Олена зовсім не хотіла псувати сюрприз, але так вийшло, що, наводячи порядок у шафі, вона впустила коробку з риболовними снастями – різними гачками, блешнями та мормишками.
На ній так і було написано величезними літерами:
«ДЛЯ РИБОЛОВЛІ!»
Це щоб ні в кого не виникло навіть бажання туди зазирати!
А Олена й не збиралася цього робити. Просто вона потягла за шарфик, що лежав під коробкою, і та з верхньої полиці полетіла на підлогу.
– Ох, ти ж! – витріщила очі Олена.
Підлогу застелив «килим» із купюр по тисячі, пʼятсот та двісті гривень, що випали з коробки.
Чоловіка на той момент вдома не було. Олена тремтячими руками перерахувала гроші.
– Мабуть, Валерій продав таки батьківський гараж, – подумала жінка. – Продав, мені не сказав, а гроші за нього на рахунок у банк не поклав… Наївний!
– А якби не я, а пройдисвіти якісь знайшли?! – ахнула Олена.
Але неприємна думка одразу змінилася на приємну:
– На те дороге омріяне пальто якраз вистачить. Напевно, не став класти на картку, бо хоче купити мені подарунок на днях.
– Ох, Валерію. Ох ти ж! Вирішив мені подарунок на ювілей зробити! – щасливо засміялася жінка, вже уявляючи себе в шикарному пальто. Тим більше, день народження не за горами.
Вона акуратно склала гроші в коробку.
– А все одно він не пам’ятає, в якому порядку вони лежали, – спершу схаменулась, а потім махнула рукою Олена.
Валерій у неї не вирізнявся педантичністю та перфекціонізмом.
Коробку було повернуто на місце.
Сорок років Олені мало виповнитися через тиждень…
…– Оленко, не вигадуй, – переконував її чоловік. – Сорок років не відзначають!
– Валерію, ти що, віриш у ці забобони? – здивувалася Олена, коли той завів розмову про прикмети.
– Ну, віриш, не віриш, а люди даремно говорити не стануть, – бурчав Валерій.
– Гаразд, вмовив, – погодилася дружина. – Відзначимо в суто сімейному колі. Ти, я і…
– І пальто! – хотіла вона сказати, але стрималася.
– … і Денис.
Денис – це був десятирічний син Олени та Валерія. Милий, спокійний хлопчик, який безвилазно сидів за своїм комп’ютером і відволікався тільки, щоб сходити в туалет і зʼїсти канапки, або що там мати поставила на стіл.
– Ну, це все одно виходить, що відзначаємо, – почухав потилицю Валерій.
– Я так вирішила! Це більше не обговорюється! – сказала Олена.
Весь час пам’ятаючи про ту рибальську коробку, Олена стала відчайдушно кокетувати з чоловіком, з яким прожила майже п’ятнадцять років.
І за вечерею вона йому найкращий шматочок покладе, і у ванній спинку потре, і зранку каву заварить. Натуральну. У турці.
І взуття почистить. І навіть стрілки на штанах випрасувала.
Вона не могла дочекатися цього моменту, коли вона вдягне омріяну річ.
– Сподіваюся, у нього розуму вистачило мій розмір дізнатися, – схаменулась вона.
Але вирішила натякнути, ненароком.
– Не зрозумію, чи я набрала, чи схудла. Сорок восьмий розмір наче без проблем підходить! – ні з того, ні з сього заявила Олена за вечерею, коли Валерій ще не був зайнятий переглядом новин в телефоні.
Він незрозуміло глянув на дружину.
– Що? – кокетливо опустила вона очі. – Кажу, тримаюся у своєму звичайному розмірі. А це дуже добре.
Валерій підняв вгору великий палець і знову пішов з головою в телефон.
– Вдає, що йому все одно, – похвалила вона подумки чоловіка за конспірацію. – Треба буде більше здивуватися. Нехай йому стане неймовірно приємно!
Чим ближче наближався ювілей, тим нетерплячішою була Олена. Її так і підмивало дізнатися, яке воно, пальто її мрії?
Напередодні знаменної події вона зазирнула в коробку. Та була порожньою, що ще більше переконало дружину в добрих намірах чоловіка.
Зрештою, настав той самий довгоочікуваний день. Олена наготувала всіляких смаколиків, купила з нагоди ігристого і ледь дочекалася, коли вся родина сяде за стіл.
– Мамо, вітаю тебе з днем народження! – простягнув подарунок Денис.
Це було щось довге, загорнуте у пакувальний папір.
– Я сам зробив. В друга в гаражі верстат є, мене його батько навчив.
Олена розгорнула упаковку. На стіл випала дерев’яна качалка.
– Боже! Синку! – вигукнула Олена, розглядаючи бездоганно зроблену річ. – Це дуже класний подарунок! Дякую!
Настала черга подарунка чоловіка. Валерій виніс із іншої кімнати коробку.
– Треба ж, запакував ще й як, – подумала Олена.
– Ну, жінко, з ювілеєм! Нехай ця річ тебе радує завжди. І нас також! – сказав Валерій і вручив подарунок дружині.
Олена нетерпляче почала знімати всі бантики й зав’язки, нарешті відкрила коробку і… Заціпеніла від побаченого…
– Ти чого? – Валерій здивовано дивився на Олену. – Давай, я дістану тоді…
Він витягнув з коробки велику білу гарну… Супницю.
– Ось! Готуватимеш нам суп і подаватимеш в цій красі, – задоволений зробленим ним ефектом, Валерій поставив це керамічне непорозуміння на стіл, відсунувши салати. – Ексклюзив! Таких ні в кого немає!
Олена подумки дорахувала до десяти, видихнула і посміхнулася.
– Дякую, любий, – якомога м’якше сказала вона, намагаючись посміхатися. – Чудовий подарунок.
– Я знав, що тобі сподобається! – Валерій запишався від гордості. – Ну, давайте відзначати. Дружино, давай келихи!
Вони посиділи за столом, поїли, попили. Денис відрізав собі шматок торта і поніс його у свою кімнату.
– Куди ж він подів гроші? Явно не на блешні свої, – думала Олена, перемиваючи посуд після застілля. – Це ж яка сума! А раптом?!
Мокра чашка вислизнула з рук і розбилася. Але Олена, ніби не помітила через несподівану здогадку.
– У нього хтось є! – Олена вже не сумнівалася, що в чоловіка завелася коханка.
Кілька днів Олена думала, що робити і як вчинити. Адже прямих доказів його зради вона не мала. Але дзвінок найкращої подруги все розставив на свої місця.
– Оленко, привіт! Ну, як відзначили ювілей? Кажуть, сорок років не відзначають, – щебетала вона у слухавку. – Але я все одно вітаю тебе, хоч із запізненням. Як тобі подарунок Валерія? Правда, класний?
– Таню, ти чого? Що там може бути класного? – здивувалась Олена. – Ще скажи, що це ти йому допомагала вибирати!
– Ні, я не допомагала, я підглядала, коли він вибирав. Купу всіляких переглянув. Я не стала до нього підходити, щоб не бентежити, – подруга теж трохи здивувалася такої реакції Олени. – А що, тобі не підійшло? Із розміром не вгадав? Або з кольором? На мою думку, колір хороший.
– Таню, не зли мене! Мені байдуже, в який колір суп наливати! – сказала Олена. – Я не на такого подарунка очікувала.
– В тебе все добре? Який суп? Куди наливати? – Тетяна була спантеличена.
– Ну борщ, наприклад, – відповіла Олена. – Куди, куди – в супницю!
– В яку супницю? Він тобі вибирав пальто! – сказала подруга, яка вже нічого не розуміла.
– Яке пальто? Він мені супницю подарував! – ахнула Олена і застигла. – Значить, пальто, він таки купив… – повільно промовила вона.
– Упс! – зам’ялася Тетяна. – Це що, я сюрприз зіпсувала?
– Таню, який сюрприз? Тиждень минув з ювілею! Давно вже подарував би. Коханці своєї купив, значить. От чуло моє серце, що завів він собі когось, – сердито сказала Олена.
– Ого, значить, це не продавчиня була, на який він пальто приміряв! – сказала подруга. – А такої ж комплекції, як ти! Я й подумала, що він купує тобі на ювілей. Довге таке, як ти хотіла.
– Таню, давай потім поговоримо, – Олена поклала слухавку.
Що робити, вона поки що не знала.
Влаштувати сварку? Виставити з дому? Залишити все як є? Зробити вигляд, що нічого не знає?
Олена вирішила заспокоїтись і приймати рішення на свіжу, ясну голову. Валерію вона поки що нічого не сказала…
…Все вирішилося саме собою. Точніше через неуважність чоловіка.
На роботі Олені подзвонили з незнайомого номера. Зазвичай вона не відповідала на такі дзвінки, а цього разу відволіклася і взяла слухавку.
– Доброго дня, це з ательє дзвонять, – сказав жіночий голос. – Ваш чоловік приходив укоротити пальто, але річ у тому, що та майстриня звільнилася і забрала всі записи з собою. Тепер ми не знаємо, як треба обрізати. Чи не могли б ви прийти ще раз?
– Невже я помилилася, і він все таки мені його купив? – промайнуло в голові в Олени.
– А звідки у вас цей номер? – поцікавилася вона.
– Так ваш чоловік залишив, – відповів голос на тому кінці. – Сказав, що самі заберете, коли буде готове. Ну, ми вам і подзвонили.
– Нагадайте вашу адресу, будь ласка! – Олена все ще не могла повірити у таке щастя.
Їй назвали адресу, і після роботи вона заїхала в ательє.
– Квитанцію можна вашу, – простягла руку жінка-приймальниця.
– Ой, а вона в чоловіка залишилася. Ви ж мені на роботу зателефонували, я не очікувала, – сказала Олена. – Ну от, ми по телефону розмовляли з кимось із вашого ательє. Вам же ж залишили мій номер.
– Ну, гаразд, ходімо! – жінка повела Олену в кімнату для примірювання.
Через хвилину туди зайшла кравчиня і принесла пальто.
Це був справжній шедевр, глибокого насиченого коричневого кольору.
Кожен елемент був продуманий до дрібниць, створюючи враження абсолютної розкоші та витонченості.
Це було те, про що давно мріяла Олена.
– Ви знаєте, – замовниця покрутилася перед дзеркалом, милуючись пальто. – Я передумала вкорочувати!
– От і я думаю, навіщо вам треба було коротше? Довжина вам якраз… Щоправда, мені хтось сказав, що воно у вас по підлозі волочиться, але я бачу, що це не так, – підтвердила майстриня, чим втішила відвідувачку.
А на другу фразу Олена не звернула уваги.
Додому вона летіла як на крилах, несучи пакет із омріяним подарунком, і готова була розцілувати за нього весь світ і чоловіка в тому числі.
Поки жінка їхала автобусом, то гортала стрічку в соцмережі. Іноді вони із чоловіком обмінювалися там повідомленнями. Ось і тепер Олена хотіла відправити йому сердечко і поцілунок.
Випадково її погляд зупинився на «рекомендованому другу» – Вероніці.
На фотографії була жінка, років тридцяти п’яти-сорока, на повний зріст і в такому ж пальто, яке везла додому Олена, тільки трохи задовгому.
Зайшовши на сторінку цієї жінки, вона прочитала під фото напис:
«Несподівано, але приємно. Коханий, дякую за подарунок!»
– Треба ж, пальто, як у мене, – здивувалася Олена і вже хотіла вийти зі сторінки, як раптом щось привернуло її увагу.
Збільшивши фото і придивившись, вона ахнула – у дзеркалі відображалася нога чоловіка, який лежить на дивані.
Саме він і фотографував Вероніку.
І то був… Валерій!
Вона впізнала на фото шкарпетки, які зв’язала йому теща!
…Олена запереживала, але швидко взяла себе в руки.
Вдома вона зібрала речі Валерія в сумку.
Потім Олена, дочекалася чоловіка з роботи і вийшла в коридор у новому пальто.
Треба було бачити обличчя Валерія. Чоловік одразу якось знітився.
– Здається, ти переплутав подарунки, – посміхнувшись, Олена вручила йому в коридорі його речі разом із супницею.
А побачивши, що чоловік намагається виправдатися, жінка показала йому фото у телефоні.
– Вероніці привіт, – сказала Олена. – І скажи, що пальта – це не її! Ну, не пасують вони їй!
– До речі, а чому з ательє подзвонили мені? – щойно дійшло до Олени.
– Тому що за звичкою я твій номер назвав, переплутав… – зітхнув Валерій і ступив через поріг у нове, сповнене поневірянь і несподіванок життя.
Нова жінка його, правда, назовсім не прийняла…
А навіщо він їй без пальто?!