– Здрастуйте, Тетяно Марківно, – як завжди, ласкаво посміхнувся літній чоловік своїй сусідці, яка виходила з під’їзду.
– Знову ти тут стоїш, Олеже… – пробурмотіла пенсіонерка, скрушно хитаючи головою. – Ну, вітаю, вітаю…
– А де ж мені ще бути, Тетяно Марківно? Я тут зранку свіжим повітрям дихаю…
– Повітрям можна дихати на дитячому майданчику, або, хоч би, на своєму балконі… – жінка, раптом, зупинилася біля дідуся, і не приховуючи невдоволення, продовжила бурчати. – А ти тут, біля під’їзду ходиш… Начебто, й лавки давно вже звідси прибрали…
– Не зрозумію я вас, Тетяно Марківно, чому ви сьогодні сваритеся? – сусід продовжував ласкаво посміхатися жінці. – Ніколи раніше не сварилися, а тепер, раптом, ні з того, ні з сього…
– А от і з того, і з сього! – пенсіонерка строго подивилася чоловікові просто у вічі. – Думаєш, я не знаю, на кого ти тут чекаєш?
– На кого? – чоловік здивовано дивився на сусідку, не розуміючи, що вона таке говорить.
– На мене, на кого ж іще! Вже й сусідки посміюються.
– Чому вони посміюються? – чоловік трохи зніяковів.
– Сам знаєш чому.
– Не знаю.
– Ну, так… Звісно, не знаєш… Тоді скажи мені, чому ти стоїш тут, стоїш, а як тільки я вийду з під’їзду, і пройду повз тебе, то ти відразу після цього додому йдеш?
– Ну, це… – Олег раптом опустив очі. – Це випадковість, Тетяно Марківно. Збіг.
– Збіг? Який триває вже понад місяць?
– Бувають і такі збіги.
– Бувають… – повторила за ним пенсіонерка. – Сам знаєш, що це не збіг, а зізнатися боїшся.
– Я не боюся, Тетяно Марківно, – той винувато зітхнув. – Просто я чоловік уже дорослий, навіть старий – так можна сказати, і розумію, що всі мої зізнання зіграють лише проти мене.
– Чому це?
– Тому що, ви дуже розгніваєтеся від цих моїх зізнань, і спеціально, з жіночої шкідливості, довго не виходитимете з дому. А я вас, чекаючи, переживатиму. Та й ви теж матимете проблеми.
– Чого? – жінка посміхнулася. – А я чого матиму проблеми?
– Ну як чого? Ви ось зараз куди йдете?
– В магазин. По продукти.
– Ось. А якщо ви знатимете правду, ви взагалі в магазин ходити перестанете. Щоб мені на очі не потрапляти. І станете з цієї причини не матимете продуктів.
– Що ти за нісенітниці тут говориш? Невже я через тебе не матиму продуктів?
– На цьому світі все може бути, шановна Тетяно Марківно, – філософськи сказав Олег. – Тому що реакція жінки на кохання чоловіка буває іноді непередбачуваною.
– Кохання? – пенсіонерка з легкою усмішкою подивилася на старого. – Ти про яке кохання говориш?
– Про останнє.
– Яке ще останнє?
– Моє останнє.
– Твоє?
– Ну так. Воно в мене, випадково зʼявилося, останнє кохання моє. І я тепер від нього гріюсь. Я, якщо чесно, через нього й живу.
– Господи… – жінка трохи розгубилася. – Олеже… А з чого ти взяв, що воно в тебе останнє?
– А яке ж іще? Мені вже майже вісімдесят… Я ж, коли дружину поховав, думав, що все, відлюбив я своє… Став до відходу з цього світу готуватися, і раптом…
– Що – раптом?
– Та нічого. Вас я якось уважно розглянув, і… – чоловік зупинився, і почав квапливо заспокоювати співрозмовницю. – Але ви, Тетяно Марківно, дуже не турбуйтеся. Я вас діставати своєю любов’ю не стану. Сам знаю, що я вам не пара. Куди мені? Я сяк-так на третій поверх піднімаюся, тому й… – він знову тяжко зітхнув. – Ви, головне, переживайте. Повз пройдете, усміхнетеся, мені й вистачить цього. Я на більше не претендую.
– Та що ж, це, Олеже… – Тетяна Марківна вже з жалем подивилася на свого сусіда. – Невже це все – правда?
– Я не винен… Це воно саме – останнє кохання моє – зʼявилося, не питаючись… Але ж вам воно не заважає, правда?
– Так, начебто, не заважає… – невпевнено знизала плечима жінка. – Тільки ось – сусідки…
– А що вони?
– Я ж говорю, посміюються…
– Та й Бог з ними… Адже слів вони поганих вам не говорять?
– Та ніби, ні…
– Ну і нехай тоді розважаються. А коли мене не стане, тоді їм за це трохи соромно буде…
– Та що ти, що ти?! – заголосила Тетяна Марківна. – Навіщо ти про таке говориш, Олеже?
– Та це я так, до слова… Хочу вас заспокоїти… Щоб зрозуміли ви, що недовго я вам проблеми робитиму… Я ж розумію, що й до чого…
– Ну, ось… – жінка скрушно зітхнула. – Які проблеми? Ні, Олеже, так не можна.
– Що не можна?
– Говорити так про свій відхід не можна! І про мене також так не думай. Ти мені ніяких проблем не приносиш. Ти ж насправді не винен.
– Значить, ви не гніваєтеся?
– На що?
– На моє останнє кохання.
– А що толку на неї гніватися? Ти, Олеже, головне, дуже не хвилюйся.
– Чому не хвилюватись?
– Я ж знаю, що таке кохання. Коли любиш, постійно хвилюєшся. Я це вже проходила. А якщо ти на третій поверх важко піднімаєшся, значить серце твоє слабе. Хвилювання йому можуть зашкодити.
– А я і не хвилююсь, – чоловік мрійливо зітхнув. – Моє останнє кохання – воно таке затишне, таке тепле. Ось я з вами зараз говорю, і всередині весь тану. І коли додому прийду, цілий день посміхатимуся. Ось яке воно, кохання моє…
– Ой, Олеже, який ти виявляється… – Тетяна Марківна теж усміхнулася. – Прямо, розповідаєш, і мені завидно. Ото б мені таке кохання, щоб від нього грітися.
– Якщо так, я можу поділитися. Ви, головне, Тетяно Марківно, частіше виходьте сюди. Постоїмо, поговоримо, може, тоді вам тепліше буде жити…
– Добре, Олеже… Я виходитиму… Частіше…
Тетяна Марківна загадково посміхнулася, і з цією посмішкою все-таки вирушила у магазин по продукти.