Тамара Вікторівна поралася в землі, доглядаючи за своїми півонями.
Цього року вони були настільки гарні, що аж серце у Тамари Вікторівни на мить застигало, коли вона дивилася на них. Ці квіти були єдиною віддушиною у її сумному житті.
У минулому році не стало її чоловіка Василя Федоровича.
І Тамарі Вікторівні здавалося, що вона не відійде від цієї втрати.
Дітей у них, на жаль, не було, ще замолоду їй сказали, що не матиме.
Але поки був живий Василь Федорович, вони не дуже переживали за відсутність дітей.
Жили собі, один одного дуже любили. Он дачу купили, і щороку все літо на ній жили. Василь Федорович на роботу їздив прямо з дачі, добре, що від міста вона недалеко. А ось Тамара Василівна вже два роки як на пенсії була. Її коханий чоловік заробляв добре, і щойно Тамара Вікторівна почала скаржитися на втому від роботи, він строго наказав їй полишити свою працю і сидіти вдома.
– Грошей нам вистачить, навіть якщо ми до ста проживемо! – казав він.
І справді, Василь Федорович грошей назбирав чимало. Навіть після купівлі дачі залишилася велика сума. Та ось тільки кому це потрібно, якщо його поряд немає? Особисто Тамарі Вікторівні нічого не потрібно було, вона часом після відходу чоловіка і поїсти забувала. Єдине, на що вона любила витрачати гроші, то це на розсаду та квіти.
І, головне, років Василеві Федоровичу було зовсім небагато, коли його не стало. Мало шістдесят виповнитися. Ось тільки місяць він не дожив до свого дня народження. Серце…
Сталося це у листопаді. Пів року Тамара Вікторівна жила, як у тумані. Ні з ким практично не спілкувалася, нікуди не ходила. Лише іноді виходила з дому по продукти.
А як тільки потепліло на вулиці і зійшов сніг, вона ніби ожила. Пішла в один великий магазин, і побачила саджанці.
Ця дача повернула її до життя. Вона приїхала сюди наприкінці квітня, коли ще не так уже й тепло було. Але обігрівач допомагав, а, головне, їй допомагали город і сад і від нудьги і від самотності.
На селі і веселіше було. Тут і сусіди, з якими Тамара Вікторівна добре спілкувалася. Щоправда, було важко розповідати всім, що Василь Федорович уже не приїде. Щоразу Тамара Вікторівна не могла стримати сліз, але підтримка допомагала. Вечорами її частенько кликали в гості, і вона відчувала, як життя до неї повертається.
Щоб не сумувати в зимовий час, Тамара Вікторівна твердо вирішила, що як повернеться додому, одразу вийде на якусь роботу. Щоб із людьми спілкуватися, щоб час якось ішов.
А ще заведе кішку. Вона завжди мріяла про кішку, але, на жаль, у Василя Федоровича була неперносимість на шерсть. Ну а тепер можна…
А поки був початок літа, вона насолоджувалася своєю дачею, своїм острівцем щастя. І центральною ланкою цього щастя були ті самі півонії. Великі, красиві різних відтінків від білого до темно-бордового.
Вранці, наливаючи собі кави, Тамара Вікторівна виходила надвір і одразу дивилася на квіти. І щоразу не могла ними намилуватися.
Сьогодні вона їх удобрила, трохи позаймалася городом, а згодом, прогулявшись, повернулася додому. Ось і ще один день минув.
А наступного ранку, не змінюючи своєї традиції, Тамара Вікторівна вийшла на вулицю і аж присіла від побаченого.
Хтось обірвав півонії… Звісно, не всі. Якби все, Тамара Вікторівна, напевно, не витримала б. Але штук п’ять точно зірвали. Ще й не акуратно обрізали, а обламали.
– Та що ж це за люди?! – ахнула Тамара Вікторівна. – У кого ж совісті вистачило?
Раніше такого жодного разу не було. Сусіди всі, начебто, порядні. А тут таке…
Над огорожею з’явилася голова сусідки Марії Сергіївни, яка почула вигук Тамари Вікторівни.
– Що трапилося?! – запитала вона, озираючись навколо.
– Марійко, та ти глянь! – Тамара Вікторівна кинулася до квітів. – Хтось квіти мені обірвав! Штук п’ять… А ні, сім! Та що ж це таке?
– Та ну тебе, – зітхнула Марія Сергіївна. – Я думала, в тебе тут щось погане коїться.
– А це що, не погане? Ще й поламали… Я за ними з ранньої весни доглядаю, дивись, які красені… А хтось…
Тамара Вікторівна навіть не договорила. Вона ніколи не висловлювалася поганими словами, але зараз дуже хотілося.
– Та годі тобі… Ну не переймайся, Тамаро. У тебе ще багато є.
– А якщо й інші обірвуть? Ох, я б у відповідь влаштувала за таке! – розізлилася вона.
Марія Сергіївна тільки головою похитала. Вона була далекою від квітів. От якби йшлося про помідори…
– Гаразд, я пішла город поливати. А ти заспокойся, буває…
Тамара Вікторівна тільки рукою махнула. Не зрозуміти їй її переживань. Для неї ці квіти, як діти…
Цілий день вона не могла прийти до тями. Щогодини ходила перевіряти півонії, раптом ще пару зникло. Але, на щастя, все було на місці.
А ввечері до неї прийшла Марія Сергіївна.
– Знаєш, Тамаро, була я щойно у Люби з сусідньої вулиці, глянула, а в неї півонії на столі у вазі. Гарні! Прямо, як твої. А в неї зроду півоній не росло! У неї взагалі, крім осоки, мало що росте.
Тамара Вікторівна завжди вважала себе дуже доброю та миролюбною. Але зараз така злість у душі піднялася! Якщо й справді її півонії на столі стоять (а вона свої одразу впізнає), влаштує вона Любі.
Тут же ж Тамара Вікторівна вирушила на розвідку. Взяла мисочку полуниці, яку зібрала в себе і пішла в гості.
– Любо, привіт, ти вдома?!
– А, Тамара, проходь! – почувся голос із хати.
– А я тут полуниці принесла. Вже дозріло трохи. А в тебе ж немає.
– Ой, дякую, – вийшла до неї господиня. – У мене якраз внучка приїхала, побалую її. Та ти чого стоїш, проходь! Зараз чайник поставлю.
А Тамарі Вікторівні це тільки й потрібно було. Вона зайшла в хату і глянула на вазу з квітами. З її квітами!
– Любо, а звідки букетик? – кивнула вона у бік квітів.
– Цей? А-а-а, – махнула Люба руками. – Внучці хтось подарував. А що? Гарні, правда?
– Гарні. Та річ у тому, що мої це квіточки. Хтось уночі їх обірвав!
Люба застигла, спочатку нічого не зрозумівши. А потім голосно гукнула:
– Ганно! Ходи сюди!
Із кімнати вийшла дівчинка років чотирнадцяти. Вийнявши навушник із вуха, вона привіталася із сусідкою, а потім повернулася до бабусі.
– Ти кликала?
– Це хто тобі подарував квіти?
Дівчинка одразу почервоніла. Очевидно ж залицяльник.
– А що таке?
– А таке! – сказала Люба. – Чужі квіти!
– Ой…
Дівчинка одразу зиркнула на Тамару Вікторівну, починаючи здогадуватися, що сусідка не чаю зайшла попити.
– Говори! – не вгавала бабуся.
– Олексій… Хата на куті його…
– Дмитрук, – вперши руки в боки, пробурмотіла Люба. – Ну, а що від нього чекати? Той ще халамидник! Пам’ятаєш, Тамаро, як ми всі не витримували шуму мотоцикла по ночах? То ж він і був!
Тамара Вікторівна закивала головою. Вона була рада – тепер ясно хто шкоду наробив.
– Ти цей, вибач… І квіти забирай, – миролюбно сказала Люба.
– Та ну, – махнула рукою Тамара Вікторівна. – Я люблю, коли вони ростуть. А у вазі вони мені не потрібні. Нехай у вас залишаються.
Махнувши рукою, Тамара Вікторівна попрямувала до хати на куті. Зараз вона поговорить із цим Олексієм…
– А нема його, – сказав дідусь хлопця. – Поїхав кудись. А що наробив хоч?
– Квіти в мене обірвав, – не стала Тамара Вікторівна його покривати. – І онучці Люби подарував.
– От я йому…
І, немов за помахом чарівної палички, у хвіртку зайшов Олексій. Він одразу зрозумів, хто в них у гостях. Тому розгублено застиг на місці, думаючи, що краще робити: залишитися, чи бігти?
– Що ж ти за такий шкідливий! – гукнув до нього дідусь. – І не соромно тобі?
Вуха в Олексія почервоніли, одразу видаючи його вину.
– Олексію, ну як же так? – запитала Тамара Вікторівна. – Навіщо ж ти квіти обірвав? Я так старалася, садила їх, вирощувала, а ти…
– Вибачте, – сказав він. – Просто Ганнуся якось згадала, що їй подобаються півонії, а я їх у вас побачив… Думав, ви не помітите, я ж всього кілька квіточок взяв…
Тамара Вікторівна тільки хмикнула. Подумаєш, кілька квіточок!
– І що з ним робити? – спитав його дідусь. – Давай, відпрацьовуй! Чим допомогти треба, Тамаро?
Тамара Вікторівна замислилась. Давно вона не може грядки з огірками прополоти, все руки не доходять. Та й паркан треба пофарбувати.
Це вона й озвучила вголос.
– Добре, – зітхнув Олексій.
А що йому лишалося?
Роботу він виконав відповідально. Тамара Вікторівна бачила, як він намагається загладити свою провину. Тому й вибачила хлопця.
– Іди, чаю з млинцями попий, – покликала вона його, коли роботу було закінчено.
Олексій одразу погодився. Зголоднів він поки працював.
– Що, Ганна подобається? – запитала Тамара Вікторівна, поки спостерігала, як Олексій наминає млинці.
Хлопчик почервонів і кивнув головою.
– Те, що ти подарував їй квіти – це добре. Увага завжди приємна. А ось те, що взяв без дозволу, – це вже погано.
– Та я вже зрозумів. Вибачте…
– Вже вибачила, – зітхнула жінка. – А давай так: я тобі іноді букетик збиратиму, а ти мені трохи допоможеш. А ще млинці тобі готуватиму, дивлюся, любиш ти їх.
Олексій охоче закивав. Таке його влаштовувало. Та й подобалося йому, як Ганна реагує на квіти, така непідробна радість в очах.
Все літо Олексій періодично допомагав Тамарі Вікторівні. А вона його годувала і невеликі букетики збирала. Та й веселіше їй з ним було. Хлопець виявився добрим. А хто в молодісті дурниць не робив?
А коли прийшла осінь, Тамара Вікторівна зрозуміла чим хоче займатися.
Ніколи не пізно навчитися чогось нового. Ось і вона навчилася на флориста, а потім пішла працювати у квітковий магазин.
Бо ж квіти завжди піднімали їй настрій. Так, і виявляється, не тільки їй…