Поліна вдивлялася в дорогу. Осінній дощ мрячив, стукотів у вікно машини, і тут же ж струмками стікав вниз.
– Ось і літо минуло, – наче почув її думки чоловік Михайло.
Вони їхали з села від його тітки, де допомогли нарешті викопати поле картоплі. Поля навколо села вже наїжачилися скошеною травою та вівсом, пожовтіли, побуріли, давно не бачачи вологи.
– Ну, ось тепер відпочиватимемо. Зима довга, нудна, біла… – задумливо сказала Поліна і раптом помітила щось на узбіччі дороги.
– Стій, Мишко, що це там таке?! – ахнула вона.
Михайло теж глянув на узбіччя і різко зупинив автівку. Він аж вийшов з машини від несподіванки.
Поліна вийшла й побачила собачку, що лежала під дощем, згорнувшись клубочком.
– Ой, чи не все добре з нею? Навіть дивитися переживаю, – прошепотіла Поліна, коли чоловік першим наблизився до собачки.
– Та ні, наче ціла, ось тільки…
– Що там? – Жінка підійшла до нього і побачила благаючі очі собачки, а під її животиком маленькі грудочки – новонароджених цуценят.
– Ого, скільки їх у тебе? – Присіла до собачки Поліна, – та ти мати.
Вона глянула на чоловіка, який стурбовано хитав головою.
– Хтось виніс сюди, просто на дорогу. От же ж, – сказав він.
– Це ясно. Що робитимемо? Дощ посилюється… – сказала Поліна, – залишати їх тут не можна, і вже темно. Адже пропадуть.
Вони швидко взяли цуценят у собачки, підхопили і саму мокру маму і посадили в багажник машини, підклавши до її живота всіх її дітей.
– Поїхали, а там щось придумаємо! – сказав Михайло і вони рушили до міста.
Більше про поганих людей не говорили. Не хотілося. Задумалися про харчування, і коли приїхали додому, то одразу поселили сім’ю у коридорі на старому м’якому від прання половичку.
– Ось поки що так, Мотя, – сказала Поліна, – дозволь я так тебе називатиму.
Собачка слабо ворухнула хвостом. Вона з самого початку віддалася на повне підпорядкування цій парі, видно і сама розуміла своє погане становище.
Цуценята навіть не змокли, вони, наївшись молока, мирно спали і були дуже милими. Мишко одразу пішов у цілодобовий магазин, щоб купити корми, молока та вівсянки.
Він знав доброту своєї дружини, але сьогодні в її очах побачив стільки турботи, ніжності та жалю, що навіть жодної секунди не сумнівався, що собачці треба допомогти. Він і сам любив тваринок.
– Напевно, після від’їзду з дач, залишив собачку хтось, та ще й вагітну. Може, вона вийшла до людей і на дорозі народила, щоб хтось допоміг. А цілком імовірно, що й підкинули з цуценятами… – розповідав Михайло сусідові по під’їзду, коли йшов із магазину.
– Оце вам подаруночок! – Погодився сусід, – але я допоможу. Розміщу на роботі оголошення, і в інтернеті теж на всіх своїх сторінках. Ось тільки фото завтра зробимо. Прилаштуємо ваш дитсадок.
Мишко повернувся додому, віддав дружині покупки, і вона погодувала собачку. Мотя їла жадібно, з вдячністю поглядаючи на свою нову господиню.
– Їж, їж, мамо… Нічого, світ не без добрих людей. Влаштуємо ми всіх твоїх діточок у найдобріші руки.
Мишко посміхнувся і пішов подиміти на балкон. Там він дивився на дощ, що стихав, і зітхав. Серце його сповнилося такою ніжністю до своєї Поліни, яку він відчував раніше, перед весіллям. Вони були одружені вже п’ять років. А от дітей у них не було поки що. Поля і по лікарях ходила, і на море та грязі їздила, і в санаторії спеціальні, але толку не було.
Михайло як міг заспокоював дружину, батьки теж.
– Нічого, Полечко, все буде гаразд. Ти розслабся, не нервуй, живи в радість, молись Богу, – вчила тітонька, – ось все й налагодиться.
Поля почувала себе слабою, винувато дивлячись на чоловіка, і бігла плакати у ванну.
Сьогоднішню ніч вона майже не спала, все сиділа біля цуценят і гладила їх, і слухала їхнє дихання, слабке попискування уві сні, і бачила, з яким старанням і любов’ю вилизувала їх матір.
– Щаслива ти Мотя, – прошепотіла Поліна, – ось би мені хоч одну дитинку… Я б теж її дуже любила, і ось так би цілувала і милувалася, кожну складочку мила й пелюшки б прала…
– Що ти там шепочешся із собачкою? Вже порозумілися? – почав прислухатися Мишко.
– Ага. Вони всі такі чудові! І так смачно від них пахне молочком. Не можу надивитись… – відповіла Поля.
– Іди спати. Вже пізно, ще надивишся, ніхто не забере… – Михайло взяв її на руки і поніс до спальні.
Минали дні, тижні. Поліна варила вівсянку для малюків, щоб полегшити собачці годування дітей.
– Бач, ти вас скільки, а вона одна. Тяжко їй, – докоряла вона малечі.
Тричі на день Мишко виводив Мотю на прогулянку в парк на повідку. Іноді вони разом із Поліною йшли вигулювати собачку, й чіпляли на стовпах оголошення про цуценят. Звісно ж і в інтернеті виставили. Знайшлися охочі, і за місяць уже кілька цуценят поїхали у хороші родини. А потім і решту взяли в їхньому ж будинку.
– Треба ж, а я думав, що складніше буде нам їх прилаштувати, а так все добре і досить швидко залагодилося, – сказав Мишко.
– А Мотя лишиться в нас. Не можу я її вже віддати, так звикла, і дивиться вона на мене, як на ікону, – посміхнулася Поля.
Мишко погодився.
А через пару місяців трапилося справжнісіньке диво!
Поля була схвильована, коли Мишко повернувся того дня з роботи. Вона сиділа на кухні за столом і сльози котилися по її щоках.
– Що сталося? – ахнув Мишко.
Проте він одразу помітив, що дружина посміхається.
– Так ти скажеш, що ж трапилося? – він узяв кохану за руки і зазирнув у її очі.
– У нас буде малюк. Уявляєш? – Сказала Поля і обійняла чоловіка, витираючи об його плече сльозинки.
Він застиг на мить, потім пригорнув її до себе ніжно, акуратно, наче квітку, і поцілував. Вони стояли нерухомо, дихаючи глибоко і щасливо. Потім Михайло став навколішки перед дружиною і поцілував її животик.
– Ну, ось … Усьому свій час, так? – Він погладив живіт і притулився до нього щокою.
– Як думаєш, це через Мотю? – Раптом припустила дружина.
Мишко засміявся.
– Ну, взагалі-то, якимось чином і я тут узяв участь… Але не заперечую і Божий промисел за твою добру душу, Полечко… Нарешті. Як я радий … Ти в мене розумниця. Бережи себе тепер дуже.
– Звісно, і я рада. Навіть не віриться. Нічого не відчуваю, окрім захмарного щастя, – сказала вона, – але на повну радіти боюся. Не можна хвилювати дитину. Треба, щоб йому там було спокійно та затишно.
– Правильно, і поки що можна і не говорити нікому, – погодився чоловік.
– Як? А мамам, татам, тітці? – здивувалася Поля.
– Ну, давай ще хоч тиждень потерпимо. Нехай усе закріпить там добре. А потім уже й скажемо.
Поля кивнула. Але коли минув тиждень, і вони поїхали до її мами, то виявилося, що батьки вже все знають, не змогла стерпіти Поліна, і не сказати про своє щастя.
Знали про вагітність вже й батьки Михайла. Їм розповіли радісну новину по секрету вже батьки Поліни. Так чи інакше, всі раділи, садили вагітну Полю на почесне місце, у крісло з подушками, давали численні поради щодо режиму та харчування у такий відповідальний для неї та малюка час.
Поля стримано посміхалася і приймала всі поради з вдячністю: вона так на це чекала!
– І все-таки дивно, що після допомоги Моті у вас завагітніти вийшло, ви врятували її дітей і її теж.
Не дарма все трапляється у Всесвіті, – підсумував одного разу розмову батько Поліни. – Ви як хочете: смійтеся чи ні, але я в це вірю!