.
І, якщо мама була не проти, то батько завжди казав:
– Олену я знаю все життя, вона найдобрішої душі людина. Вигадуєш спеціально, щоб вона нам про тебе не розповідала.
Напевно на перервах погано поводишся, з хлопчиками спілкуєшся і не вчишся.
Ліда прислухалася до чоловіка і не могла піти проти його волі. До того ж, на спільних сімейних святах Олена завжди непогано відгукувалася про Алісу.
– Дівчинка у вас розумна, має бути в нас, тільки їй не вистачає впевненості. Не хвилюйтеся так, витягну її.
– Чому вона тоді додому в сльозах приходить? – Ліда не дуже любила сестру чоловіка.
– Спеціально! – робила зухвале обличчя Олена. – Я стільки з дітьми вже працюю, що не здивуюсь навіть, якщо скажуть, що я погано до них ставлюся.
Ліда не вірила Олені. Не вірила і все, але свекруха відразу починала заступатися за свою донечку.
– Ти, Лідо, замість того, щоб Олені претензії пред’являти, донькою займися! Розпестили її: дорогі гаджети, комп’ютер, поїздки на море.
Нормальні діти навчаються, а вона звикла, що їй усе можна.
– Це не так, – Ліда сердилась, чекала підтримки від чоловіка, але той вдавав, що нічого не відбувається. – Аліса дуже багато займається, вона зовсім не розпещена!
Сварка, як правило, довго не продовжувався. Але завжди залишала осад. Не любила Ліда ходити в гості до свекрухи, не любила зустрічатися з Оленою та чудово розуміла почуття Аліси.
Перша двійка з математики не пройшла безслідно. Павлу подзвонила сестра і він насварився на дочку, що та соромить його перед сестрою та бабусею, Ліда намагалася заступитися за єдину дитину. Сварки не уникнути. Батько поставив дочці ультиматум:
– Телефон отримаєш, коли двійку виправиш, – і вийшов із кімнати, додавши до кінця. – Стидоба! Я навчався в школі з математичним нахилом, бабуся кандидат наук, тітка викладач з великої літери, а дочка незрозумій що!
Аліса плакала, Ліда її втішала.
За першою двійкою була друга, а потім ще й ще. За семестр Аліса ледве витягнула трійку.
Олена Іванівна спеціально прийшла до брата у гості.
– Слухай, Павло, добре я до тебе ставлюся, але вище за трійку, пробач, поставити не можу. Вона ж у тебе нічого не розуміє!
Мабуть, у матусю пішла, Ліду твою. Не міг когось розумніше знайти?
Павло в таких питаннях завжди був суворим.
– Якщо на більше не тягне, то нехай буде трійка і нехай їй буде соромно!
Ліда все чула, але до кімнати не заходила. Сенсу не було, навіть Алісі не дала, хоч та й рвалася розповісти правду.
Але мама розуміла, що батько її не почує. Він більше вірить сестрі, а не дочці.
Олена пішла, а Ліда підійшла до чоловіка.
– Павло, давай знайдемо Алісі репетитора з математики. Поки канікули, вона підтягне теми.
– Ще чого! Олена запропонувала з нею позайматися! Ось нехай до тітки і ходить чи до бабусі.
– Вона не хоче ходити до неї.
– Перехоче! Я сказав, що вона ходитиме до неї.
– Я не буду з нею навіть розмовляти на цю тему, – підсумувала Ліда, їй було прикро за дочку.
– Я сам поговорю! – Павло підвівся, зайшов до дочки. – Алісо, завтра підеш займатися математикою з бабусею!
– Тату, я не хочу з бабусею.
– Я твого бажання не питав! Підеш і це моє остаточне рішення. Досить соромити нашу сім’ю!
Аліса весь вечір проплакала. Наступного дня заняття з бабусею не віщували нічого доброго.
Хоч Алісі було не так багато років, але вона чудово бачила ставлення татової мами до неї.
Павло сам привів дочку до матері. Ліда піти не змогла, чому навіть раділа. Вона мала роботу. Натомість Аліса почувала себе невпевнено.
– Що дивишся Думаєш у мене цілий день є з тобою сидіти та займатися? Скажи дякую, що кілька годин можу виділити, – бурчала бабуся.
Аліса тихо говорила дякую і сідала за стіл.
Дві години для дівчинки здалися вічністю. Бабуся сварилася за кожен неправильний приклад, просила вирішувати по-своєму, не за шкільними правилами, як навчали. Ще й ображати примудрялась.
Батько сидів перед телевізором і не дуже звертав увагу. Він вважав, що його мати точно знає, як треба. Його ж виховала!
Вдома Аліса поскаржилася матері.
– Мамо, я більше не піду до бабусі. Будь ласка, поговори з татом. Я віддам телефон, комп’ютер, будь ласка.
– Так все погано?
Дочка кивнула. Ліда чудово знала власну дитину та розуміла, просто так скаржитися і просити вона не буде.
– Павло, що сьогодні було у твоєї мами?
– Нічого такого.
– Чому тоді Аліса плаче та просить більше не ходити до неї?
– Бо вчитися, не хоче. Вона ходитиме і це не обговорюється.
– Тоді я завтра йду з нею.
Наступного дня Ліда та Аліса вирушили вдвох. Свекруха була не рада такій компанії, але обіцяла синові позайматися, тому промовчала.
Заняття проходили так само, як і вчора: з сварками та образами.
Ліда відразу припинила таку поведінку.
– Вона ваша онучка!
– Не моя, – схрестила руки свекруха. – Так і знала, ти її нагуляла. І її оцінки доводять це! А я завжди знала, завжди… Тільки Павло не вірив, тепер вже замислиться.
Ліда взяла Алісу за руку і повела додому, голосно гримнувши дверима.
– Ми туди більше ні ногою! – попередила вона чоловіка. – І твої вмовляння не вплинуть!
– Тебе не питатиму, куди мені водити дочку.
– А чи дочка вона тобі? – Ліда була настільки зла, що була готова відразу подати на розлучення, навіть без розмов.
– Це ти мені маєш сказати, а не в мене питати!
– Значить, ти так само вважаєш, як твоя мама? І мовчиш… І скільки років ти так вважаєш? Із самого народження?
– Ні, відтоді, як у неї з математикою проблеми.
– А що ти не побіг і не зробив тест? Зараз все можна. Мені навіть говорити про це соромно, а ти стільки часу думав про це? Про рідну дочку так думав?
– Я маю сумнів, що вона мені рідна. І мене підтримують мама та сестра.
– Ну звісно, куди без них! Вони завжди були проти мене, навіть на весілля не з’явилися. Обидві! Самі сидять без сімей та мріяли, щоб ти був поруч.
– Як ти смієш таке говорити про моїх рідних?
– Ти таке про свою єдину дочку говориш!
– У мене ще є син, – вигукнув Павло. – Через тебе мені довелося відмовитися від рідної дитини, щоби виховувати чужу! Нагуляла і до мене прийшла.
– Який син? Кого нагуляла?… – У Ліди все перемішалося.
Вона думала, що це якийсь поганий сон. Чоловік відмовляється від рідної дочки, говорить про якогось сина.
– Гаразд, мама їм все життя допомагала, я іноді підкидав грошей! Там талановитий хлопчик росте, шанобливо ставиться до бабусі та тітки. Ось що означає виховання!
– Ти їм допомагав… Твоя мама… За моєю спиною?
Ліда не стала більше розмовляти. Зазирнула до кімнати до Аліси, яка все чула.
– Збирайся. Візьми мінімум речей.
– Мамо, ми куди?
– До моїх батьків поїдемо.
Ліда з дочкою поїхала до своїх батьків. Павло їх навіть не зупиняв.
Кілька днів жінка намагалася прийти в себе. У голові весь час крутилися думки про те, що чоловік усі ці роки її зраджував.
Платив якісь гроші незрозумілому хлопчику. Чи синові?
Тепер навіть почала складатися картинка. Вони відкладали на дачу, зібралася тоді вже велика сума. Залишалося зовсім небагато.
Але гроші зникли. Павло спокійно пояснив, що винні якісь пройдисвіти. Він невдало вклав гроші.
– Треба йти писати заяву! – обурювалася Ліда.
– Марно, не допоможе.
Тоді це забулося, тепер спливло. І не лише це. Павло отримував гарну зарплату, але Ліда ніколи не бачила його грошей. Він розпоряджався ними сам.
А якщо не вистачало, просив у дружини. Ліда й не думала, що чоловік може кудись витрачати гроші поза сім’єю. Ніколи не замислювалася.
Поки Ліда приходила в себе, Павло написав заяву до суду, щоб визнали, що він не батько цієї дівчинки. Це був кінець їхньої родини.
Судове засідання тривало довго і нудно. Здали тест, Ліда написала зустрічну заяву про поділ майна та аліменти.
Якщо говорити чесно, то вона ніколи і не думала про поділ квартири. Пам’ятала, гроші на нерухомість давала свекруха. Але якщо вони переступили через усі норми, то й вона заплющить на це очі.
У батьків жилося спокійніше. Аліса стала колишньою веселою дівчинкою, її перевели одразу ж до іншої школи.
І дівчинка пішла малювати, дуже їй сподобалося. І виходило чудово.
Остаточний суд відбувся лише через рік.
Квартиру продавали зі сварками. Павло до останнього сподівався, що колишня дружина не наважиться відібрати половину. Але він був не правий.
Квартиру продали та гроші поділили порівну.
Минуло ще два роки.
Аліса брала участь у міському конкурсі та перемогла. Її картини показували на виставці, навіть показували у місцевих новинах.
– Алісо, привіт, – Павло прийшов на ту саму виставку. – Ображаєшся?
Він розглядав картини та посміхався, а потім додав.
– Ти знаєш, я теж колись малював, тільки мені мати не дала розвивати талант. А талант у мене був, мені так викладач говорив.
Аліса розвернулась і пішла в іншу частину зали.
Виявилося, що хлопчик, якому він і його мама допомагали матеріально, не його син. А те, що в нього чудово виходить у математиці, спорідненість не доводить.