Кохання, звичайно, почуття непередбачуване, але те, що воно може прийти до чоловіка у його віці – цього Степан ніяк не міг очікувати.
Бо ж сімдесят років – час підбивати підсумки.
У такому віці літній чоловік віку повинен розповідати онукам, що правильно в цьому житті, а що – зовсім неправильно.
І тут на тобі!
Дружини в Степана вже три роки, як не стало, і з того часу стало у нього регулярно турбувати серце. А він і змирився. Навіть іноді тішився цією, для когось лякаючої думки, що скоро піде на небеса.
Може, там вони знову зустрінуться зі своєю Настею? Тому того дня він і не став говорити синові, що він нездужає.
Але син Сергій, який нещодавно перевіз до нього свою сім’ю, щоб наглядати за слабим батьком, виявився пильним.
– Тату, ти чого так дивно виглядаєш? – запитав він, повернувшись з роботи. – Ти часом не заслаб?
– Це тобі здається… – ледве вимовляючи слова, відповів Степан.
– Що значить – здається? Я ж бачу, що щось не так. Ти пігулки свої приймав?
– Скінчилися вони. Ще вчора.
– Що ж ти не сказав?! – Сергій схопив телефон, і негайно викликав швидку.
Степан хотів було з ним на цю тему посваритися, але сил уже не було…
Привезли його у лікарню. Там зробили процедури, і на ранок йому стало так легко, що він пішов до лікарів – відпрошуватися додому. А що толку тут лежати, і дарма лікарняне ліжко займати?
Чоловік зазирнув у кабінет, де сидів завідувач відділення, і зрозумів, що доведеться трохи зачекати. Тому що там уже сиділа жінка похилого віку, така ж слаба як він. Сиділа навпроти лікаря і грізно виказувала йому.
– А я вам говорю, відпускайте мене негайно додому! – казала вона лікарю.
Степан аж відступив назад, і обережно прикрив за собою двері в кабінет. Але не до кінця прикрив. Щоб почути, чим закінчиться ця розмова. Цікаво ж.
– Негайно припиніть, жіночко! – строго сказав завідувач. – Негайно йдіть назад у палату, і лягайте на ліжко. Бо ми зараз самі вас поведемо.
– Як це? Ви що? – захвилювалася жінка. – Ви не маєте права! Мені потрібно терміново додому!
– Ні! Ви тут лежатимете не менше тижня!
– Ти що, зовсім вже?! – жінка перейшла на “ти” і почала обурюватися ще голосніше. – Я тобі що говорю?! Не можу я тут лежати! Я вже здорова!
– Що ви вигадуєте? Яка ви здорова, якщо у вас серце в такому стані?
– У мене серце в такому стані, бо в мене вдома три кішки! І вони їсти хочуть!
– Ну то й що?! – вигукнув лікар.
– Як що? Я ж сама живу!
– Як – сама? Чому? Хто вам тоді швидку викликав?
– Я сама й викликала. Але якби я знала, що мене сюди привезуть, то ні за що так не зробила б!
– Ви що таке кажете, жіночко? Ви ж могли вчора… Могло статися найгірше!
– І нехай! Краще вже так, аніж тут з вами сваритися, і знати, що в мене вдома котики мої бідненькі, голодні сидять!
Лікар гучно видихнув, і знову почав ставити запитання.
– А сусіди? Вони не можуть ваших котів нагодувати?
– Які ще сусіди? – засмучено запитала жінка. – У мене такі сусіди, що краще б їх взагалі не було. Вони такі ж безсердечні, як ви. Їм мої кішки тільки заважають! А вони чистенькі, доглянуті, у лоток ходять! Все не можу я з вами більше говорити! – рішуче сказала вона. – Якщо ви мене зараз же не відпустите по-доброму, я втечу. Я заради моїх кішок на все готова піти.
Лікар вже не знав, що робити
І тут Степан не витримав і вирішив негайно втрутитися.
– Я, звичайно, дуже перепрошую! – рішуче зайшов він у кабінет, і одразу підійшов до столу. – Ви тут так голосно сваритися, що в мене серце про кішок теж захвилювалося. Кортше кажучи, у мене є пропозиція!
– Що? – лікар сердито подивився на нього. – А ви що тут робите? Хіба ви не бачите, що я зайнятий?
– Я пропоную вам ось що! – Степан вдав, що не чує лікаря, і звернувся прямо до жінки. – Давайте, я зараз своєму синові подзвоню. Він сходить до вас додому і нагодує кішок.
– Синові? – жінка підозріло дивилася на Степана.
– Так. Ви дасте йому ключі від квартири.
– І він її оббере? – зупинила його жінка.
– Навіщо ж? – розгубився Степан.
– А навіщо взагалі оббирають квартири? – спитала вона.
– Стривайте, зачекайте, жіночко! – завідувач уже дивився на Степана зовсім іншими очима. – Це ж правильно! Це – логічно! Якщо ви переживаєте за своїх кішок, це чудовий вихід! І ви ж передаватимете ключі від квартири при свідках.
– Та мій син, найчесніша людина на світі! – палко вигукнув Степан. – Йому вже за сорок, і він кішок теж дуже любить! У мене у самого дві кішки, так він їх доглядає, як дітей!
– А у вас кішки якої породи? – запитала знову з підозрою жінка.
– Звичайні у мене кішки, – знизав плечима Степан. – Безпородні. Одну я на смітнику підібрав, кошеням, а друга сама до мене прийшла. Сіла в мороз біля дверей у мою квартиру і співала пісні. Поки я не відчинив двері.
– Ой, – посміхнулася раптом жінка. – У мене в самої руденька моя, та яка Муся, так само до мене потрапила. У мій день народження сіла під дверима, і почала проситися…
– Так! Стривайте ви з вашими спогадами! – нетерпляче зупинив її лікар. – У мене скоро обхід! Кажете, ви згодні?
– На що згодна? – розгубилася жінка.
– Щоб ваших котів нагодував син цього доброго чоловіка. Тільки швидше кажіть!
– А коли він зможе прийти по ключі?
– Я думаю, в обід прийде, – невпевнено припустив Степан. – З роботи відпроситься на годинку, і помчить. А якщо що, у нього є дружина, моя улюблена невістка.
– А вони точно погодяться? – жінка дивилася на Степана вже з великою надією.
– Обов’язково! – впевнено кивнув Степан. – Хіба ж можна беззахисних тваринок залишити голодними? Ходімо звідси, не заважатимемо людині людей лікувати. А я просто при вас подзвоню синові, домовлюся про ваших кішок.
Син, звісно, спочатку дуже довго відмовлявся. Але Степан відійшов подалі від жінки, щоб вона не чула їхньої подальшої розмови, і просто сказав, що якщо син відмовиться, тоді він зараз сам втече з лікарні, і вирушить годувати кішок цієї прекрасної жінки. І у лікарню вже нізащо не повернеться.
Через пів години приїхав Сергій. І потім, вони з дружиною, по черзі, весь тиждень їздили на чужу квартиру, доглядали хвостату трійцю.
Степан весь тиждень, у паузах між процедурами, проводив у розмовах із Людмилою. Так звали цю жінку. І до того вони договорилися, що він зрозумів, що не може вже не бачити її щодня!
Та й вона теж, коли виписувалася з лікарні, дивилася на цього дбайливого чоловіка не просто як на рятівника своїх котиків.
Вона розуміла, що тепер він – кавалер її серця.
Через два дні з лікарні виписався й Степан. Він одразу поїхав не додому, а – спочатку у квітковий магазин, а вже потім – до своєї коханої Людмили.
Поїхав, щоб зробити їй пропозицію…