Михайло ніяк не міг повірити, що його коханої дружини більше нема. Здавалося, що він мав підготуватися до цієї думки, адже вона тяжко нездужала. А останні кілька місяців навіть з ліжка не вставала.
Коли її не стало, першою думкою Михайла було: «Нарешті їй стане легше». Але потім настало усвідомлення, що її більше немає. Так, це егоїстично, але Михайло думав, що краще б вона й надалі лежала нездужа, зате була з ним, з дітьми. Можна було б поговорити, можна потримати руку, можна поцілувати перед сном. А тепер він і це втратив.
Михайлу дуже хотілося опустити руки. Загульбанити, забути. Але не можна, адже в нього двоє хлопчаків, які перебувають у ще більшому розпачі і яким, безумовно, важко.
Тому Михайлу довелося взяти себе в руки. Довелося засунути свій сум і горе кудись подалі, і зайнятися прощанням та дітьми.
Молодшому, Дмитрику, було простіше. Йому було всього два роки, і він ще не розумів, що сталося. А ось старшому, Вадиму, було дуже тяжко. Йому було вже дев’ять, і він, як і батько, був вимотаний горем.
Але як би не було погано, як би не було сумно, все згодом минає. Ось і прощання пройшло, потім дев’ять днів, потім сорок. Михайло навчався жити з двома хлопчиками, ті звикали до того, що мами більше нема.
Дуже допомагав Вадим. Він забирав Дмитрика з садка, сидів з ним, коли Михайло не міг відпроситися з роботи раніше. Вадим взагалі став дуже самостійним. Міг і вечерю приготувати, і одяг собі випрасувати в школу, і брата зібрати. І Михайло був йому дуже вдячний, адже допомоги нема звідки чекати. Бабусі та дідусі були далеко, родичів тут не було. Були друзі, але не будеш їх постійно смикати.
А через рік після того, як не стало дружини, Михайло зустрів дівчину. Хоча як зустрів? Вони працювали разом, і Мар’яна й раніше надавала йому знаки уваги. Та тільки Михайлу не до неї було. Спочатку він був одружений, і на інших жінок не дивився. Потім був вимотаний горем. А ось зараз, коли трохи розтанув, Мар’яна пішла в наступ.
То домашньої випічки йому принесе. Мовляв, поїж сам і хлопчакам віднеси. То запропонує чимось допомогти, то на роботі прикриє, якщо Михайлу терміново треба втекти.
Не сказати, що чоловік упав від чар Мар’яни, але її увага його чіпала. Та й з’явилася якась новизна у його житті, щось, що не пов’язане з проблемами та втомою.
Та й про дітей Михайло думав. Точніше, більше про Вадима, якого він, можна сказати, позбавляє дитинства. Поки всі у футбол у дворі ганяють, він іде за Дімою до садка, потім годує його. Ще й вечерю часом готує. І якщо у них з’явиться… ні, не мама, просто ще одна близька людина, то й хлопчакам буде якось простіше.
Загалом, Михайло здався. Він почав зустрічатися з Мар’яною, і за кілька місяців представив дітям. Вони й раніше кілька разів з нею зустрічалися, але тільки як із татовою колегою. А тепер Михайло заявив, що у них стосунки, і Мар’яна стане частиною їхньої родини.
Маленький Дмитрик був радий. А ось Вадим насупився. Але Михайло це чекав, тому не тиснув на сина, не просив його одразу добре ставитися до Мар’яни.
– Вона гарна, ти до неї придивись, – сказав він Вадиму, коли Мар’яна пішла.
– Мені вона не подобається.
– Вадиме, – Михайло перестав витирати тарілки і розвернувся до сина, – я в жодному разі не хочу замінити тобі маму. Мама в тебе одна, і це так і залишиться. Але немає нічого поганого в тому, щоб Мар’яна брала участь у нашому житті. І тобі буде простіше.
– Мені й так добре, – відбираючи у тата рушник, промовив син.
– Я тебе надто напружую, а ти дитина.
– Мені добре, тату! – мало не по складах, повторив Вадим.
Михайлу хотілося втішити дитину, хотілося зробити все, щоб вона була щасливою. Але він знав, що не можна йти на поводу у сина. Тому що він сам ще не може усвідомити свої емоції, він чинить опір, бо думає про маму. І боїться, що її забудуть. Але незабаром він зрозуміє, що це не так.
– Вадиме, я тебе не прошу любити Мар’яну, але ставиться ти до неї повинен з повагою, це зрозуміло?
Хлопчик кивнув і з ще більшою старанністю почав витирати посуд, вивалюючи на нього свою образу та роздратування.
Мар’яна почала часто з’являтися в них удома. Не сказати, що вона якось дуже прагнула поспілкуватися з хлопцями, скоріше її цікавив лише Михайло. Але так воно, мабуть, і має бути. Чоловік розумів, що як його сини не повинні любити його супутницю, так і вона не повинна їх любити. Просто зберігати добрі стосунки. І поки що це виходило.
А тут Михайлу запропонували нову роботу. Добре оплачувану з перспективою кар’єрного зростання. Та ось тільки на співбесіду треба було їхати у Київ.
Михайло звернувся до Мар’яни за допомогою.
– Звичайно, я залишуся з хлопцями, можеш не хвилюватись, – промовила вона. – Ти завжди можеш на мене покластися.
Мар’яні здавалося, що коли Михайло їй так довіряє, то й пропозиція вийти заміж не за горами. Звичайно, їй не подобалося, що в нього діти, але нікуди їх вже не дінеш. Натомість їй дуже подобався Михайло, а заради нього можна й закрити на дещо очі.
Вадим був незадоволений, коли дізнався, що тато на два дні їде, залишивши його і брата з Мар’яною.
– Я й сам можу стежити за Дімою, – насупився він.
– Ні, Вадиме, все-таки ти ще маленький, – пояснював тато.
– Зате я його насправді люблю.
– Мар’яна теж любить. Два дні, синку, а потім я приїду.
– Гаразд, – зітхнув Вадим.
Мар’яна намагалася справити гарне враження, але потім перестала грати в дбайливу матусю. Дімі якось байдуже, а Вадим все одно її не любить.
– Хочу гуляти! – Після обіду заявив Діма.
– Я можу з ним сходити, – відразу промовив його брат.
Мар’яні не хотілося нікуди тягнутися, але все ж таки відправити двох дітей самих на вулицю вона переживала. Адже якщо з ними щось трапиться, Михайло їй цього не пробачить.
– Усі разом сходимо, – невдоволено промовила вона.
Вони зібралися і вирушили до парку. У цьому парку однокласники Вадима грали у футбол і, побачивши його, почали кликати до себе.
Вадим не хотів залишати брата з Мар’яною, але й пограти йому дуже хотілося.
– Іди, – знизала жінка плечима.
– А ви стежитимете за Дімою? – із сумнівом запитав він.
– Я доросла, а ти дитина. І ти в мені сумніваєшся? Простежу я, йди, грай.
Вадим втік до друзів, а Мар’яна уткнулася у мобільний телефон. Діма ж бігав майданчиком, граючи з іншими дітьми. Іноді Мар’яна поглядала за ним, але найчастіше була захоплена серіалом у себе на телефоні.
Вона навіть не помітила, як пройшов час. І тільки коли Вадим підбіг попити води, вона ніби прийшла в себе.
– А де Діма? – Запитав він.
– На майданчику, – невизначено махнула рукою Мар’яна.
Вадим озирнувся, але брата не побачив.
– Його там немає.
– Та там він! Діма!
Мар’яна підвелася з лави і з подивом виявила, що хлопчика справді немає.
– Ви мали за ним дивитися! – вигукнув Вадим.
– Так … Він далеко не міг піти! Куди міг піти твій брат?
– Не знаю.
Вадим мало не плакав. Він дуже переживав за Діму.
Разом із Мар’яною вони кинулися шукати Діму парком. Коли минуло десять хвилин, а хлопчика так і не знайшли, Вадим заявив:
– Я дзвоню татові.
– Не смій! – смикнула його Мар’яна. – Самі розберемося!
– Не розберемося! Діма пропав! Якщо вам немає справи, то мені ні!
Вадим набрав тата і сказав йому, що сталося.
— Я зараз поїду назад, — одразу ж вигукнув Михайло. –
І тут Вадим почув голос брата.
– Вадиме!
– Тату, знайшовся! – вигукнув він у слухавку.
Мар’яна підскочила до хлопчика і почала його трясти.
– Ти де був? Як ти посмів піти? Відповідай!
– Не чіпайте його, – відстороним Вадим Мар’яну. – Дімо, ти куди пішов? Я хвилювався.
– Та я в хованки з хлопцями грав, мені набридло ховатися, ось я й вийшов.
– Ми тебе гукали! – сварилася Мар’яна. – Маленький негідник! Ти нас налякав!
– А ви зараз його сварите, – осік Вадим жінку. – Ви мали стежити.
– А ти мене не вчи. Теж мені, розумник!
Вадим не спеціально це зробив. Він не планував, щоб тато почув всю розмову. Просто, коли Діма знайшовся, він забув скинути дзвінок. А Михайло усе чекав, коли Вадим повернеться до нього, щоб дізнатися подробиці. І мимоволі почув усе, що там діялося.
Михайло повернувся того ж дня. Вибачився, але на другий день співбесіди залишатися не став. Сказав, що вдома трапилися проблеми. Знав, що його швидше за все через це не візьмуть, але родина дорожча.
Як тільки Михайло переступив поріг, Мар’яна відразу почала виправдовуватися. Сказала, що це Вадим запереживав, коли лише хвилинку вони не могли Діму знайти.
– Я чув вашу розмову, – сказав Михайло, зупиняючи жінку. – Вибач, Мар’яно, але мені сини дорожчі. Я не просив їх любити, але якщо ти вже погодилася взяти на себе відповідальність, то маєш стежити за дітьми. Або хоча б бути з ними пом’якше.
– Ти все не так зрозумів, я хвилювалася, тому й посварилася, – промовила Мар’яна.
– Я розумію. А ще розумію, що ми не зможемо бути разом. Бо сини для мене на першому місці.
Мар’яна та Михайло розлучилися. На подив чоловіка, його взяли на роботу, мабуть, увійшли до становища.
Ще два роки після цього Михайло один виховував синів. А потім все ж таки зійшовся з жінкою, у якої теж був син. І ось цього разу, хлопчики і її, і її дитину прийняли дуже добре. Мабуть, все ж таки діти і справді краще відчувають, яка людина насправді.