– Моя мама серйозно занедужала, – із гіркотою в голосі сказала Тетяна. – Треба їхати і за нею доглядати, поки більше нікому. Її післязавтра виписують з палати. А потім тітка Надя, її сестра до неї приїде, підмінить. Ну це на місяць лише.
– От і поїдемо разом, – Славко намагався підбадьорити свою дружину. – Я щось відпустку давно не брав, та й взагалі – з твоєю ріднею познайомитись хочу.
– Ні, Славко, це ні до чого. Мама злягла, навіщо тобі на це дивитися. Поки лежача, треба за нею доглядати.
– А як же «разом і назавжди»? «У горі та в радості»? Ми ж клятву один одному перед весіллям давали.
– Ну, це не той випадок, коли разом і назавжди. Є нюанси. Жіночі це справи, розумієш? Не треба їхати тобі.
– Таню, я тебе не впізнаю, що з тобою? Чи не я тобі розповідав, що у вісімнадцять років мені теж доводилося за своєю бабусею доглядати та підгузки їй міняти. Мене таке не лякає, тож їдемо разом.
– Не треба!
Гаразд, наполягати не треба, а просто треба діяти самому. Наступного дня В’ячеслав домовився з начальством, взяв відпускні, поїхав на залізничний вокзал та купив квитки. Вдома він з усмішкою показав дружині ці квитки.
– Що ти накоїв? – вигукнула Тетяна. – Ми не можемо разом їхати, здай свій білет!
– Ні, люба, ми їдемо разом і крапка!
В’ячеслав не розумів такої дивної реакції від дружини. Розписані вони вже більше року – познайомилися на весіллі спільних друзів, має він право познайомитися з тими, хто близький його дружині – з її мамою, з її старими друзями. Тетяна якось неохоче розповідала про своє минуле, говорила тільки, що воно було цілком звичайне – у школі навчалася посередньо, потім коледж, був у неї один хлопець там, але вони розлучилися через те, що вона вирішила поїхати. Взяла квиток і переїхала до батька, але не змогла зжитися з новою дружиною. Зняла кімнату в якоїсь бабусі, знайшла нових друзів, і ось вийшла заміж за Славка.
– Славко, ну, будь ласка, здай свій квиток, я тебе благаю! – мало не плакала Таня.
– Чому ти не хочеш, щоб я з тобою їхав?
– Я тобі пояснювала – там ситуація буде погана. А ще у моєї мами нестерпний характер, особливо коли вона нездужає. Я тобі дзвонитиму, ми бачитимемося по відеозв’язку.
– Гаразд, я здам свій квиток.
Славко знову подався на залізничний вокзал, здав квиток і взяв новий. На поїзд який прибував швидше за поїзд Тетяни.
Вдома він нічого не сказав Тетяні, просто зробить сюрприз, хоч він буде для неї трохи неприємним. А куди вона потім подінеться? Подумаєш, аргумент – мамі з поганим характером підгузки треба міняти. Нічого, витримають вони разом місяць у цій відпустці. Мама ж не потребує постійного догляду, можна і погуляти годинку рідним містом Тетяни.
Пізнього вечора Славко проводжав Таню. Вона нервувала і просила Славка не нудьгувати без неї. Він обіцяв, що нудьгувати не буде, а проведе свою відпустку на дачі у батьків – там ще картоплю копати треба.
– Я не знаю, чи буде в поїзді ловити зв’язок, але надсилатиму голосові повідомлення та СМС.
– Я все зрозумів. Ну, давай поцілую, йди вже до свого вагона.
Поцілувалися, поїзд пішов. Славко дочекався свій поїзд і теж вирушив слідом. Місто Тетяни зустріло його легким дощем, а потім все прояснилося, стало тепло. Славко вийшов на вокзалі, з’їв хот-дог. Через годину мав прибути поїзд Тетяни. Другий вагон – а ось уже й Тетяна крокує сходами.
– Добрий вечір, сонечко!
Тетяна здригнулася і витріщила очі на чоловіка.
– Як ти тут опинився? – схвильовано спитала вона.
– Сюрприз вирішив зробити! Змінив свій квиток на поїзд, який прибуває швидше хоч і дорожче це вийшло.
– Ти що наробив! Повернися негайно!
– Ні! – Славко мав грайливий настрій, він радів своєму такому незвичайному сюрпризу. – Мене нічого не лякає – ні твоя мама, ні її недуга.
Тетяна постояла, переступаючи з ноги на ногу, подумала і махнула рукою.
– Ходімо, що з тобою тепер робити.
Коли таксі підкотило до п’ятиповерхівки Тетяни, В’ячеслав помітив, як зашушукалися старенькі на лавці біля під’їзду. Тетяна швидко промчала повз них, не вітаючись. Вже біля вхідних дверей у під’їзд він почув чоловічий голос:
– Танька, ти? За біленьку даси?
Славко обернувся – позаду стояв якийсь пом’ятий хлопець, явно перед тим він добряче гульбанив. Він дивився з усмішкою на Тетяну. Славко зробив крок у його бік, але Тетяна взяла чоловіка за рукав і заштовхнула його в під’їзд.
– Не лізь ти до нього.
– А що це він тебе так образив?
– Та це Василь, не звертай на нього уваги, він усіх так зачіпає.
Наступного дня із палати забирали маму. Вона виявилася дуже ввічливою і сором’язливою жінкою, навіть соромилася своєї недуги і весь час дякувала Славку, що він теж приїхав. І чому Тетяна казала, що вона має нестерпний характер? Він вже бачив тещу по відеозв’язку, але особливо не спілкувалися, Таня весь час говорила з нею тет-а-тет.
Славко захотів випити кефір і зазирнув у холодильник. Нема кефіру, весь випили. У цей час Тетяна займалася мамою у її кімнаті, Славко вирішив сходити до магазину за кефіром. Він вийшов надвір і спитав у стареньких, де найближчий магазин, вони йому відповіли.
– А скажи, ти наречений Тетяни чи чоловік?
– Чоловік, – гордо відповів Славко.
Старенькі похитали головами і важко зітхнули, дивлячись на Славка з жалем.
– А що не так? – Запитав він.
– Та все так, головне – кохайте одне одного.
Славко знизав плечима і пішов далі. У дворі на лавці сидів той самий учорашній хлопець, але вже не один, а з такими ж дружками – у всіх у руках були одноразові стаканчики. Славко підійшов до Василя.
– Відійдемо, поговоримо? – сказав він.
– Чого це я маю вставати? Ти взагалі – хто такий?
– Я чоловік Тані.
– Якої ще Тані?
– Тієї, яку ти вчора образив.
– Мельник, чи що? – від подиву у Славка навіть витягнулося обличчя.
– Так, Мельник!
Усі чоловіки засміялися. Славко не зрозумів цієї реакції.
– Ти взяв її за дружину? Ну, ти і не розумний! Ти що – не місцевий, чи що?
– Так, не місцевий, ми взагалі з Танею в іншому місті живемо.
– Воно й зрозуміло. Знав би її – не розписався б із нею. Вона що – виправилася?
– У якому сенсі?
– Вона ж була місцева… – і Василь назвав слово, що дуже здивувало Славка.
Усі чоловіки наввиперед почали розповідати про «подвиги» Тетяни, як вона гульбанила і могла за декілька гривень зробити, що попросять. Та й просто мала багато безладних зв’язків. Славко не вірив своїм вухам – він не таку знав Таню. Коли він із нею познайомився, вона була зовсім іншою, вона взагалі не вживала. Ну хіба що на свята келих ігристого пригубить і все. Хотілося заступитися за Тетяну перед цими чоловіками, але сили були явно нерівні. Кожен із них розповідав якісь історії про Таню, і слухати це було вже неможливо. Кефіру перехотілося.
– Славко, йди додому, – з якимось розпачом гукнула з вікна Тетяна.
Славко пішов додому під загальний сміх чоловіків та охоння бабусь. Одна зі стареньких сказала Славку вслід: «Біденький, такий симпатичний і на такій одружений», і Славко це почув. На душі було хвилююче, у голові все помутніло.
– Славко, ми ж домовлялися, що ти без особливих потреб не виходитимеш на вулицю!
– Я по кефір ходив, – відповів Славко, намагаючись не дивитися на дружину.
– Міг би мене послати, я б сходила. А де кефір?
– Перехотів.
Славко зайшов на кухню, сів біля підвіконня, і припер щоку рукою, дивлячись у вікно. Затяглася довга пауза.
– Що вони тобі сказали? – тихо спитала Таня.
– Нічого. Точніше – нічого хорошого!
– І ти цьому віриш?
– Не знаю. Але вони говорили переконливо.
Тетяна зітхнула, сіла поряд.
– Ось чому я не хотіла, щоби ти сюди поїхав. Так, все, що вони сказали – це правда. Страшна, але правда. Ти знаєш, ніби камінь із душі впав. У мене була погана молодість у цьому місті. З поганою компанією зв’язалася, на кшталт цього Василя, і понесло мене. Я сама себе за минуле не можу вибачити, і мати переживала від цього. Одного разу сіла і подумала – що ж я роблю зі своїм життям? Мені ж тепер не відмитися, особливо тут, де мене кожен знає. Ми з мамою подумали і вирішили, що я завʼяжу на рік, і поїду до батька. Я справді змінилася, тепер я вже не та, що була раніше. Я інша, дуже вірна і люблю тебе! Я ніколи тобі не зраджу, це вже точно! Ти віриш мені?
Славко мовчав. У нього ще стояв у вухах той сміх чоловіків, які сміялися з Тані і розповідали про неї цю страшну правду.
– Ти мені віриш? – Перепитала Тетяна і зітхнула. – Знаєш, тобі треба поїхати. Подумай вдома, чи потрібна я тепер тобі як дружина, чи вибачиш мене за моє минуле. Я цей місяць постараюсь поменше виходити з дому, а коли тітка моя приїде, я в тебе спитаю – чи повертатись мені до тебе. Я б дуже хотіла повернутися, коханий мій.
– Добре, я поїду сьогодні. Та й батькам треба допомогти.
Славко зібрав речі, обійняв дружину і пішов. Коли сідав у таксі, він побачив, як на нього дивляться всі чоловіки на лаві й посміювалися. Було дуже неприємно.
Вдома він багато думав – чи варто заплющити на все очі? А раптом Тетяну знову потягне до минулого життя? Та ні, бути такого не може, вона не така. Славко знав, яка саме в нього дружина! І все ж таки були сумніви. Подружжя зідзвонювалося, але говорили вони на абстрактні теми, не торкаючись цієї – страшної. Коли Славко дзвонив Тетяні, то бачив, що вона вдома, поряд із мамою, він заспокоювався. Минув місяць, приїхала тітка Тетяни, і Тетяна запитала у чоловіка:
– Мені до тебе повертатись?
– Звичайно, кохана! – спокійно відповів Славко. – Що було – те було! Але згадувати про це не будемо.
Тетяна заплакала і полегшено зітхнула.
– Не будемо. Яка я рада, що ти мене покликав! Я дуже рада!
Таня зі Славком живуть разом вже вісім років, мають п’ятирічного сина. Вони живуть дружно і ніколи не згадують минуле Тетяни – дали один одному клятву.