– Ну, не переживай ти так, Надю. Добре хоч дитину не народила, від цього пройдисвіта. Пішов і нехай іде!
– Так не просто пішов, Таню, я його виставила, він же ж три роки, три роки на дві родини жив…
Він же ж…
Уявляєш, як заведу розмову про те, що треба розписатися, починає відмовки різні вигадувати.
А я вірила, вірила, дівчата!
Адже він… У сім’ю увійшов, всі свята і вихідні, крім відряджень, завжди разом.
Він у сестри моєї, дочку хрестив.
Як?! Як таке можливо?!
Цього року правда, відрядження на новий рік припало, але він на Різдво зміг вибратися, був з родиною… Ну от як так, дівчата? Ну чому чому саме зі мною таке трапляється?!
Я говорю йому, може це неправда? Відповідає, що все правда, там, у тому місті, у нього дружина і дитина.
Кажу, може вона розлучення не дає? Якось його тримає. Ні, все за взаємною згодою.
За згодою, уявляєте?!
Я, каже, її люблю і дитину. Довго добивався її, залицявся до неї, уявляєте, а потім, мовляв, кохання пройшло, все… Приїхав сюди у справах і мене зустрів.
Дівчата, а як він бігав за мною? Ви ж пам’ятаєте, пам’ятаєте ж?!
Подружки закивали, підтакуючи, що пам’ятають, їм було шкода свою подругу, але що вже вдієш? Вже нічого…
– Я готую вечерю, чекаю коханого, а тут дзвінок… – продовжила Надія.
Відкриваю двері, а там стоїть фіфа така і хлопчик біля неї поруч.
Я питаю, до кого вони?
Відповідає, що до чоловіка і так дивиться на мене, підозріло. А я у фартуху, руки в буряках, вечерю ж готую, борщик варю коханому…
Зрозуміти нічого не можу, а ця… Відсунула мене і преться в квартиру, каже ось мовляв, Мишко, тут наш татко живе, мабуть куховарка йому їсти готує.
Я так і сіла від почутого.
Ну одним словом… Посварилися ми, а тут і чоловік мій… Наш заходить.
Ой, що було…
– Надю, почекай, ви три роки разом, ти що?! Документи у нього не бачила.
– Бачила, чому ж не бачила, нічого там не було. Просто він Люду цю, вмовив, мовляв, кар’єра в нього, поки неодружений, іде.
А потім, як одружиться, все… Не буде ніякої кар’єри, дитину вмовив не оформляти на нього, а ніби вона мати одиначка буде. Так, каже, пільг більше, а вона й повелася.
Та що там… Я сама така, всьому вірила, рота відкривши, його слухала.
– А як вона його знайшла?
– Промахнувся десь, дівчата, щось там у нього не виходило в телефоні, а може повірив у себе. Він попросив Людмилу цю, викликати йому таксі, щоб доїхати до квартири сюди, ну вона зі свого телефону і викликала.
Адреса залишилася, мало того, у них там один акаунт на двох, вона подивилася куди доставки він замовляє, продуктів, я тоді слаба була, він мені замовляв…
Зараз нічого не приховаєш, мені його підозрювати не було в чому, я й не шукала.
Ну їздить у відрядження чоловік та й їздить…
А воно – он що… Я, каже, обох вас люблю і синочка Мишка теж.
Запропонував все залишити як раніше.
А, Люда та навіть згодна була, тільки сказала йому одружитися з нею і дитину всиновити
Санта-Барбара якась, не можу, дівчатка…
– Та ну, облиш, облиш і забудь.
– Ага, вам добре говорити, у вас діти, чоловіки, а мені вже тридцять п’ять, я знову я одна…
Хотіли подружки сказати Надії, що сама вона винна, претензій багато було до чоловіків. То погано пахне (нормально), то негарний (звичайний), то зуби не такі, то старий, то високий, то маленький, то худий, то негарний сміх, то жадібний, то бідний і перелік тільки множився і множився…
А коли з цим Геннадієм познайомилася, то хвіст розпушила, розумний, гарний, хазяйновитий, не жадібний, просто мрія!
А те, що за три роки жодного родича чи друга його не бачила це так, дрібниці…
– Добре, Надю, заспокойся, нам бігти треба вже, ти якщо що дзвони.
І пішли подружки, до своїх родин, звичайно, кому ж хочеться на себе весь негатив тягнути.
Надя знову заплакала, вона вже була готова подумати над пропозицією Михайла…
Вона набрала його номер, але телефон був недоступний.
У всіх соцмережах Надя була заблокована.
– Людка, це Людка його підмовила, – вирішила Надія, поплакала і лягла спати.
На роботу вона прийшла з мішками під очима і з поганим настроєм.
Пролежавши весь день, вона залишилася після роботи. Звіт здавати треба, він сам себе не зробить.
Коли всі колеги розійшлися, Надія, розуміючи, що всі пішли до родин, знову дала волю сльозам.
– Ти чого дівчино? – Надія підстрибнула від хриплого старого голосу. – Мені закривати треба.
– Нічого, зараз звіт дороблю і піду.
– Ну-ну, давай. Я потім ще піднімуся, мені треба закривати. А ти, якщо що, заходь до мене, чайку поп’ємо і побалакаємо.
Я, баба Марія, внизу там сиджу. Чергую тут по ночах.
Надія й сама не знала, навіщо зайшла до тієї баби Марії.
Звичайно вона бачила раніше цю літню жінку, але не спілкувалася з нею, так, кивне, на тому і все спілкування закінчувалося.
– Проходь, проходь, – заметушилася баба Марія, досить міцна стара.
Надя несміливо зайшла у невеликий, затишний кабінет, більше схожий на кімнату.
– Ви що? Тут живете?
– Та чого ж? Живу вдома, а ночі тут проводжу, ну а що мені тулиться в чотирьох стінах, облаштувала ось, а хлопцям подобається.
– Яким хлопцям! – спитала Надія.
А потім до неї дійшло – охороні.
– Проходь, чай пити будемо, каву не треба на ніч, а ось чай, це те, що треба…
Якось само собою вийшло, що Надія вже сиділа й пила чай, наминаючи пиріжки – прощавай фігура.
Лунав голосок баби Марії, а Надя слухала. Виявляється є й інше життя, відмінне від того, до якого вона звикла.
Непомітно, Надія розповів про свою сумну історію.
– А-а-а, отож я дивлюся, ти якась задумлива ходиш, то завжди кивнеш, усміхнешся, а то мовчиш, от я й пішла подивитися, що з тобою …
Адже люди не помічають, нас, сторожів, вважають себе іншими, кращими, а нас так…
А ти, Надю, завжди вітаєшся…
Надя розповіла свою історію. Баба Марія вислухала, не зупиняючи.
– Ну як так можна, бабо Маріє? Жінка на таке не здатна, таке зробити.
– Можна, дівчинко, ще й не таке можна… Це добре, мужик. А жінка… Так теж може на дві сім’ї жити. Життя, дівчинко, так може завернути, що ого-го.
– Та ну, такого не буває.
– Буває дитинко, ще як буває!
В пору моєї молодості, жила – була одна дівчина, проста начебто, з першого погляду, але ж ні, не проста, в голові у неї пристрасті кипіли, ох які.
Вирішила вона, що не хоче жити як усі, а щастя хоче і багатства. А в часи моєї молодості Надю, це було не прийнято.
– Ким? – запитала Надя.
– Та всіма, навіть батьком дівчини.
Вивчилася вона на товарознавця, ні з ким не дружила з хлопців, всі її гордовитою вважали, але ні, дівчина була сама собі на думці, чекала вигідну пропозицію і от зʼявилася вона.
Син єдиний в сімʼї, батьки чудові, тато – вчений якийсь, мама домогосподарка, головне показати себе з хорошого боку.
– Мама коханого, – баба Марія посміхнулася. – Одразу дівчину розкусила.
Запитала прямо, правда віч на віч, мовляв, чого в сім’ю хорошу залізти хочеш?
І та прямо й відповіла, так, мовляв, хочу багатства. Маю на це право гарна, розумна, гуляти не буду.
Мама звичайно оцінила це і… Дала благословення синочку на шлюб із дівчиною.
Розуміла, не великий шанс у сина, та й сама… Свого часу, тихою сапою залізла в сім’ю такого ж синочка.
Тільки стільки нахабства в неї не було, як у цієї…
Так дівчина почала жити в багатій сім’ї, та одного не врахувала, ні тато-вчений, ні матуся, ні син, не вміли заробляти грошей, а жили на зарплати.
От, як.
А дівчині, тепер уже молодій жінці, хотілося більшого…
Вона народила дівчинку, грошей було мало, згадала про свою професію і пішла працювати. Малятко на свекруху залишала…
Мама звісно була вражена, дружина майбутнього вченого і якоюсь продавчинею пішла працювати.
Запропонували дівчині на заробітки поїхати. З’їздила, грошей привезла, сподобалося…
Ще раз поїхала…
А втретє його зустріла – коханого.
Так, закохалася, така вже жіноча натура, кохати когось… Ось і… Покохала. І він теж.
Простий робітник, а вона танула в його руках.
Так і їздила між двома містами.
Завагітніла, від коханого. Поки їздила туди-сюди животик видно стало. Свекруха до неї, мовляв набрала вагу, а та відмахується.
Ну і що? Гроші все вирішують, оформилася по пів року і жила з коханим… І вона ж, Надю, дитинку там народила, отак.
– Але як?
– А так… Цьому коханому сказала що по молодості мовляв, через прописку, заміж виходила, шлюб припинити ніяк не може… Народила там хлопчика і він записав його на себе, розумієш? Будучи заміжньою, народила від іншого і жила собі.
Трохи оговталася від пологів і вперед на роботу.
Приїде, доньці подарунків навезе, побуде з сім’єю і назад, до другої родини, до синочка.
Дівчинці одинадцять було, а хлопчикові сім, коли втрапила вона в халепу, щось не так робила з бухгалтерією. Ну й понеслося, ще щось знайшли в не збитків багато принесла…
– І як? Про її сімʼї… Теж дізналися?
– Дізналися, люба, а як же ж? Ох, як закрутило, як понесло…
Десять років їй дали.
– Десять років?! Це… А… А як же ж діти?
– А що діти, діти з батьками…
– Вони, дівчинка й хлопчик вони знають один про одного?
– Знають, дружать, люблять один одного.
– А матір… Вони пробачили?
– Пробачили… Чоловіки не пробачили, а вони так…
– Мені здається так не буває, бабо Маріє.
– Бува, люба, ох як буває, ти що ж думаєш? Бабі Марії поговорити нема з ким? От і закликала тебе сюди, розмовами розважати?
Просто сказати тобі хотіла, що у житті всяке буває.
А ти ще знайдеш свою долю. Ну біжи, заговорилися ми з тобою…
…Надія йшла додому і розуміла, що відпустила образу на коханого, чи що? А чи не хотіла б вона, як та дівчина, просто влаштуватися у житті добре?
Долю свою Надія зустріла. Веселий чоловік, співрозмовник цікавий.
Заміж вийшла, дітей народила, живе…
А з бабою Марією, Надя іноді розмовляє.
– Бабо Маріє, а ви ось зізнайтеся, вигадали тоді ту історію, щоб мене підтримати?
– Ні, люба. Дивись, бачиш фото.
– Красива.
– Ну, це я.
– Стривайте… Так це ви?! То були ви?!
– Так, дівчинко, це була я.
– А ці ваші… Чоловіки.
– Та ну їх!
Вчений одружився, обкрутила його одна, спритна дівка. Ну він ніби й щасливий, доньку допомогла виховати, дякую їй.
А той… Коханий, він теж, одружився. Сина моїм батькам привіз, як зі мною це сталося… Ось таке от кохання.
– Ви сама живете?
– Ну, як сама, діти, внуки поруч. А щоб без діла не сидіти, ось… Працюю…
Зустрічала Надія і Людмилу з малюком. І ще Мишко з ними, великий уже, а поряд чоловік, не той… Не Генадій.
Вони кивнули одна одній, усміхнулися. Людмила на малюка очима і на чоловіка показала, а Надія животик погладила і очі прикрила, мовляв, теж, все добре.
А Геннадій що? У нього все добре, як завжди, у кожному місті по сім’ї…