– Вітя, а що у вас із Марією Мельник? Часто бачу вас разом. Зустрічаєтеся, чи що? – пролунав глузливий чоловічий голос через нещільно зачинені двері офісної кухні.
Марія, яка в цей момент якраз йшла до холодильника, щоб узяти свій обід, так і застигла на місці у коридорі.
– Ні, що ти, – відповів другий голос, у якому дівчина впізнала свого друга Віктора. – Ми просто спілкуємось, нічого серйозного.
– А збоку виглядає інакше, – простяг його співрозмовник, яким виявився Олексій з економічного відділу. – Вона, мабуть, закохалася. Постійно довкола тебе крутиться.
– Може й закохалася, мені байдуже, – кинув Вітя.
У Маші затремтіли руки…
– Марія не на мій смак, у неї обличчя на любителя, – додав хлопець після паузи.
– На дуже рідкісного поціновувача, скажімо так, – зневажливо продовжив Олексій. – У нас у відділі всі сміються, що вона тобі контейнери з їжею приносить, як матуся чи дбайлива дружина.
– Та гаразд, я тільки з ввічливості беру, щоб не образити, – почав виправдовуватися Віктор. – Та й готує вона так собі, якщо чесно.
У відповідь пролунав гучний сміх. Не ставши слухати продовження їхнього діалогу, Марія, ледве стримуючи сльози, втекла до туалету. І там, сховавшись у кабінці, дала волю своїм почуттям.
Як же прикро було слухати таке від хлопця, який їй сподобався! Віктор так зневажливо говорив про неї, ніби за дівчину взагалі не рахував. А пиріжки та іншу смакоту, яку Марія готувала спеціально для нього, уплітав за милу душу. Як можна бути таким лицеміром?
До туалету зайшли дві жінки та зупинилися біля дзеркала. Марія, не бажаючи видавати своєї присутності, затихла, лише тихенько схлипуючи.
«Обличчя на любителя»! На яку взаємність вона взагалі сподівалася? Думала, що Вітя хороша людина, добра і розуміюча. Серед решти колег він відрізнявся м’яким характером та чуйністю – цим і привернув увагу дівчини. Коли два місяці тому вона тільки влаштувалася в компанію менеджером з документообігу, саме він допомагав їй спочатку і вводив у курс справи.
Марія пам’ятала, як на обід він запросив її до кафе через дорогу.
– Там дуже смачна кава, – посміхаючись, сказав Вітя. – Порції салатів великі та ціни нормальні. Я дуже рекомендую “Цезар”.
Тоді вони дуже добре посиділи у затишній маленькій залі з ненав’язливою музикою і дізналися одне одного ближче. Віктор виявився товариським молодим чоловіком і багато жартував, а Марія сміялася з його жартів. Повертаючись до офісу, вона відчувала ніби їй все під силу. Гарний настрій і симпатія до колеги надавали сил.
– Як вам у нас працюється? – поцікавився начальник наприкінці тижня. – Ітимете чи залишитеся?
– Залишуся, – щиро відповіла дівчина. – Мені дуже подобається!
Так і почалися її трудові будні. Щодня в офісі вони спілкувалися з Віктором, стаючи один до одного трохи ближчими. У розмовах піднімали не лише робочі моменти, а й особисті.
– До мене вчора мати приїхала, – ділився Вітя. – Пробуде тиждень.
– Передаси їй від мене баночку чорничного варення? Ми з мамою влітку самі ягоди збирали та закривали.
– Звісно, без проблем. Принось.
Марія була готова хоч дві банки віддати, щоби показати свою зацікавленість. На її великий жаль, поза роботою Віктор нікуди її не запрошував. Дівчина сподівалася, що він просто не хоче поспішати, хоче дізнатися її краще. Все-таки, почуття повинні пройти випробуванням часом, щоб стати чимось більшим, ніж просто службовий роман.
– Я у вихідні такий дивовижний фільм подивилася, – захоплено почала розповідати Марія. – Про кохання крізь простір та час!
– Теж його дивився, – кивнув Вітя.
– Як думаєш, а в реальному світі можливе таке самовіддане кохання, як у героїв? – запитала Марія.
– Мабуть. Від людей залежить, – задумався хлопець. – Потрібно відчувати дуже сильні почуття, щоб наважитися пожертвувати собою.
Зараз, плачучи в кабінці туалету та згадуючи ту їхню розмову, Марія чітко зрозуміла, що Віктор – ніякий не головний герой її роману. А малодушний боягуз і зрадник, готовий зректися від неї, як від людини, піддався на провокаційне запитання Олексія.
Дівчина відпросилася у начальника, пославшись на погане самопочуття, і поїхала додому. З Віктором того дня вона не зустрілася – просто не могла його бачити після почутого на кухні. Хлопець написав їй повідомлення: «Ти занедужала? Видужуй», але Марія не стала йому нічого відповідати.
Проплакавши весь вечір і вирішивши триматися від Віктора якнайдалі, Марія лягла спати. Вранці вона почувала себе спокійніше. Було важко від вчорашніх слів, але водночас і легко, ніби вона позбулася важкого вантажу.
– Ми ж з ним не зустрічалися, в коханні одне одному не освідчувалися, – казала собі дівчина, готуючи сніданок. – Це лише мої сподівання. Помилилася, з ким не буває. Треба забути та жити далі.
Першого, кого вона побачила, коли приїхала до офісу, був Вітя.
– Привіт, як ти? – стурбовано глянув він на Марію. – Вчора ти не відповіла, а дзвонити я не став…
– Я думаю, нам більше нема про що говорити.
– Щось сталося? – захвилювався Вітя.
– Я вчора чула вашу розмову, – Марія зробила паузу, спостерігаючи, як змінюється вираз обличчя хлопця. – І більше не бажаю з тобою спілкуватися, – сказавши це, вона, не озираючись, попрямувала до свого відділу.
– Марія, почекай, – спробував взяти її за руку Вітя. – Ти не так зрозуміла! Не так почула!
– Я все сказала, – і пішла, залишивши молодика в коридорі, розгубленого й збентеженого.
Вітя більше не підходив до Марії та не писав їй. Спочатку вона навіть зраділа цьому, потім прийшов подив, а після розчарування. Дівчина хотіла почути вибачення та слова каяття. Так хотілося вірити, що він жалкує про свої слова про неї.
Ні до кінця робочого дня, ні наступного дня хлопець не заговорив. А Марії раптом перестала подобається її робота, нічого не тримало її тут. Бездумно перебирала вона документи, складала їх у папки та заповнювала звіти. У голові зріла думка про звільнення.
Перебувати в офісі Марії було важко: бачити здалеку Вітю, випадково зустрічатися з ним у коридорі. Зустрівшись із дівчиною очима, він завжди відводив погляд. Що він відчував? Сором і каяття? А може, невдоволення і зневага? У неї ж «обличчя на любителя», та й готує вона так собі. Розбиратися в чужій душі не хотілося, Марія втомилася.
Наприкінці дня вона підійшла до начальника та повідомила, що звільняється. Той спочатку намагався її розпитати про причини і вмовляв подумати, але дівчина була непохитна. Написавши заяву, вона почала чекати кінця відпрацювання, радіючи, що в офісі немає Віті. Як повідомила секретарка Катя, той взяв лікарняний.
А за два тижні, обірвавши всі зв’язки з місцем роботи, Катя змінила номер телефону, влаштувалася на нове місце і стала жити далі, вже без ілюзій.
Вийшовши з лікарняного, на якому він провалявся два тижні, Вітя нарешті зібрався з силами поговорити з Марією і вибачитися перед нею.
У нього було багато часу подумати про неї, її слова та її ігнор. У тому, що трапилося, він звинувачував Олексія, його нахабство і наполегливість. Не треба було йому тоді відповідати! Але почувши глузування в голосі Олексія, Вітя злякався, зіщулився. Наче він знову опинився в школі, де його ображав головний хуліган класу та ображав дівчинку, яка йому подобається. А якщо заступитися, то об’єктом глузувань станеш ти сам. А цього ніяк не можна допустити, тож Вітя й мовчав.
Тому треба було якнайшвидше пояснити це Марії, повідомити їй, що обличчя у неї нормальне і їжа теж смачна. Хоча вже два тижні минуло з тієї розмови, але краще запізно, ніж ніколи.
Не знайшовши Марію на її робочому місці, Вітя занепокоївся і почав розпитувати колег.
– Звільнилася, – сказала йому секретарка Катя. – Ти не знаєш? Ви ж дружили начебто.
– Дружили, – промимрив Вітя.
Отже, пішла Марія, нове місце знайшла. Як давно? Чи… через нього пішла? Ні, не може бути, Марія любила свою роботу, зарплата теж її влаштовувала! Може Олексій їй щось наговорив?
Під час обіду Вітя вирішив зателефонувати до дівчини. У животі недоречно забурчало. Раніше Марія часто приносила йому щось смачненьке імбирне печиво з духовки, домашню піцу або пиріжки з грибами. Згодом він навіть перестав готувати собі обіди на роботу – завжди міг підкріпитися частуванням Марії або сходити до кафе. А зараз порожньо було і в холодильнику і чомусь у душі.
До Марії додзвонитися не вдалося – судячи з усього, вона змінила номер. Невже так образилася? Через безглузді слова Олексія образилася?
Не хотілося Віті думати про те, що зовсім не Олексій став причиною образи Марії, а він сам. Не заступився, коли ображали його подругу, сам дров у багаття підкинув, коли про її зовнішність та кулінарні здібності заговорив. Тоді доведеться себе винним відчувати, а Вітя цього дуже не хотів. Тоді привиди шкільного минулого повернутись, про які він стільки років намагався не пам’ятати.
Краще просто забути Марію, ніби її й не було й жити далі. Якщо вийде.