Марина з Інною дружили давно. Вони і вчилися разом, і працювали. Так ще й були сусідками.
В житті так сталося, що вони обидві й овдовіли в один рік…
– Нам з тобою, Інно, точно наче пороблено, – говорила Марина на поминках свого Анатолія, якого не стало через два місяці після чоловіка Інни, Валерія.
– І не кажи, Маринко… – обіймаючи подругу, зітхала Інна.
Дочки сусідок теж були подружками. Ходили в одну школу, потім одна за одною вступили на навчання у сусідньому місті, та й залишилися там жити.
Додому Віка й Катя навідувалися рідко.
Їхні матері шукали порятунку від самотності спочатку на роботі, набираючи більше робочих годин, а потім, коли вийшли на пенсію – у спілкуванні одна з одною.
– А пам’ятаєш, Інно, коли ми з тобою тільки приїхали сюди, до нас у гуртожиток Толя з Валерієм прийшли. Ти тоді жартувала, що тобі потрібно того, який нижчий зростом, а мені – вищого. І весь вечір загравала з моїм Толіком.
– Пам’ятаю, звісно. Вийшло ж навпаки. Тобі дістався Толя, а мені з моїм зростом – високий Валерій в два метри.
– Та де ж він був два метри? Сто вісімдесят, мабуть!
– Сто вісімдесят сім. А в мене – сто п’ятдесят п’ять. Жартував він часто, яка ми весела пара вийшла.
– Так, особливо, як погульбанить, – сміялася, згадуючи Марина.
– Якби не це «погульбанить», ми б ще з ним пожили трохи разом, – сумно розмірковувала Інна.
– Так і мій від твого не відставав…
– А знаєш, якби я могла повернутися назад і почати все заново, все одно б за нього вийшла. Любив він мене, хоч і часом міг погуляти.
– Так, непогані у нас мужики були…
– Так… Залишилися ми з тобою вдвох… Як у юності почали, так і старість зустріли.
– Ні, ти, може, й стара, – жартома запротестувала Марина. – А я ще нічого!
– Та хто ж проти? – засміялася Інна. – Нічого, звісно. Додай ще – нічого свого! Волосся фарбоване, зуби керамічні.
– Ой, припини! У мене кераміка тільки на двох стоїть. А ось у тебе весь верхній ряд!
– Зате цей ряд у мене простоїть до самого кінця. А твої зуби ще можуть і випасти, і ти будеш справжньою старенькою, як з казки.
– Ох ця старість… Не така й погана вона, коли не нудно в порожньому будинку. Хоч би Катя народила мені внуків!
Тема внуків для обох подруг була складною. Дочки їхні робили кар’єру і не думали про заміжжя.
І Каті, і Вікторії було вже далеко за тридцять.
Стосунки в жодної не склалися. І одна, і друга намагалися жити з якимись чоловіками, розчарувалися, залишили спроби знайти кохання й почали будувати свою незалежність.
– Я до Віки вже казала: народи дитину від цього свого залицяльника.
Вона давай руками махати, відмовлятися, ніяково їй стало. А мені вже й це не має значення. Я ж точно знаю: не народить, не встигне – все життя буде каятися.
Ось наша Ганна народила доньку від Олексія Федоровича. Усі знали, що він одружений, але ніхто не осудив. Вона Аліну народила й поїхала з міста від гріха подалі. Зате в неї донька є! А ось нещодавно і вона заміж вийшла.
– Ну так… І я так вважаю. Хай би хоч дитина була. Ось уяви, Інно: привезли б нам дівчата малечу на літо. А ми з тобою обидві в парку гуляли б, як наші сусідки, сиділи б біля пісочниці… Наші діти були маленькими – часу на ігри з ними не було. А от зараз з радістю б поралися з ними.
– Та не кажи! Я тільки про це й молю Бога…
…Але коли матері заводили мову про внуків, Катя з Вікою тільки злякано відмовлялися і махали руками: які, мовляв, діти? Обидві працювали в одній фірмі, тільки у різних філіях. Мали хороші посади.
В обох по кредиту на житло. Вони особливо й не дружили після закінчення школи, але по роботі часто спілкувалися.
До того ж, коли одна з них їхала до матері, друга передавала для своєї якийсь гостинець.
Хоч і рідко дочки навідувалися в батьківський дім, але матерів ані на день не забували.
Знаючи, що обидві пенсіонерки не дозволяють собі нічого зайвого, Катя з Вікою постійно передавали їм запаси продуктів.
Грошей Марина з Інною в дітей брати не хотіли, а от продукти доводилося приймати.
Так одноманітно й безрадісно ішло їхнє життя на пенсії. Втомившись від самотності, сусідки навіть думали влаштуватися на роботу: і заняття є, і зайва копійка. Але вакансій не знайшлося.
І ось якось у повсякденне життя сусідок увірвалася, здавалося б, цілком стандартна подія: у квартиру поверхом нижче переїхав новий мешканець.
Це був літній сивий чоловік. Акуратний, незважаючи на вік, підтягнутий, сухорлявої статури, невисокого зросту.
Невдовзі сусідки довідалися, що його звуть Геннадій Володимирович.
Він давно овдовів, жив у своєму будинку, але вирішив його продати й переїхати в квартиру: її простіше утримувати.
Геннадій Володимирович виявився дуже товариським. Вже через три дні після переїзду він запросив до себе в гості на новосілля обох сусідок та ще кількох самотніх літніх жіночок.
– Я вибачаюсь, моя холостяцька вечеря не багата. Сподіваюся, ви оціните мої старання і вибачте, якщо щось вийшло не таким смачним, як у вас.
Жінки були в захваті від усього: і від вечері, і від інтер’єру, і від господаря. Геннадій Володимирович був зовсім не схожий на засмученого вдівця.
– Це якось дивно. Такий чоловік і один! – поділилася думками з подругою Інна після новосілля.
– Мені це теж здається підозрілим. І такий він весь веселун. І ввічливий. Але ж один.
Незважаючи на підозри, Марина з Інною почали навідуватися до сусіда під різними приводами: то солі позичити, то пирогом пригостити.
Він був гостинний, привітний. Завжди запрошував зайти, але жодних ознак симпатії ні до кого не показував.
А сусідкам, які не могли знати ставлення Геннадія до інших жінок, здавалося, що він виявляє прихильність до когось іншого. Через це подруги стали ревнувати сусіда один до одної.
– Що, Інно, знову ходила у Володимировича викрутку просити? – якось спитала Марина, ледве стримуючи роздратування.
– Хотіла взяти, але вона ще в тебе залишилася. Ти ж вчора по неї приходила?
– А що ти так переживаєш за чужі інструменти?
– Я не за інструменти переживаю, а за подругу радію.
– І що ж тебе тішить?
– Що сусід тебе так виділяє.
– На мою думку, він більше тобі симпатизує.
– З чого ти взяла?
– Ну, до мене він точно байдужий.
– Зі мною теж просто ввічливий… – раптом зрозуміла Інна. І засміялася: – А ми, недолугі, придумали собі!
– Точно, – засміялася й Марина.
– І все-таки він загадковий…
Розгадати таємницю привабливого сусіда вдалося через місяць.
Якось до під’їзду під’їхала швидка. Виявилось, що викликав її Геннадій Володимирович.
Коли швидка поїхала, Інна з Мариною поспішили провідати сусіда.
– Я за рік-два зляжу, – сказав Геннадій. – Давно слабий вже. Лікарі не можуть мене особливо нічим втішити. Ось я й вирішив: переїхати в квартиру, гроші за будинок залишити на доглядальницю для себе. Синам мої гроші не потрібні. Вони в мене обидва добре заробляють. Шкода тільки, що неодружені.
– Ви, Геннадію Володимировичу, майте на увазі: у нас із Інною медична освіта. Ми вас уже точно на самоті не залишимо.
– Я ось тому ваш будинок і вибрав: подумав, що тут точно знайду гарну доглядальницю.
– А ви бачу стратег ще той! – засміялася Інна.
Але на душі в неї було зовсім не весело.
Незабаром після цієї події до Геннадія Володимировича навідалися гості – сини-близнюки.
Вони були дуже схожі.
Потім сусідки довідалися – батька приїхали відвідати діти, Микола й Петро.
Геннадій Володимирович тримався усю зиму, аж до весни.
Потім став слабшати, а все одно на вулицю виходив. Сини, розуміючи, що батькові залишилося не так багато, відвідували його по черзі щовихідних.
Якось вони заїхали до нього обидва. І в ці ж вихідні до матері раптом навідалися Катерина й Вікторія.
Виявилося, що вони з Миколою живуть в одному місті. Син Геннадія Михайловича люб’язно погодився відвезти сусідок. В дорозі вони познайомилися. Почали спілкуватися.
Влітку Катя приїхала до матері й попросила:
– Мамо, знаєш, Петро й Микола хочуть запросити нас із Вікою на відпочинок, буквально на десять днів. Але хвилюються, що батько залишиться без нагляду. Ось мене й просили дізнатися, чи ти не зможеш доглянути його.
– Просили? Чи просив? – спитала Марина, ледве приховуючи свою радість за дочку.
– Микола просив, – уточнила дочка.
І з її голосу, ніжного і збентеженого, мати зрозуміла: нарешті у її Віки з’явилося справжнє кохання.
– Ти Миколці скажи, щоб їхав спокійно. Ми з Інною свата добре доглянемо.
– Мамо! Ну якого свата! Ми ж так, по-дружбі…
– Добре. Їдьте! Відпочивайте.
Геннадій Володимирович тримався всі десять днів, а потім раптом різко зліг.
Сини приїхали до нього одразу з відпочинку. Викликали лікаря. Йому довелося серйозно засмутити рідних: нічого вже не вдієш, Геннадій Володимирович не встане. Залишилося кілька місяців. Порекомендував найняти доглядальницю.
– Петре, ти навіть не починай нікого шукати. Ми із Мариною забезпечимо йому догляд. Не хвилюйся.
– Дякую. У нас із Миколою є ще по два тижні відпустки. Я свій зараз заберу. Микола через місяць. Ми, звісно, будемо з батьком по можливості, але ж робота…
Геннадій Володимирович пішов через рік. До останнього він був при памʼяті.
– Дякую вам, Інно й Марино, – встиг він подякувати подругам-доглядальницям.
А через рік, вони стоячи біля памʼятника Геннадію Володимировичу.
Марина казала:
– Це тобі ми дякуємо, Геннадію Володимировичу… За синів, за зятів наших. Шкода, ти не дочекався радості… Думаю, і ти був би щасливий, як ми тепер щасливі.
– Все життя наш тато піклувався про людей. І навіть своєю недугою примудрився здобути щастя для своїх дітей, – сказав Петро.
– Достойна людина. Й пішов гідно… Нам так пощастило, що ми були знайомі з ним, – додала Вікторія.
Сини Геннадія Михайловича одружилися в один день.
В обох склалися щасливі сім’ї. І сусідки-подруги Інна з Мариною таки стали щасливими бабусями.