– Олежику, синку, це мама, – пролунав у слухавці тихий голос.
Олега завжди дратувала манера матері говорити, що це дзвонить вона. Наче він її голосу не знає!
Скільки разів пояснював їй, що при дзвінку на екрані з’являється ім’я того, хто дзвонив, тому він знає, що дзвонить вона.
Мама мала старий кнопковий телефон. Він був купив їй сучасний, але мати відмовилася.
– Стара я вже для нового. Подаруй краще… Зіні. Їй дочка таких подарунків не робить. Вона буде рада.
Зіна зраділа телефону, швидко його опанувала. Олег не просто так подарував їй телефон, а з наміром, щоб якби з матір’ю щось трапилося, Зіна одразу подзвонила б йому. І записав там свій номер.
– Мамо, я знаю, що це ти, – посміхнувшись, сказав Олег. – У тебе все гаразд?
– Синку, я в лікарні.
Від цієї новини по спині Олега пробіг холодок.
– Що сталося? Серце? Тиск? – квапливо розпитував він.
– Процедури мені завтра робитимуть. Спина турбує. Сил вже моїх нема.
– Що ж ти раніше не подзвонила?! Мамо, я приїду завтра, заберу тебе в місто. Тут і лікарні кращі і умови. Мамо, прошу тебе, відмовся від процедур! – гарячкував Олег.
– Синку, не турбуйся. Ти пам’ятаєш Івана Петровича? Він дуже хороший…
– Мамо, послухай мене, я приїду завтра вранці! – зупинив Олег матір. – До того часу відмовся від процедур, – він вже галасував, бо голос матері став ледве чутним.
– Не турбуйся. Все буде добре, синку. Я люблю тебе… – у слухавці раптом пролунали короткі гудки.
Олег глянув на екран. Половина першої ночі.
Останні слова матері пролунали тихо, наче здалеку. Мати ніколи не дзвонила так пізно. Щось не так. Олег набрав номер матері, але ніхто не відповів. Він набирав знову і знову – безрезультатно…
Олег подивився у вікно. Другу добу йшов дощ зі снігом. Хорошою дорогою до села їхати годин п’ять, а в таку погоду всі шість вийде.
Потрібно виїжджати зараз, щоб не гнати, але встигнути. Хто зна, о котрій вони почнуть. Дорогу до материного села, напевно, залило. Але ж він не в село поїде, а в лікарню в райцентрі.
Олег вимкнув комп’ютер і почав збиратися. Виходячи з квартири, він згадав, що не взяв зарядку для телефону.
Він повернувся, взяв зарядку і вийшов у коридор.
– Якщо забув щось і повернувся, при виході з дому подивися в дзеркало, – згадав він слова матері.
Олег глянув на своє відображення. Обличчя втомлене, погляд тривожний.
– Мати сказала, що все буде добре, а вона ніколи не обманювала мене, – сказав собі Олег і вийшов із квартири.
Вже в машині чоловік задумався, а чи не подзвонити йому Зіні. Вони з матір’ю сусідки, дружать купу років.
Але це він працює ночами, а в селі спати лягають рано.
І чому не подзвонила Зіна? Він же ж попереджав її. Знов повернулися переживання за матір.
Двигун прогрівся, і Олег виїхав із двору своєї багатоповерхівки.
Скільки разів він умовляв матір переїхати до нього. Квартира Олега велика, місця вистачить.
Але мати відмовлялася.
– Синку, ти молодий, я заважатиму. Мені й тут добре. Нікуди я не поїду.
Ох, мамо, мамо. Чого ж раніше не подзвонила? Завжди соромилася потурбувати зайвий раз, бути комусь у тягар.
Олег згадав розмову з матір’ю. Тільки зараз він зрозумів, що його збентежило.
Якийсь дивний голос у неї був, тихий, наче через перешкоду якусь говорила. А останні слова й зовсім не розібрав. І голос винуватий.
Подумала, мабуть, що розбудила його серед ночі. Так пізно вона ніколи не дзвонила…
Спина в неї давно, на негоду реагувала. Але мати тягла, не йшла на процедури. То город садити треба, то навпаки, врожай збирати, то Зіна занедужала, не може її покинути. Завжди були якісь відмовки.
А сам? Начебто недалеко живе, машина є, але часу відвідати матір завжди не вистачало. Теж знаходив собі якісь виправдання.
Матір він пам’ятав доброю і ласкавою. Але за діло і насваритися могла. Не ображався він, коли за діло. Було це не часто, бо й пам’яталося добре…
Коли років у шістнадцять перший раз він прийшов додому під ранок, мати не спала, чекала. Подивилася на нього почервонілого і розслабленого від поцілунків, строго подивилася, а потім сказала:
– Куди квапишся? А як одружитися доведеться? Готовий? Іди спати, очі б мої на тебе не дивилися.
І відвернулася…
Наступного дня вона не дивилася в його бік. Олег пам’ятав, що це було в сто разів гірше за сварку. А потім, коли мати відійшла, спитав:
– Ти чого образилася на мене? Усі гуляють. Хіба ти не гуляла ночами? Кохання, молодість і таке інше…
І мати розповіла, як так само закохалася у сімнадцять років.
Як любилася ночами під солов’їні співи. А коли завагітніла, її коханий злякався і втік.
Врятував її від ганьби батько Олега. Сказав, що це він із нею гуляв. Призначили весілля.
Але незадовго до нього, під час копання картоплі сталася біда. Вона втратила малюка…
Батько все одно одружився з матір’ю. А Олег народився аж через вісім років…
…Темно, дорога монотонна, машин мало. Очі самі собою заплющувалися.
Кілька разів Олег ледь на узбіччя не втрапив. Перший раз прийшов до тями, ніби хтось підштовхнув його.
Підняв голову, а він зустрічкою їде. Добре, дорога була пуста.
А вдруге мало таки не злетів, сам не зрозумів, як встиг вивернути кермо.
Він увімкнув радіо голосніше і голосно підспівував пісні разом з ним, щоб не заснути.
Отак і доїхав…
У лікарні, старій цегляній двоповерховій будівлі, світилися пару вікон.
Олег подзвонив у двері. Думав, доведеться довго чекати, але двері відчинилися досить швидко, не дивлячись на ранню годину – пів на сьому ранку.
Медсестра окинула поглядом Олега, зазирнула за його спину.
– Що тобі? Прийом із восьмої почнеться, – сухо сказала вона, коли зрозуміла, що це не пацієнт, та ще й чужий.
– Я до матері. Їй сьогодні мають процедури робити. Надія Василівна звуть.
Медсестра з хвилину дивилася на нього.
– Заходь. Сідай тут, я зараз, – сказала вона, замкнула вхідні двері й пішла.
Олег озирнувся. Кімната маленька. Порожній стіл, стілець. Сумно.
Хвилин через десять у кімнату зайшов лікар. Олег його згадав. У п’ятому класі мати привозила його у лікарню. Турбував живіт. Лікар пом’яв живіт.
– Терміново в туалет сходити. Можна промивання зробити, – сказав матері лікар.
Але Олег злякано похитав головою. Удома мати заварила ягід і якихось трав. Через три години його добре прочистило…
– Іван Петрович? – спитав Олег.
– Справа ось у чому, – почав той, не відповівши на запитання. – Надії Василівни не стало вчора.
– Як?! Процедури ж на сьогодні було призначено! Вона дзвонила, сказала… – Олег нічого не розумів.
– Вчора вранці зробили процедури, але… Пізно приїхала… Не стало ввечері.
– Та як так?! Вона мені вночі дзвонила, сказала, що процедури сьогодні. Я зірвався, хотів забрати її у місто… – Олег різко замовк, дістав телефон з кишені, подивився на недавні виклики і оторопів від побаченого.
Жодного дзвінка від матері не було! Наснилося, чи що?
– Любов Дмитрівно, принесіть речі Надії Василівни! – лікар дивився на Олега зі співчуттям. – Ви як, нормально?
– Так… Я не розумію, був же ж дзвінок, я ж не зовсім ще. Мама сказала, що… – Олег сів на стілець, закрив обличчя долонями.
Тут у кишені задзвонив телефон. Зіна. Говорити не хотілося, не зараз, і він скинув дзвінок.
– Мені можна до неї? – спитав Олег Івана Петровича.
Той похитав головою.
– Не тут уже вона. Не раджу. Ви краще все замовте на поминки. Визначтеся з датою. Ночувати в селі будете? Машину одразу замовте.
Якщо в місто, дорожче вийде. Вибачте, мені треба йти…
Олег вийшов надвір. Небо сіре, низьке, але дощ припинився.
Він сів у машину й поїхав у село. Усю дорогу Олег намагався зрозуміти, як мати могла подзвонити йому.
Він чув про такі випадки, але думав, що це все вигадки. Чи лікар щось наплутав, чи йому наснилося? Ні, він не спав, працював за комп’ютером. Він взагалі рано не лягав ніколи. Містика якась…
…Зіна побачила його машину з вікна, вийшла, сплеснула руками, обійняла, заплакала. Міцно вчепилася в рукави його пальта.
– Олежику, нарешті! Вибач мені. Я їй скільки разів пропонувала швидку викликати. Вона ніяк не погоджувалась. Вперта ж. Мовляв, пройде. Терпіла.
Коли ходити вже не могла, тоді тільки погодилася. Так її Федір машиною відвіз. Одразу на процедури забрали. Я не поїхала з ними. Вибач, що не догледіла, Олежику – а-а-а, – заплакала Зіна.
Олег відвів її в хату.
– Вона сказала тобі не дзвонити. Мовляв, нема чого турбувати через дрібниці. Я вчора ввечері попросила Федора заїхати в лікарню, а він сказав, що не стало її. Вибач мені, не знала, як сказати тобі…
– Гаразд, Зіно. Що вже тепер. Не звинувачуй себе. Я сам теж хороший. Коли останнього разу був?! Усе справи…
– Може, до мене підемо? Хата холодна, два дні пічка не гріла, – запропонувала сусідка.
– Ні, ти йди, я сам тут…
Зіна пішла, а Олег озирнувся. Чисто, тільки половина ліжка зімʼята, подушка теж. Лежала, мабуть…
Він ліг на ліжко обличчям в подушки і заридав…
Отямився Олег від холоду. Встав, запалив пічку. Не забув як. У духовці стояв чавунок із кашею. Не зіпсувалася.
Олег їв прямо з чавунка, змішуючи кашу зі сльозами, що котилися по щоках.
Увечері знову зайшла Зіна.
– У Надії ось тут приготовлено дещо, – вона відкрила шафу, дістала якийсь згорток. – Надія показувала мені торік. Сукня нова, капці, хусточка… Коротше все, що потрібно. Та ти не соромся, у нас у всіх таке є, – Зіна перехрестилася. – Ти там попроси, щоб хрестик матері вдягли, не забули…
Олег дістав з кишені олов’яний хрестик на чорному шнурку.
– Віддали, значить. Сам і одягни. А то мало що… Коли в лікарню поїдеш?
– Завтра вранці, привезу одразу. Ви скажіть усім…
– Тут ховатимеш? І правильно. Поруч із Миколкою буде. Я жінкам скажу. Про поминки не турбуйся, все зробимо. Тримайся. Ой як же ж так? Як я без неї? – Зіна заплакала і пішла, витираючи очі куточком хустки. – А як ти дізнався? – раптом зупинилася вона, не дійшовши до дверей двох кроків. – Бо ж я так і не змогла подзвонити тобі. Думала вже вдень. Хтось сказав?
– Вона сама мені подзвонила. Сказала, що процедури завтра будуть, тобто сьогодні. Я погнав у ніч, хотів забрати її в місто.
– Господи… – Зіна сіла на край ліжка. – Господи, помилуй.
Вона стала часто і коротко хреститися. Раптом рука її застигла, не дійшовши до чола.
– Це що ж виходить? Вона сама тобі подзвонила? Не може бути. Хіба тільки в когось телефон взяла…
– Ні, Зінаїдо, зі свого.
– Як же ж так? Федір казав, що Надія дуже журилася в машині, що телефон вдома забула, – сусідка задумалася, потім підійшла до комода і висунула верхню шухляду.
– Ось він, – озирнулася вона на Олега.
Той підійшов. Довго дивився на телефон. Потім увімкнув його. Жодних вихідних дзвінком з нього не було. Він сам дзвонив їй тиждень тому. Все було гаразд.
– Ну, треба ж. Сама подзвонила з того світу, – розгублено сказала Зіна.
А Олег думав:
– Ось чому мені здався дивним цей дзвінок. Голос у матері був тихий, винуватий. Мати так покликала його на поминки.
– Люблю, – сказала наприкінці.
Попрощалася…
Олег не зміг стримати сліз. Зіна гладила його по спині.
– Ти йди. Я один хочу побути, – сказав Олег.
– Добре, але якщо що, приходь. Треба ж, кому скажу, то не,… – примовляла вона, йдучи до дверей.
Олег посидів, дивлячись у стіну навпроти. Потім встав, дістав із шухляди комода старий альбом із фотографіями, довго розглядав.
Мати скрізь усміхалася, молода і гарна. А от із батьком. Ось він маленький…
Вночі Олегу наснилася мати.
– Все добре, синку. Рада, що ти приїхав, – сказала вона.
– Мамо! – Олег прокинувся від свого вигуку.
Більше заснути він не зміг. Лежав, дивлячись у непроглядну темряву, і згадував, згадував…
Картав себе, що дзвонив рідко, а приїжджав іще рідше. Господи, якби ж він знав… Нема йому прощення.
Хоча…
У селі нічого ні від кого не приховаєш. Батько підробляв узимку в сусідньому селі, допомагав будувати будинок одному чоловіку. Додому завжди ночувати повертався. А потім раптом кілька днів не з’являвся…
Якось прийшла Зіна по сіль і питає:
– Твій знову не ночував? Дивись, Надю, як би зовсім не відбився від рук.
– Що ти таке кажеш? Він втомлюється, поспішають, хочуть добудувати скоріше.
– Ага, втомлюється він. А минулого разу прийшов у напрасованій чистій сорочці. Виглядав ситим. Жінки кажуть…
– Я не чула, а ти нічого не казала. Зрозуміла? Іди, – зупинила її мати.
А потім батько повернувся і більше вже не ходив у сусіднє село. Мати із Зіною помирилися. Все стало, як і раніше. А через два роки батька не стало.
Мати пробачила батька, не дорікнула жодного разу.
– Його пробачила і мене пробачить…
З цією думкою Олег і заснув. Далася взнаки безсонна ніч напередодні.
Вранці він поїхав у лікарню. Мати лежала спокійна, відсторонена.
– Як жива лежить, – охала Зіна.
Олег мовчав, дивився сухими очима. Наплакався.
Сільські йшли до їхнього подвірʼя, прощалися. На цвинтар поїхали кілька чоловіків. Жінки залишилися прибрати будинок, накрити стіл для поминок.
За столом про матір говорили добре, розповідали, як допомагала всім. А Олег і нічого не знав цього. Мати скромна була.
Потім гості стали по одному йти. Зіна допомогла вимити посуд, прибрала у хаті.
– Залишишся на дев’ять днів? – запитала вона перед відходом.
– Ні, я приїду. Не можу тут бути…
Зіна кивнула, зітхнула. Олег повернувся у місто. Він здригався від кожного дзвінка, чекав, що мама подзвонить знову, але то була не вона…
Подзвонила Зіна.
– Я ось з якого приводу. Будинок продаватимеш? Я знайшла покупця. Хата без господаря почне руйнуватися. Нехай уже хтось живе.
– Я подумаю, – відповів Олег.
– Розумію, то я скажу, що продаси?
– Так.
На другий день подзвонила колишня дружина. Якось безглуздо вони з нею розійшлися. Але після дружини він не міг ні з ким побудувати стосунки. Мати сварилася, радила зійтися.
– Куди зник? Не дзвониш, не пишеш…
– Матір щойно поховав.
– Я зараз приїду… – і через пів години Людмила вже стояла на порозі.
Вони довго розмовляли. Олег дивився на дружину і думав, що в нього нікого більше нема, окрім неї. Може, мати права, що йому шукати?
– Мама хотіла, щоб ми помирилися, – раптом сказав Олег.
– Правда? А ти? Я б…
Олег поцілував її…
Ось так… Вони з Людмилою знову разом. Через рік у них народилася донька Надійка. В честь мами…
Хату Олег так і не продав. Влітку вони жили там, як на дачі.
Іноді здавалося, що мама поряд, радіє, дивлячись на них. На душі ставало спокійно і добре.
…Дзвоніть матерям частіше, кажіть, як ви їх любите. Вони можуть раптово піти, і вже нічого не виправити, не сказати. Бо ж ви їх дійсно любите. Тільки не думаєте про це, поки вони живі.
Людина любить свою матір, майже не усвідомлюючи і не відчуваючи цього, тому що це для неї так само природно, як дихати.
І тільки в хвилину останнього розставання вона розуміє, як глибоко сягає коріння цієї любові.
Ніяка інша любов непорівняна з цією, тому що всі інші – випадкові, а ця – вроджена.
Всі інші виникають у нас пізніше, випадково, а ця живе у нас в крові з дня нашої появи на світ…