Марійка з Ірою вчилися разом.
Поки вони проходили практику, Іра часто запрошувала вечорами до себе додому Марійку.
– Приходь, сьогодні печиво з тобою спечемо. Мати хороший рецепт знайшла. І чайку поп’ємо. Що ти будеш сама в гуртожитку сидіти?
Іра була місцева, жила в містечку і навчалася тут же. А Марійка приїхала із сусіднього села. І додому часто їй було незручно їздити, бо ж їхня робота починалася о сьомій ранку.
А на вихідні Іра вмовила поїхати ще й до них на дачу.
Там дівчата відпочивали, купалися в річці, і ходили по молоко у сусіднє село.
– Добре у вас на дачі! – дякувала Марійка. – Ось тільки у нас вдома краще! Не відчеплюся від тебе, Іринко. Після практики поїдемо до мене і не відпущу тебе як мінімум два тижні, поки не нагуляємося лісами, полями, і не натанцюємося в нашому клубі!
– Ого, я із задоволенням! Завжди мріяла пожити в селі, тільки в справжньому, де грубка в хаті, сарайчики на подвірʼї й город… – говорила Іра.
– Цього в нас повно. Тільки з боку вам, міським, здається, що це така романтика… А насправді важка праця. Навесні і влітку – город, і ще сіно заготувати, у кого хазяйство. А взимку – пічку топити, сніг чистити, і нудно безвилазно сидіти вдома, багато не погуляєш, – відповідала Марійка.
Дівчата поїхали у село разом. Перші дні Іра не могла намилуватися гарними краєвидами села, особливо лісом та озером.
– Як вам пощастило! Така природа! Як у казці. Мені здається, що колись у минулому житті я була тут… Немов рідне щось гріє…
– Ага, зачепило, значить! – раділа подружка. – То ще таке, от я тебе ще з нашими людьми познайомлю…
Іра не зрозуміла, що мала на увазі Марійка, і продовжувала насолоджуватися свіжим повітрям, домашнім молоком і ароматами квітучого поля.
– Ходімо по молочко, – Марійка повела Ірину до сусідів.
На сусідському подвір’ї гуляли кури, з сараю чулося рохкання поросяток, а в загоні гомоніли гуси.
– Ну як? – засміялася Марійка, бачачи, як округлилися очі Ірини. – І з усім цим хазяйством порається Степан, бабуся його вміє і любить із лісу ягоди й гриби збирати. А ось і він, хазяїн!
Назустріч дівчатам з дому вийшов міцний хлопець, у простій сорочці й спортивних штанах. Він кивнув Марійці і затримав погляд на Ірині.
– Ось моя міська подруга. Вона цікавилася селом. Покажи їй, Степане, своїх курей, гусей та іншу живність. Заодно розкажи, як з усім пораєшся. Ще й кози ж у нього! Молоко п’ємо козяче! – сказала Марійка і пішла до себе, залишивши Іру в повному захваті.
– Ой, які красені, – засміялася Іра, побачивши трьох козенят у загоні в кутку подвірʼя. – А де ж їхня мати?
Степан водив Іру по подвірʼю, показуючи хазяйство.
Особливе враження на Іру справили гуси, які витягували шиї та намагалися ущипнути дівчину за простягнуту руку.
Нарешті, і Степан почав усміхатися, бачачи зовсім дитячу, щасливу реакцію Іри.
– Гуси можуть ущипнути, не підставляй руки… – попередив він.
– Наступного разу я прийду зі шматочками хліба, можна? – запитала Іра.
– Можна, звісно… – кивнув Степан і провів дівчину до будинку, вручивши їй банку парного молока.
– Ой, Марійко, та там зоопарк справжній, і всі такі милі! – сказала Іра. – Можна я тепер ходитиму по молоко, щоб милуватися козенятами?
– Звісно, можна. Ти б не тільки милувалася, а ще й трохи допомогла Степану, хоч би пасти кіз і козенят, курей годувати, а то в нас такого немає, а ось йому одному доводиться з усім справлятися, – порадила Марійка.
– Як одному? Він що – сирота?
– Ну, ні, але батьки його живуть у сусідньому селі. А він тут із бабусею, щоб їй допомагати, і дім вона, відповідно, йому переписала. Бабуся то з ним живе, то з донькою, але найчастіше там буває. Він уже дорослий хлопець і про сім’ю думає, – відповіла Марійка, – ось тільки наречених у нас не так багато. А Степан – простий хлопець, скромний і тихий, і не скоро одружиться. Хіба його якась вдова до рук прибере, – діловито пояснювала Марійка.
– Та чому ж тільки вдова? – образилася за Степана Іра. – Начебто звичайний сільський хлопець…
– У тому то й річ, що звичайний, сільський. Занадто простий. А нам що давай? – запитала Марійка.
– Що?
– Ну, зручності, машину, вбрання, відпочинок на морі. Сама подумай, – засміялася Марійка. – От я, наприклад, собі хлопця в місті сподіваюся знайти, а тут у нас на прикметі нікого немає, окрім приїжджих будівельників.
Увечері дівчата пішли на танці. У клубі було багато молоді, дехто приїхав сюди, як не дивно, з міста, відпочити. Було весело, Іру та Марійку запрошували на танець хлопці з будівельної бригади, які працювали у сусідньому селі. Після танців вони провели дівчат додому. Іра одразу ж пішла спати, а Марійка ще сиділа на лавці з одним хлопцем.
– І чого ти не схотіла з нами посидіти? Непогані хлопці, з іншої області приїхали. Стільки анекдотів я давно не чула, ох і насміялася… – розповідала Марійка вранці.
– Та ні, мені не подобаються анекдоти, – посміхнулася Іра. – До того ж я обіцяла Степану кіз іти пасти. Тож біжу вже…
Марійка подивилася на подругу і гукнула навздогін:
– Сухарі залишила на вікні! Бери, бо козенята образяться!
Іра повернулася і, заповнивши сухарями кишеню, поквапилась до сусіда.
– А я думав, що не прийдеш, – насторожено зустрів її Степан.
– Чому це? Ми ж домовлялися, – здивувалася Іра.
– Ти ж учора на танці ходила з Марійкою.
– Ну, ходила. І що? – Запитала Іра.
– Так після танців і проспати можна, якщо погуляти до півночі… – відповів Степан, відводячи тривожний погляд.
Ірі здалося навіть, що він чимось засмучений.
– Так я не гуляла, Марійка посиділа з хлопцем, а я одразу спати… – з усмішкою сказала Іра, невиразно здогадуючись про причину поганого настрою Степана.
– Та хіба я проміняю таку красу на якісь там танці? – Іра вже бавила малюків-козенят, що стрибали біля її ніг. – Ну, виводь матусь, і я пішла на луг.
Так минуло кілька днів. Іра пасла кіз, годувала курей, рвала траву для гусей і ходила зі Степаном у ліс по суницю.
– До чого ж кози розумні, – говорила дівчина. – Недовго я з ними гуляю, тиждень, а вони вже мене за свою вважають, так і лізуть кишені перевіряти.
– Ти добра, Іро, ось вони і чують це… – сказав Степан, глянувши на Ірину з ніжністю.
– Та годі тобі, звідки ти знаєш? – засоромилася Іра.
– Людину одразу видно, – продовжив Степан. – А тварини – особливо це покажуть… Дивись, козенята більше до тебе, аніж до матерів лащаться.
– Так вони мої сухарі в кишені чують, від цього і вся любов їх, і увага, – засміялася дівчина і побігла спереду швидше, а козенята кинулися за нею, штовхаючись і поспішаючи трав’янистою стежкою.
Вони сіли на траву. Кози почали пастись, коли спустошили кишеню Іри. Степан дивився на роздачу ласощів і посміхався.
Так пройшов весь відпочинок Ірини. Із козами, походами в ліс, на озеро. І завжди зі Степаном та його невеликим відданим стадом.
– Ну, ти зовсім від кіз голову втратила, – дорікала подрузі Марійка. – Про мене забула. Чи в Степана закохалася? Ану, зізнавайся!
– Ну, годі тобі… Хоча щодо козенят можу одразу зізнатися – закохана раз і назавжди! А кози – дивовижні. Степан навчив мене доїти найдобрішу і поступливу кізочку. І не знаю, як я тепер без неї? Звикла… – зітхнувши, говорила Іра.
– Це ти серйозно? Оце так здивувала! Ніколи б не подумала, що міська дівчина полюбить кіз! Де ж це таке бачене? – дивувалася Марійка.
Напередодні від’їзду Іра прийшла до своїх кізок востаннє. Настрій у неї був сумний. Такий же ж мав вигляд і Степан.
– Ну, їдеш завтра? – запитав він і відвів очі.
– Так, їду. Пора. Мати вже чекає не дочекається. Дзвонить постійно. А мені, чесно кажучи, і їхати не хочеться… – зізналася Іра. – Кози снитимуться. Люблю я їх. Неначе мої вони. І завжди моїми були…
– Вони твої і є, – сказав Степан. – І вони тебе обожнюють.
– А можна я ще приїду? Їх відвідати? – раптом запитала вона.
– Краще б ти не їхала… – знову сказав Степан і відвернувся.
Іра погуляла з козами, подоїла свою Зорянку, і, прощаючись зі Степаном, подала йому руку. Він уперше взяв її долоню і не відпускав.
Їхні очі зустрілися.
– Побіцяй, що приїдеш, – сказав хлопець. – Тільки не обмани. І кози чекатимуть, і я. Дуже.
– Я приїду. Ось тільки мати хоче на відпочинок всією сім’єю, тож не знаю коли сюди повернуся, – сказала вона і кивнувши, пішла з двору.
Степан стояв як скам’янілий. Він не міг зізнатися дівчині в почуттях, що охопили його з першого погляду, адже вони так недовго були поруч. Усього трохи більше двох тижнів.
Іра їхала наступного ранку. Вже сівши на сидіння, вона побачила, як раптом підбіг до автобуса Степан.
Він встиг передати їй у відкрите вікно букет польових квітів.
Автобус від’їжджав, а вони дивилися один на одного і все було зрозуміло без слів. Іра мало не плакала.
Минув тиждень, настав вихідний. Марійка розвішувала одяг в саду, коли їй хтось заплющив очі долонями ззаду.
– Хто це? Не розумію… – засміялася Марійка, а коли вибралася з чіпких обіймів і повернулася, то аж застигла від несподіванки. Перед нею стояла Іра!
– Іро, ти? Як же ж це? Ти не поїхала на море? Оце так! – говорила вона, обіймаючи подругу.
– Не поїхала. Вони туди, а я сюди. На квартиру пустиш? Полотиму город, збиратиму гриби, – сказала Іра.
– Ага. І пасти кіз! Знаю я причину твого повернення! Не за мною ти скучила… – сказала Марійка.
Дівчата сміялися і витирали сльози.
– От і знову ти маєш рацію… – погодилася Іра. – Не знаю, що зі мною. А все думаю про нього, про село, так мені тут добре. І взагалі він справжній мужик. Розумієш? А мені такий, схоже, і потрібен… Один погляд його…
Тут Іра замовкла, бо побачила, що Марійка якось дивно посміхається і дивиться на ворота. Ірина обернулася і остовпіла.
Там стояв Степан!
Іра побігла до нього, а він кинувся до неї. Вони обійнялися і пригорнулися один до одного, мов рідні.
– Що ж це робиться, – тихо промовила Марійка, хитаючи головою.
Вона підійшла до них:
– Ну, Степане, з тебе цукерки й ігристе. Дивись, з моєї подачі ти таку ластівку у своє гніздо знайшов… А взагалі, ви такі молодці!
Вони сіли пити чай у саду. Степан виглядав цілком щасливим. Він не міг нічого говорити, тільки тримав Іру за руку, ніби боявся втратити її.
А на початку осені у селі гуляли весілля. Іра дуже здивувала не лише Марійку своїм вибором, а й батьків.
З недовірою до міської нареченої поставилася спочатку і бабуся Степана, але побачивши, як молоді ладнають, і дружно господарюють, полюбила Іру, і часто нахвалювала її…