Ірина збиралася до театру. Подруга купила квитки на цікаву виставу і запросила її.
Задзвонив телефон. Брат.
– Іра, привіт. Там до тебе сюрприз їде. Дімитро мій. В університеті навчатиметься. Приймай племінника. За годину десь автобус прибуде.
– Привіт, Вітя. А я в театр збираюся, мене вдома не буде. Ти що не міг попередити? Хто таке робить?
— Ну, так не йди в театр, велика справа. Ти племінника три роки не бачила, а тут якась вистава. Прийми як рідного. У нього заняття розпочнуться за два дні вже, тож заздалегідь приїде. Зоя моя продуктів передала, гостинець, так би мовити. Дмитро поїсти любить…
— А жити він де потім буде? У гуртожитку чи квартиру знайдете?
– У сенсі, Ірино? У тебе житиме! Ти ж рідна тітка! Він що, поневірятися по гуртожиткам повинен? І на оренду скільки грошей потрібно! Я вважаю це нормально, коли племінник живе в самотньої тітоньки. У тебе ні чоловіка, ні дітей. Чим ще займатись? Ось і живи з племінником.
Ірина застигла від подиву.
— Вітя, ви самі вирішили, ухвалили, що Діма житиме в мене? Не спитавши навіть? Як це розуміти? А якщо я проти?
— В сенсі, проти? Ми родичі, як ти можеш відмовити? У тебе, крім нас, і немає нікого. Двоюрідна сестра тільки. Але наскільки я знаю, ти з нею не спілкуєшся. Ти маєш допомогти моєму синові!
— Вітя, я нічого нікому не зобов’язана! Це велике нахабство з твого боку. Я не маю нічого проти Діми. Але ти його батько, і ти вигадав цей план. Не порадившись зі мною! Адже квартира моя!
— Ірино, не починай. Справа зроблена. Діма скоро буде в тебе. Змирись, що в тебе є брат і племінник. Радіти треба, що ми пам’ятаємо про тебе.
— От дякую, за увагу та турботу! Перекладати на мене свою дитину – це дуже гідне рішення!
— Коротше, заспокойся та видихни. Ще дякувати потім будеш, що Дмитро скрасив твою самотність.
— Яка самотність? Ти що несеш? Я чудово почуваюся сама! Я маю роботу, подруги, я ходжу на всякі заходи, мені не нудно одній! Може, я тільки жити почала!
— Ну яке там у тебе життя? Скоро пенсія світить уже…
— Мені лише п’ятдесят чотири роки, яка пенсія? Я за мамою доглядала останні п’ять років, світу білого не бачила!
— Ну, так ти отримала батьківську квартиру, в якій і живеш зараз. А я ніби теж маю право користуватися цією квартирою, незважаючи на те, що мама дарчу на тебе підписала. Ти ж завжди була у них коханою донечкою!
— Вітя, не починай. Я все життя прожила з батьками у цій квартирі. Спершу батько нездужав, потім мати. Я їх жодного дня не покинула. Особисте життя не склалося. І саме зараз хочу жити так, як хочу!
– Живи, хто тобі не дає? Дмитро мій не заважатиме. Ти ж готуєш собі їжу, невже для пацана тарілку супу не виділиш? Ти маєш дві кімнати, місця вистачить. У чому проблема? Поживе кілька років, а потім придумаємо щось…
— Кілька років?! Ти й це вже продумав? Гарна справа… Немає слів! Я не хочу, щоб він жив у мене. Це зрозуміло? Кілька днів я можу почекати, але далі думайте, куди прилаштувати свого сина! Тисячі студентів живуть у гуртожитках, і нічого.
— І хай живуть. Нам яка справа. Мій син має право жити у квартирі. Квартирі моїх батьків, його бабусі та дідуся. І ти маєш допомогти!
– Ти не чуєш? Не хочу я цього! Маю право! Не треба його нав’язувати! Значить так. Я зараз йду до театру, а він нехай у кафе сходить чи погуляє, як приїде. За кілька годин нічого з ним не станеться. А ти шукай, де він потім житиме.
Ірина скинула дзвінок. Вона була обурена поведінкою брата. Вирішив він так, ти дивись! А де ж він був, коли була потрібна допомога батькам?
Батькові знадобилася процедура, дорога. Грошей на той момент не було, і вона попросила брата допомогти. На що він відповів, що допомогти нічим не може, весь у боргах. Порадив узяти кредит.
Ірині допомогла подруга. Без жодних розмов позичила потрібну суму. Ірина борг виплатила частинами. Але на брата була ображена.
Приїжджав до батьків він рідко, хоча мешкав за три години їзди на машині. І коли мамі стало зовсім погано, не приїхав, пославшись на справи. Приїхав на прощання. На які не дав жодної копійки.
— Ну, взагалі — то у мами пенсія була, у тебе зарплата. Могли б і відкласти на прощання, — заявив він, коли Ірина попросила сплатити частину видатків.
Коли дізнався, що квартиру мама подарувала їй, був дуже ображений. Просив частку, але потім заспокоївся. І ось тепер вирішив поселити свого сина.
Сходивши на виставу, яка їй дуже сподобалася, Ірина заскочила до супермаркету, купила продукти.
Біля під’їзду на лавці чекав її племінник.
– Діма? Привіт! Виріс як…
— Привіт, тітка Іра. Ага, давно ви мене не бачили.
— Ну, ходімо. Ти голодний?
— Та я завжди їсти хочу. У кав’ярню заходив, перекусив трохи.
Зайшли до квартири, Ірина показала диван, де він спатиме. Діма скривив обличчя.
— Ой, оце й диван у вас… Сподіваюся, бабуся не на ньому на той світ пішла?
– Ні, звичайно. Спи спокійно. Іншого дивана немає.
— Ну гаразд. Все ж таки краще, ніж у гуртожитку…
– До речі. Я твоєму батьку сказала, що в мене ти не житимеш. Кілька днів тільки. І хай шукає інше житло.
– Як це? Мені батько сказав, що я тут весь час житиму… У гуртожитку важко. Я гидливий дуже.
— Саме так — батько сказав! Не спитавши мене! Хто таке робить?
— Ну взагалі, ми родичі. Не чужі люди. Вам шкода чи що?
— Діма, ти вже дорослий, і маєш розуміти, що так не робиться. Перш ніж приймати такі рішення, треба було насамперед запитати мене. Це ж моя квартира! І так, я не хочу ні з ким жити!
— Маєте коханця, мабуть? Думаєте, що заважатиму? — посміхнувся Діма.
— А хоч би й був, як ти кажеш, коханець. Це моя справа, і я не зобов’язана звітувати.
— Ой, та які коханці у вашому віці…
– У якому віці? Я на сім років старша за твого батька. Я ще не якась бабка.
— Не бабка, але жінка похилого віку вже. У цьому віці чоловіки не потрібні.
— Ось доживеш до моїх років і міркуватимеш тоді. Списую усі твої висловлювання на юний вік. Іди чай пити і спати вже пора, мені на роботу завтра.
— Та я так рано не лягаю, взагалі то. Я ноутбук привіз, хотів у ігри пограти.
— Шуміти не треба. Я люблю тишу.
– Ну я там у чаті з пацанами спілкуюся взагалі – то … Я, двері зачиню.
– Діма, ні, я сказала! У мене дуже чуйний сон!
— Ну гаразд! Як скажете!
Ірина бачила, що хлопця роздратувала. Пограти не дала. Цікаво, як він взагалі уявляв життя з нею в одній квартирі?
Наступного дня ввечері брат зателефонував знову.
— Ну що, не об’їв тебе племінник? Бачиш, нічого страшного не сталося, нормальний хлопець. Ще й допоможе по господарству… Даремно ти крутишся. Вжилися б, і все було нормально.
— Вітя, не вжилися б. Ти дізнавався про житло?
– Ще ні. Зоя моя категорично проти, щоб він жив десь. Вона не розуміє, чому ти упираєшся.
— Та як ви не зрозумієте, не хочу я ні з ким жити! Вирішуйте самі проблему! Без мене! Як свого часу це робила я, коли ти відмовляв у допомозі батькам.
— Ось ти про що… Поквитатися вирішила тепер… Тільки не забувай, що скоро ти постарієш, почнеш нездужати, і, крім нас, у тебе нікого немає. Прибіжиш перша допомогу просити …
– А не треба за мене переживати. Якщо ти не допоміг батькам, мені й поготів не допоможеш. Я ніколи нічого просити у вас не буду, не хвилюйся! Але зараз я погоджуюся прийняти твого сина на два дні.
— Тітко Іра, а що ми їстимемо? Вже вечеряти час… Я весь день спав, тепер дуже голодний…
— Картопля з м’ясом та салат. Приготувала ось. Сідай, їж. І поквап батька з житлом. Один день лишився.
Діма жадібно кинувся на їжу. Те, що вистачило б їй на два дні, він умів за один раз. Продукти, які привіз Діма з дому, складалися з пари банок рибних консервів, тушонки та палки копченої ковбаси.
Їй було не шкода їжі, її обурювала сама ситуація. Якщо вона самотня, то можна напружувати і нав’язувати свої умови. Те, що мати залишила квартиру їй, вважала правильним. Свого часу батьки допомогли Віктору купити квартиру, яку вони потім продали та поїхали в інше місто, звідки родом була Зоя, дружина брата.
Її батькам вони допомагали, а ось своїм Віктор не хотів, вважав, що якщо Ірина живе з ними, значить вона і повинна все сама вирішувати.
Коли їй було тридцять два роки, почалися стосунки з колегою. Вона думала, що все серйозно, але йому запропонували роботу в іншому місті, і він поїхав. Не покликавши її із собою. Після такого вона більше не мала бажання заводити нові відносини.
Красою не вирізнялася, чоловіки не звертали на неї голови, а сама ініціативу не виявляла ніколи. Вважала це вище за свою гідність. Значить, не судилося…
А потім батьки почали нездужати один за одним, не стало батька, мати злягла від горя. Тільки вірна подруга завжди була поряд. Вона і почала витягувати Ірину після втрати матері.
Вони часто ходили на концерти, спектаклі, іноді їздили в подорожі. Подруга теж була одна, і розуміла Ірину, як ніхто інший.
Діма поїв, помив руки і подався до кімнати.
— Дімо, а тарілку за собою хто митиме?
— У нас вдома я не мив ніколи, мама сама завжди…
— Ну, так я й не мама. І ти не вдома. Будь ласкавий, помий і прибери в шафу. Не маленький вже.
— Ось ви занудна, тітко… Не дивно, що заміж ніхто не взяв…
— А я й не лялька, щоби мене брали. Некрасиво, взагалі то, таке говорити. Не етично. Ти взагалі, крім своїх ігор чим захоплюєшся? На кого навчатимешся?
— Та куди батьки влаштували, там і буду. Мені взагалі байдуже. На бюджет, де були місця, туди взяли. Щось із екологією начебто пов’язано. Все, я помив тарілку. Піду прогуляюся.
Коли він пішов, Ірина видихнула. Все-таки важко, коли чужа людина у квартирі. Не розслабишся.
Пошук житла для Діми затягнувся на тиждень. Ірина не могла виставити за поріг племінника. Чекала, коли його батько знайде щось слушне.
У вихідний день вона сіла дивитись новий серіал. Діми не було, пішов гуляти.
Ближче до дванадцятої ночі, Діма з’явився добряче «веселий» та ще й з дівчиною, у такому ж стані.
— Тітко Ірина, ми з Веронікою фільм подивимося. Вона на флешці принесла. Ми тихенько в кімнаті у мене на ноутбуці подивимося.
— Дімо, ти бачив час? І я не дозволяла нікого водити. Що це за фокуси? Ти ще й в такому стані!
— А ось такий я! Маю право на особисте життя!
Дівчина захихотіла.
— Нічого ти не маєш. Іди проведи дівчину і повертайся. Тільки швидко. Інакше двері зачиню та ночуй на вулиці. Я спати вже збиралася.
— Та зараз прямо, розігнався… Взагалі батько сказав, що квартира ця потім мені дістанеться! Отже, маю право…
Ірина остовпіла від обурення.
— З якого дива вона тобі дістанеться? Що це за фантазії?
— Тому що після того, як вас не стане, перший спадкоємець, це мій тато. А він цю квартиру мені віддасть, звісно.
— Спритно ви мене вже мене на той світ відправили і поділили спадщину. Тільки рано ви мене в женете. Я ще поживу. І тепер точно ця квартира не перейде вашому сімейству. І нічого тобі тут не світить.
— Так і не стане вас на цьому дивані, і ніхто не дізнається, бо ви нікому не потрібна тітка! Вчепилася в цю квартиру!
— Ану швидко збирай манатки та йди звідси! Ділки знайшлися, ти дивись! Ділять вже спадщину! Із принципу нічого не залишу! На подругу перепишу! У неї син юрист допоможе за законом все зробити!
За десять хвилин Ірина зачинила двері за племінником. Насамкінець він вигукував образи на її адресу. Ось це прийняла на свою голову племінника…
Вона відразу внесла в чорний список номер брата. Нема про що їй з ним розмовляти після такого. Краще ніяких родичів, ніж такі…