У відкрите вікно подув весняний вітерець.
Олена трохи зіщулилася.
– Що, Оленко, холодно? – власниця квартири Марія Петрівна поспішила прикрити вікно. – А хочеш, плед тобі дам?
– Не змерзну, – Олена подивилася на двері. – Маріє, невже він цього разу не привітав?
Марія, мовчки і не поспішаючи, почала складати паперову серветку, ніби це було найважливіше заняття в цей момент.
– Не привітав, – спокійно сказала вона. – А навіщо мені його вітання? Живе собі і хай живе. Двадцять років як розлучилися. Мені вже шістдесят сім, які можуть бути привітання від колишнього чоловіка?
– Це я так спитала, – сказала Олена. – Знаю, що кожного року або з квітами, або дзвонив. Ось загадка для мене – розлучилися ви після двадцяти п’яти років сімейного життя, і вже двадцять років з усіма святами тебе вітає.
Марія глянула на тумбочку, де стояла фотографія в рамці.
На ній вона ще молода із сином Юрком. Обоє посміхаються, обидва щасливі.
Була й інша фотографія, де вони ще всі втрьох, але Марія прибрала її подалі з очей, залишила тільки ту, де вона з сином.
Спогади, як той весняний вітер, охопили її…
…Двадцять років тому.
– Маріє Петрівно? – голос у слухавці пролунав обережно і якось скрипуче. – Це Геннадій Степанович. Ви здогадалися, що цей дзвінок через вашого чоловіка?
Марія захвилювалася, відчувши неприємний холодок від голосу.
– Чи не могли б ви підійти до нас сьогодні? Не відмовляйтеся, справа важлива. І, будь ласка, не кажіть про цей візит Олександру Григоровичу.
Марія притулилася до одвірка, рухатися не хотілося, одразу здогадалася, навіщо її викликають.
Пів року як живе вона з переживанням, що Сашко ось-ось піде від неї. Не думала, що чверть століття їхнього спільного життя виявляться слабшими перед його новим коханням.
Він і сам не очікував, що так закохається, що переживатиме, бігаючи між двох жінок. У серці вже давно оселилася Оля, але совість… Шкода було Марію, з якою стільки прожито і пройдено.
Вона сварилася до нього, вмовляла, потім сподівалася, що схаменеться, що все це пройде.
Він і справді заспокоювався на якийсь час, справно повертаючись додому без запізнень.
А потім знову з’являлися термінові справи, відрядження, і незрозуміло було, де справді робота, а де його зустрічі з коханою жінкою.
Те, що Оля стала коханою на все життя, він зрозумів із першої зустрічі.
Але чим більше він любив, тим більше переживав за Марію, яка ні в чому не була винна, яка просто любила його все життя…
– Сідайте, Маріє Петрівно, – начальник чоловіка Геннадій Степанович послужливо підсунув їй стілець. – Нам тут сказали, так би мовити, про моральний бік вашого чоловіка, і я думаю, що це наша спільна справа.
Не повинна людина, яка займає таку відповідальну посаду, йти з сім’ї.
– Дякую, Геннадію Степановичу, що хвилюєтеся за нашу родину, але тут такий випадок, коли нам самим треба розібратися. Самостійно, без зовнішньої допомоги.
– Ви помиляєтеся, Маріє Петрівно, – сказав він. – Йдеться про нашого головного інженера, це дуже важлива посада, відповідальна, а ваш чоловік весь час зайнятий особистими проблемами.
Марії стало жарко, вона розстебнула ґудзик плаща, послабила шарф.
– Ну, а що ви можете запропонувати? – спитала вона обережно. – Він же ж керівник, хіба він може вас послухатися?
– А запропонувати я вам можу таке… Я хочу поговорити про це на загальних зборах наших працівників. Це має на нього вплинути.
Марія застигла.
– Та ви що?! Це неможливо! Хіба це змусить його залишитись у сім’ї? Ні, я не погоджуюся, і вважайте, що я взагалі не приходила до вас.
– Ну й даремно…
– Усього вам доброго, – Марія попрямувала до дверей.
Марія вийшла, майже вискочила з кабінету, і в коридорі мало не наскочила на чоловіка.
Він нервово погладжував лоба, чекаючи, коли ж вийде відвідувач.
Взагалі головний інженер міг зайти і без попередження, але не хотів заходити, коли в начальника відвідувач.
– Марія?! – Олександр Григорович був зовсім розгублений від зустрічі з дружиною. – Чому ти тут?
– Ох, Сашко, що ж ти наробив, – Марія була схвильована. – На моє життя махнув рукою і на свою роботу теж. Ось і мене вже викликають через твої походеньки. – Вона нервово почала порпатися в сумочці, дістала хустинку, піднесла до очей.
– Як це викликають?! Почекай мене тут, Маріє, нікуди не йди, я зараз…
Він різко смикнув двері на себе.
– Двері не зламай, Олександре Григоровичу, – сказав начальник.
– Слухай, Геннадію Степановичу, дай мені спокій! Займися краще чимось іншим.
– Так займись ділом, ти ж головний інженер, на тебе всі дивляться. Мало того, що роботу закинув, так ще й який приклад ти показуєш, маючи сім’ю і коханку…
Олександр Григорович почервонів.
– Перестань втручатися в моє життя. Я сам розберуся! А за роботу не переживай.
– Поводься нормально, – Геннадій Степанович встав. – Збори все одно зберемо. Ти не повинен займати місце головного інженера…
– Та проводь свої збори, нічого ти мені не зробиш… – він різко відкрив двері, сподіваючись застати Марію в коридорі.
Але жінки вже не було.
Марія тим часом їхала на роботу, відвертаючись від пасажирів автобуса, щоб не помітили в її очах сльози.
– Марійко, я розумію, що винен перед тобою, але це наша з тобою справа.
Навіщо цей розголос? – Олександр Григорович був схвильований і навіть не встигши роздягнутися, з порога почав виказувати дружині.
– Ти це серйозно?! – Марія відійшла від вікна. – Ти серйозно думаєш, що я з власної ініціативи пішла до тебе на роботу? Це ваш Геннадій Степанович запросив мене на розмову, я сказала тобі про це. І не моя вина, що про твої походеньки знають всі. Повір, я навіть не думала опускатися до такого…
Олександр зняв куртку.
– Це неймовірно… Це вже переходить усі межі, – сказав Олександр Григорович. – Вибач, Марійко, наробив я тобі клопоту. Облишмо все як є, все забудемо, якщо звісно зможеш. Я припиню ці стосунки, ми житимемо, як і жили. І не тому, що Геннадій щось там понавигадував, що я не працюю, а тому, що не хочу, щоб ти переживала.
– Він все одно тебе дістане, – сказала Марія. – Не через мене, так через щось інше.
– Не дістане…
Після цієї розмови минув місяць, дні тяглися одноманітно, нічим не відрізняючись один від одного. Загальні розмови стосувалися тільки сина Юрка, який працював у іншому місті.
Марії здавалося, що чоловік заради неї пожертвував чимось іншим, більш значущим для нього.
Це була інша людина, несхожа на колишнього Сашка, з яким вона прожила багато років. Жінка відчувала, що думками він не з нею, а з тією, іншою.
– Добився свого все ж таки Геннадій, – зізнався Олександр. – Збирає нараду.
– Сашко, тобі недобре? – вона побачила його блідість, він підніс руку до серця. – Стривай, я зараз швидку викличу.
– Може, обійдеться, – прошепотів він. – Втомився я, Марійко, і тебе втомив, і Олю…
Марія не зайшла, вона влетіла в кабінет Геннадія Степановича.
– Слухайте, ви, охоронець морального способу життя, відчепіться від мого чоловіка! І запам’ятайте – ми з Олександром Григоровичем розлучаємося, і це наше спільне рішення. А з ким він зійдеться, це взагалі не ваша справа. Якщо ще щось буде у його бік, я вам влаштуюю!
– Заспокойтеся, Маріє Петрівно, ви не в собі.
– Я знаю, що кажу, не смійте втручатися в особисте життя Олександра Григоровича, він чудовий фахівець, – вона вийшла з кабінету.
Вдома Марія зайшла в спальню, побачила чоловіка, який спав.
– Ні, Марійко, я не сплю, – він відкрив очі. – Годі вже лежати, всі приписи лікаря виконав, пора і за роботу братися.
– Ось що, Сашко, досить нам цих хвилювань, давай подамо на розлучення. Спокійно і по-людськи. І не дивись на мене так. В думках ти вже давно пішов від мене. А твоєму Геннадійовичу я сьогодні влаштувала, він тебе більше не турбуватиме цими своїми дурницями. Ти ж тільки до роботи стався відповідальніше. До того ж я сама сказала йому, що ми розлучаємося.
– Марійко, почекай…
– Нема чого чекати, краще швидше це зробити. Я на три дні їду до сестри, ти за цей час підеш – не зможу я бачити, як ти збираєшся. І це вже вирішено, навіть не заперечуй.
Додому вона повернулася, як і обіцяла, рівно через три дні. Сходами підніматися було важко, ноги наче не несли. Ось зараз вона зайде в квартиру, а там він – нікуди не поїхав, обійме її і вони, як і раніше, будуть разом.
Розуміючи, що так далі не може бути, жінка подумала, що краще зайти в порожню квартиру і пережити це все відразу. Як у тумані вона повернула ключ у замку, повільно зайшла…
Почувся шум води у ванні. Марія стрепенулася, подумала, що це чоловік вдома і нікуди не пішов. Але одразу запереживала від цієї думки.
Двері відкрилися і Марія застигла від несподіванки.
Її Юрко, витираючи рушником волосся і посміхаючись вийшов з ванни.
– Мамо, я приїхав! Усього на пару днів.
– Юрко, – сплеснула руками Марія. – Яке щастя, що ти вдома.
– Я розмовляв з батьком і подумав, що це несправедливо, тож вирішив відвідати тебе.
Через пів року Марія відзначала свій день народження вперше за багато років без, тепер уже колишнього, чоловіка.
Вранці, коли жінка збиралася на роботу, пролунав дзвінок у двері.
Олександр Григорович із букетом квітів, зовсім несподівано для неї, прийшов привітати.
– З днем народження, Марійко, не викидай букет, я дарую його від щирого серця…
– Дякую, звісно, але не варто. Чи в тебе щось трапилося? Як справи на роботі?
– Нічого не трапилося, все гаразд, – він постояв ще з хвилину, і не дочекавшись запрошення зайти, пішов.
…Час поплив величезною річкою, і течія цієї життєвої річки була дуже швидкою.
Роки миготіли, як листки календаря.
Юрко вже був одружений і сам став батьком, часто відвідував матір, спілкувався з батьком. І щороку в день народження колишньої дружини Олександр Григорович приносив букет квітів.
– Як донька? – спитала Марія, прийнявши квіти.
– У третій клас пішла, вчиться на відмінно, Юрка в гості чекає, пишається старшим братом. – Олександр уже хотів іти, як раптом запитав: – Марійко, я почуваюся винним…
– А це ти облиш, не треба мені твого почуття провини, ми вже давно все вирішили.
– Марійко, мені іноді здається, що, якби ти була одружена, було б легше. Ну, у тому плані, що я живу сім’єю, а ти сама, це несправедливо…
– Зрозуміла я тебе, бажаєш мені щастя… Дякую! За моє особисте життя не хвилюйся.
– Гаразд, я все одно тебе вітатиму, адже у нас спільний син і онуки спільні. І знаєш, у мене відчуття подяки до тебе на все життя…
…У квартирі стало тихо, коли Марія Петрівна замовкла.
Олена, яка чула про долю подруги, не знала таких подробиць.
– Ну а останні два роки він просто дзвонить і вітає, – продовжувала господиня. Хворіє часто. Дружина з дочкою, звичайно, підтримують його… – у нього там все добре, і мені від цього, уявляєш, навіть легше.
Пролунав телефонний дзвінок.
– Слухаю, – Марія Петрівна посміхнулася. – Дякую, Сашко. Так, гості будуть у суботу, а сьогодні ми з Оленою базікаємо сидимо. Спасибі, спасибі, видужуй.
– Це він?
– Він… Знову заслаб.
Знову пролунав дзвінок – хтось наполегливо дзвонив у двері.
– Хто це може бути? Домовилися ж на суботу, – Марія, накинувши легку хустку, пішла відчиняти.
– Володимире Івановичу, любий мій, дякую! Проходь, я, правда, сьогодні не готувала особливо нічого, ти ж знаєш, на суботу відклали, але чаєм і пирогом пригощу.
– Нічого, Марійко, частування – це не головне… Захотілося мені привітати тебе саме цього дня.
Олена, побачивши гостя, тактовно попрощалася і пішла.
Володимир Іванович швидко помив руки, дістав гребінець і поправив свою сиву шевелюру.
Вже коли сіли за стіл, чоловік, дивлячись у вічі господині, запитав:
– Марійко, чи можеш ти мені сказати чому за п’ять років нашої дружби ти так і не погодилася вийти за мене заміж? Так-так, і не дивись на мене так, вирішив я прямо запитання поставити… А я ж пропонував. Ось як п’ять років тому познайомився з тобою, одразу й вирішив пропозицію зробити.
Вона зітхнула, посміхнулася йому, взявши його за руку:
– Володю, чоловіки шукають жінку помолодше, вже повір моєму гіркому життєвому досвіду. А ти вибрав старшу… Ти ж знаєш, я на шість років старша за тебе.
Почувши зізнання, в очах у нього з’явився смуток і навіть розпач:
– Марійко, у моєму віці важливо, щоб біля дивана стояли затишні капці, на кухні шумів чайник, а поряд була мила, добра жінка, з якою можна було б розмовляти про все. І це ти. Ну, подивися в дзеркало: ти ж чарівна! А про вік не кажи, я виглядаю старшим за тебе. Так що подумай ще, адже мені все одно, окрім тебе нікого не треба. І зауваж! Я ж не відступлюся!
Весняна прохолода знову зайшла у прочинене вікно, пахло свіжістю і здавалося, у житті ще так багато недомовленого, невиконаного…
Марія глянула на вікно, за яким сяяли різнобарвні вогники міста.
– Хто зна, хто зна, – сказала задумливо вона і посміхнулася, подарувавши надію собі і відданому їй Володимиру Івановичу…