– Ну, що ти носишся з нею, як з писаною торбою, наче вона тобі рідна мати?! Скільки можна? – не витримав Ігор, бачачи, як Ганна наливає в пляшечку з соскою морквяний морс.
– Скільки треба, – не повертаючи голови, відповіла Ганна.
– Як ти зі мною розмовляєш? Тобі що, ця чужа тітка дорожча за рідного чоловіка?
– Ігоре, не кажи нісенітниці, – Ганна була сама спокійність. – По-перше, вона мені не чужа, а по-друге, з якого часу ти став моїм родичем?
– Що ти хочеш сказати?
– Нічого. Лише те, що сказала.
– Тоді, – Ігор ледве стримувався. – Вибирай: або я, або – вона! Мені набридло, що ти проводиш із нею більше часу, ніж зі мною! Здай її куди слід і справа з кінцем!
– Я її не залишу, – внутрішньо здригнувшись, твердо сказала Ганна. – Їй потрібен догляд. А ти… Роби, як знаєш.
– Навіть так?
– Навіть так. Зрештою, ми не одружені, ти можеш піти будь-якої миті.
– Ганно, зупинись, я правда піду! – заявив Ігор.
– Іди.
Ігор вийшов у кімнату, закинув у сумку свої речі і, гримнувши дверима, вилетів із квартири.
***
Ганна народилася, коли її батьки вже не сподівалися, що в них колись буде дитина.
Всі спеціалісти говорили, що подружжя абсолютно здорове, просто потрібно почекати якийсь час.
Очікування Олени та Віктора розтяглося майже на десять років.
Тому появу Ганнусі вони розцінили як диво.
Ганнусею дівчинку років до шести називала мама. Любила доньку безмірно, балувала. Відмовилася заради неї від кар’єри, повністю поринула у домашні турботи.
Батько не заперечував. Однак він, виховував доньку зовсім інакше. Називав виключно Ганною, просив повного послуху, сварив за найменшу дитячу витівку.
Олені це дуже не подобалося. Бачачи, що Віктор, на її думку, ображає Ганнусю, вона одразу кидалася, щоб заступитися за неї.
Як правило, це закінчувалося сваркою.
Потім батьки, звісно, мирилися, тільки маленька Ганна не розуміла, як.
Вона бачила і розуміла лише одне: мама її любить, а тато – ні. І взагалі: він злий, і ображає маму.
Поступово у дівчинки сформувалася стійка неприязнь до батька, який насправді душі не чув у своїй дочці. Він хотів для Ганни тільки найкращого, просто не вмів поводитися по-іншому.
Ганні було десять, коли чергова суперечка батьків щодо того, що доньці можна, а що не можна, закінчилася великою сваркою.
Олена так довела чоловіка докорами та образами, що він, сам не зрозумів, як не стримався….
Ганна виявилася ненавмисним свідком цього всього.
Розгублене обличчя матері, яке вона того дня бачила востаннє в житті, назавжди викарбувалося в її пам’ять.
Олена вибігла з дому, стрибнула в машину та поїхала.
За кілька годин повідомили, що сталася біда.
Віктор не знав, як повідомити про це Ганні. Зрештою, не придумав нічого кращого, ніж сказати, що мама поїхала далеко-далеко.
– А вона скоро повернеться? – Дочка дивилася на батька розкритими, довірливими очима.
– Не знаю, Ганно, – відповів Віктор, ледве стримуючи сльози, – нам треба навчитися жити без неї…
І вони вчились. Разом…
Батько сказав дочці, що тепер вона – господиня у хаті. Що має навчитися готувати щось просте, робити прибирання, прати.
– Розумієш, нам ніхто не допоможе, – сумно сказав він, – просто нікому. Тож скінчилося твоє дитинство, Ганно. Час ставати дорослою …
Дівчинка згідно кивнула. У той момент їй здавалося, що вони з татом гратимуть у якусь нову, цікаву гру.
Але «гра» ця не приносила дівчинці радості.
Батько став більш вимогливим, посилив контроль за дочкою, і плюс до цього став докоряти їй, коли щось не виходило чи виходило не так, як він хотів.
У той час, коли її друзі гуляли у дворі чи ходили на дискотеку, Ганна заново перемивала підлогу, бо в неї «руки-не з того місця», бо вона «лінива» та «погано виконує свої обов’язки».
Жодні сльози та вмовляння на батька не діяли. Якщо він щось сказав, значить, це мало бути зроблено.
О тринадцять Ганна не просто його не любила. Вона його не переносила. І ображалася на свою матір, яка поїхала, покинула її і, схоже, не збирається повертатися.
Ганні виповнилося чотирнадцять, коли батько привів до хати жінку. Дівчинка вже розуміла, що це означає.
– Знайомся, це Віра, – представив Віктор, – вона житиме з нами.
– А як же мама? – Запитала Ганна.
– Вона вирішила там залишитися, – не моргнувши поглядом, відповів батько.
– Це вона тобі сказала? – Вигукнула дівчинка, – а як же я?! Вона мене забула? Кинула?!
Ганна почала плакати. Замість того, щоб якось заспокоїти її, батько крижаним тоном сказав:
– Ти зовсім не вмієш поводитися. Мені соромно, що я маю таку дочку. Іди до своєї кімнати. Вийдеш, коли заспокоїшся.
Ганна плакала майже до ранку. Ніхто не прийшов її втішити.
Звичайно, Віру, вона відразу не злюбила.
Нова господиня будинку, а простіше кажучи – мачуха, виявилася не менш жорсткою, ніж Віктор.
Вона у всьому підтримувала батька, погоджувалася з усіма його рішеннями та з методами, які той застосовував щодо своєї дочка. Сама до Ганни не чіплялася, але й жодного разу не стала на її бік, жодного разу не заступилася.
Батько просив, щоб Ганна продовжувала брати участь у домашніх справах, Віра відразу розділила обов’язки. Причому якщо Ганна не справлялася, вона не поспішала допомогти.
Словом, замість одного вихователя, у будинку з’явилися двоє, які співали в унісон.
Ганні було тяжко. Мало того, що мати її покинула, то ще й «ця» на голову впала.
Іноді дівчинка не витримувала, грубила Вірі, але та чомусь батькові не скаржилася. Ганна не розуміла, чому і переконувала себе в тому, що «ця» почувається винною.
Ішов час.
Ганна закінчила школу, подала документи до університету. Проте, на бюджет не вступила, пройшла платне навчання.
Батько заявив, що платити за навчання не має наміру:
– Не змогла вступити, підеш працювати, – невдоволено кинув він.
І тут, вперше, Віра виявилася проти:
– Ні, Вітю, дівчинка має вчитися. Жінці без освіти – ніяк. Нічого, ми впораємося.
Ганна здивувалася. Нічого подібного від мачухи вона не чекала. Так, саме від мачухи, бо про те, що матері не стало, вона вже знала. І дізналася зовсім випадково. Почула розмову:
– Коли ти збираєшся їй розповісти? – запитувала Віра.
– Вона, мабуть, вже здогадалася. Навіщо минуле ворушити?
– Ні, Вітю, ти повинен сказати Ганні правду. Сам. Наодинці. І, якщо знадобиться, поплакати з нею разом…
Тоді Ганна ще більше образилася на Віру, ніби вона була у всьому винна.
І зараз, коли завдяки втручанню мачухи вона все-таки стала студенткою, Ганна не змінила до неї свого ставлення.
Минали роки.
Університет залишився позаду. Ганна влаштувалася на роботу і одразу пішла з дому.
Віктор та Віра залишилися вдвох. Поступово їхні стосунки почали псуватися. Мабуть, відсутність Ганни спровокувала їхнє відчуження.
До цього обоє займалися дівчинкою. Тепер треба було займатися одне одним.
Виявилось, що це не так просто.
Віктор почав гульбанити. Частіше і більше. Виявилося, що у добряче «веселому» стані поводився він неприпустимо.
Віра любила його, тож закривала очі. Кілька разів намагалася поговорити з Ганною, просила, щоб та поговорила з батьком. Але Ганна, яка все ще жила дитячими образами, тільки плечима знизала:
– Мені байдуже. Він ваш чоловік, ось і порайтеся з ним. Або кидайте.
– Як це “кидайте”? Він же пропаде! – вигукнула мачуха, – схаменись, дівчинко, це ж твій батько!
– Ніякий він мені не батько, – кинула Ганна.
Як вона пишалася собою в той момент! Як раділа, що нарешті поставила мачуху «на місце»!
Раділа дівчина недовго.
Десь за місяць Віра зателефонувала та повідомила, що батько в палаті.
– Сходи до нього, Ганнусю, – тихо, крізь сльози попросила вона, – схоже, йому мало лишилося.
Це «Ганнусю» наче пронизало Ганну наскрізь. Мама… Так її називала лише вона. Перед очима замиготіли картинки з минулого, з очей полилися сльози.
І щось усередині Ганни змінилося.
Вона поїхала в палату. Всю дорогу подумки просила, сама не знаючи кого:
– Ну, будь ласка, нехай тато видужає, будь ласка…
Віктор вийшов з палати за місяць.
Віра та Ганна, все ще кожна сама по собі, були щасливі.
Проте радість тривала недовго.
Віктор став значно слабшим, потребував допомоги. І це його дратувало.
Своє невдоволення він, ясна річ, вивалював на Віру.
Нещасна жінка не знала, як йому догодити. Але, як не намагалася, у відповідь отримувала лише образи. Віктор сварився, що викине її з квартири, що вона може йти на всі чотири сторони, що вона присмокталася до нього як п’явка і живе за його рахунок. Все це посилювалося загулами чоловіка.
Ганна не раз бачила подібні сцени. Дивувалась терпінню Віри, але… все одно не йшла з нею на контакт.
Батько зліг в другий раз, після якого він відновлювався майже рік.
Віра ходила за Віктором, як за маленьким. До кінця намагалася поставити його на ноги.
Не вийшло…
Після прощання Ганна зустрічалася з мачухою на дев’ятий та сороковий день.
Приїжджала одна, хоча на той час уже понад рік жила з Ігорем. Той не любив «подібних заходів». Ганна на це ніяк не реагувала: він навіть на прощання не прийшов.
А ось Віра про це одразу наголосила:
– Вибач, Ганнуся (вона тепер увесь час так називала її), придивилася б ти до свого хлопця. Жорстокий він. Такий зрадить у невідповідний момент.
– Не ваша справа, – кинула Ганна у відповідь, але слова мачухи запам’ятала…
Вони спливли у пам’яті, коли Ігор несподівано запитав:
– А твій батько заповіт залишив?
– Не знаю, він нічого такого не казав.
– А вони одружені були? Ну, він і тітка ця?
– Ні.
– От і чудово! Гони ти її ! Адже вона за законом – ніхто!
– Що означає «ніхто»? – Ганна насупилась, – вони більше десяти років разом прожили.
– Ну то й що? Раз не одружився, то не хотів. І отже, квартира тепер лише наша! У сенсі – твоя!
– Швидше за все, – почала міркувати Ганна вголос. – Батько оформив заповіт. Не міг же він допустити, щоб його жінка залишилася на вулиці? Мало як я вчиню…
– Та йому все одно було! Напевно! Вона йому була потрібна, як робоча сила. Ось і все. Тож не переживай. Все буде добре.
– Я й не хвилююся, – відповіла Ганна, – робити мені більше нічого…
Однак до нотаріуса вона сходила. І з’ясувала: заповіт є! І буде оголошено за півроку.
«Подбав-таки про неї – з роздратуванням думала Ганна, – подивимося, чим справа скінчиться».
Заповіт Віктор оформив на Ганну. Навіщо він це зробив – незрозуміло. Вона й так була законною спадкоємицею.
Про Віру в документі не було жодного слова. Хоча Ганні відійшли і гараж, і машина, і рахунок у банку.
І сума на ньому була чимала.
Для Віри це стало громом серед ясного неба. Ні, про те, що квартира їй не світить, жінка знала. Але вона свято вірила, що частину грошей Віктор залишив їй. Адже вони разом їх збирали.
А тепер що робити? Рідні немає, нікого нема. Вона вже й квартирку на околиці доглянула, думала з оплатою спочатку проблем не буде.
Даремно сподівалася …
Їй стало погано прямо на ганку нотаріальної контори. Ганна ледве встигла підхопити мачуху.
Спеціалісти сказали, що не все втрачено: обмеження у рухах минеться, і мова відновиться. Потрібно лише виконувати рекомендації.
Ганна переїхала до квартири батька, тепер вже до своєї квартири, і почала виходжувати мачуху.
Ігор, звичайно, переїхав разом з нею.
Присутність у квартирі нездужої жінки, та ще й «цілком чужої» сильно його дратувало.
Він без кінця нарікав Ганні на це, казав, що тітці буде краще в інтернаті, але Ганна його не слухала. Більше того, вона почала ображатися:
– Слухай, чого ти з’ївся? Людина нездужа, їй потрібна допомога. Так, вона мені не рідна. І що? Натомість вона з моїм батьком прожила багато років. А це, ти знаєш, не так просто було.
– Хотіла і жила, – парирував Ігор, – мабуть, знала, заради чого.
– А те, що вона мене виховувала, це як?
– Ти казала, що нелюбиш її.
– Це було давно. Зараз я розумію: якби не вона, невідомо, якою б я стала.
– Та гаразд, – посміхнувся Ігор, – ти сама себе зробила! До чого тут вона?
– І освіту я здобула, завдяки цій жінці. Тому я зроблю все, щоб допомогти їй.
Проте, жодних висновків із подібних розмов Ігор не зробив і продовжував дошкуляти Ганні доти, доки вона, по суті, не виставила його з дому.
А Віру Ганна виходила. І запропонувала:
– Живіть тут як раніше. Вважатимемо, що ніякого заповіту не було.
– Дякую, Ганнусю, – мачуха обняла її слабкими руками, – я залишуся за однієї умови: ми житимемо удвох.
– Удвох?
– Звичайно. Адже в мене немає іншої сім’ї крім тебе.
І Ганна погодилася.
***
Вони й тепер живуть разом. Ганна вийшла заміж зовсім за іншу людину. В них уже двоє дітей. Бабуся Віра душі не чує у онуках. Допомагає своїй Ганнусі, чим тільки може. Навіть на роботу відпустила, коли молодшому рік виповнився.
А як же?
Молоді мають гроші заробляти. Квартиру час на велику міняти.