– Ну ти вже взагалі! – сварилася Марина, збираючи свої речі. – Я для тебе на все була готова, а ти отаке виробляєш! Підтримувала тебе, любила, дбала. А ти так підступно мене зрадив!
Михайло мовчки спостерігав за сваркою своєї дівчини. Винуватим він себе не дуже відчував, він же ж їй не прямо вже зраджував! Так один раз і то випадково…
Подумаєш, листувався з іншою, фото обмінювалися. Та вона навіть живе в іншому місті, ну один раз була тут і так вже вийшло. Ну яка це зрада? А Марина влаштувала тут…
– Та чого ти сваришся? – скривився Михайло. – Подумаєш, поспілкувався, один раз помилився! Це нічого не означає.
– Так?! – зиркнула на нього дівчина. – А давай я теж з мужиками всякими буду переписуватися і ОДИН раз зустрічатися! Це ж нічого не означає, правда?
Михайло насупився. Ні, це так не працює!
Розуміючи, що переконати свою дівчину не вийде, він вдався до іншої тактики.
– Ну і куди ти підеш? Поїдеш у своє село під крильце матусі й татуся?
Він посміхнувся. Чоловік знав, що піти Марині просто нема куди. Раніше вона винаймала квартиру з подругою, але та теж уже з хлопцем з’їхалася. А одній їй житло не потягнути.
Взагалі Марина була приїжджою. Вступила на навчання, жила тут у гуртожитку. Потім орендувала квартиру на пару з подружкою.
А кілька років тому вона зустріла Михайла і вже через пів року переїхала до нього. Так що разом вони жили більше року, і Михайло не збирався розлучатися. Його все влаштовувало. А тут отаке відкрилося.
– Знайду, куди піти! – заявила Марина, закриваючи валізу.
Потім дівчина гордо вийшла з кімнати, взулася і, гримнувши дверима, вийшла з квартири чоловіка.
Насправді вона була дуже засмучена. Сльози так і текли, але вона була молодець трималася до останнього. І тільки коли вийшла на вулицю, змогла розплакатися.
Вона так сподівалася, що з Михайлом у них буде сім’я, що вони заведуть дітлахів, разом зустрінуть старість. Хоча мати й казала, що Михайло їй не подобається. Але Марина тоді маму не послухалася, закохана була дуже…
А ось зараз сидить у сусідньому дворі, а тим часом вечоріє. А вона й справді не знає, куди їй піти. Можна, звичайно, Марійці зателефонувати, та ось тільки вони з хлопцем і так у маленькій квартирці туляться. І ось куди вона їм?
Були, звісно, знайомі колеги, але якось соромно було до них напрошуватися. Грошей трохи було, відкладала Марина, як знала. Напевно, на тиждень у хостелі вистачить, а ось винайняти щось, навряд. Зазвичай орендарі просять одразу за два місяці грошей. Та й не потягне вона одна квартиру, мав рацію цей Михайло. Якщо тільки кімнату якусь…
Марина вже хотіла почати обдзвонювати хостели, як раптом з найближчого під’їзду вийшов дідусь. На повідку він поважно вів маленького песика, який одразу почав гавкати, ніби хотів усім розповісти, що він вийшов гуляти.
А далі сталося несподіване.
Якоїсь миті дідусь мало не опинився на землі, спіткнувшись, і собачка одразу відскочив від нього і кинувся тікати.
– Ласка! Ласка, повернися! – гукнув дідусь. – Я тобі! Ось тільки зловлю тебе!
Марина скочила з лавки і кинулася на допомогу дідусеві. Ласка явно не очікувала, що її господар матиме підтримку, тому не поспішала тікати. Ось Марині й вдалося схопити її за повідець.
– Ой, дякую, доню! – сказав дідусь, а потім звернувся до своєї улюблениці: – А тобі я смачну кісточку не куплю, погано поводиться!
Він грізно глянув на песика, але тут же посміхнувся.
– Ну як на неї можна сердитися?
– І справді, – сказала Марина. – Вона дуже кумедна.
Дідусь подивився у бік лавки, з якої встала Марина. Там сиротливо стояла велика валіза, повна її речами.
– Переїхала до нас? – запитав він. – Я тебе тут раніше не бачив.
– Та ні… Я в сусідньому дворі живу. Точніше, жила… А ви не знаєте, ніхто кімнату не здає в оренду? – запитала Марина, сподіваючись на удачу.
Мало що, може хтось із старих розповідав.
– Кімнату? А що щось сталося? – співчутливо запитав він.
– Та сталося… З хлопцем розлучилася, ось, не знаю, куди тепер іти. Батьки в селі живуть, друзів тут небагато. Думала, може, кімнату вдасться винайняти.
Дідусь зітхнув. Ласка, як дзиґа крутилася навколо їхніх ніг, ніби кажучи, що набридло їй стояти на одному місці.
– Та не чув нічого такого, – сказав він.
– Ясно. Шкода, – знизала Марина плечима. – Ну, нічого, поки в хостел поїду.
Вона вже збиралася піти знову до лавки, як дідусь її гукнув.
– А як тебе звуть?
– Марина, – відповіла вона.
– А мене Степан Васильович. Значить так, Марино, залишайся поки що в мене. А як знайдеш житло, то переїдеш. Я, звичайно, кімнату здавати не збирався, але в мене є вільна.
– Ой, ні, – похитала Марина головою. – Мені незручно.
– Незручно їй, – хмикнув Степан Васильович. – Якщо я сам запропонував, значить, все гаразд. Та й не про зручність треба думати. До того ж, мій внук – ріелтор, попрошу допомогти.
– А скільки візьмете? – запитала Марина, щоб не виникло незручних ситуацій.
Раптом у дідуся запити великі.
– Візьму? – посміхнувся він. – Багато візьму! Замість мене гулятимеш із цією непосидою, – кивнув він на Ласку. – Ну і якщо іноді щось приготуєш, буде чудово. А то я вже лінивий став, харчуюсь одними варениками магазинними і сосисками.
Було трохи лячно, але Марина погодилася. Все ж таки поки це найкращий варіант…
Квартира у Степана Васильовича була велика, добре обставленою. Виявилося, що він – колишній професор, якийсь відомий у своїх колах нуковець. Та тільки після відходу його дружини перестав викладати. Вийшов на пенсію, завів собачку, про що вже сто разів пошкодував.
Вони попили чаю зі Степаном Васильовичем, і Марина розповіла йому, що сталося.
– І правильно, що пішла, дочко. Якщо чоловік любить свою жінку, він на інших і не гляне. Повір, це перевірено дослідним шляхом. Я зі своєю Тамарою сорок два роки у шлюбі прожив, і жодного разу про іншу не думав. Бо ж моя дружина була для мене найкращою.
Така підтримка Марині була потрібна. Та й Степан Васильович їй сподобався. А Ласка ніби намагалася підняти їй настрій, усе якісь іграшки приносила, стрибала довкола неї.
А перед сном Степан Васильович зателефонував внуку, пояснив ситуацію. І той пообіцяв приїхати й допомогти.
Уранці Марина погуляла з Ласкою, приготувала сніданок, а потім побігла на роботу. Перед тим, як повернутися, вона зайшла в магазин і накупила всіляких продуктів. Все ж незручно їй було просто так жити у Степана Васильовича.
Коли Марина зайшла у квартиру, там уже був онук господаря. Ласка, як завжди, стрибала і скавчала, радіючи гостям, а ось Марина трохи зніяковіла.
– Здрастуйте, я Андрій, – представився він.
– Доброго вечора, Марина. Мені дуже незручно, що я у вашого дідуся так раптово оселилася. Хоча, зізнаюся, він мені дуже допоміг. Але я буду рада, якщо ми з вами знайдемо житло.
– Значить, ви йому сподобалися, – посміхнувся Андрій. – Повірте, дідусь не допомагатиме аби-кому.
– Це дуже втішає, – зніяковіла Марина.
Цілий вечір вони дивилися варіанти, але так нічого і не знайшли. Деякі кімнати були дуже далеко від роботи Марини, інші – надто дорогі. Деякі відкинув Степан Васильович.
– Та це не кімната, а казна-що! – бурчав він.
– Я зараз не в тому становищі, щоб перебирати, – відповіла Марина.
– Ну ні, в таке місце я тебе не пущу.
Зрештою, так нічого і не підібрали. Марина засмутилася, а ось Степан Васильович, здавалося, ні.
– Я ось що тут подумав: а непогана ж ідея – кімнату здавати. Особливо милій і добрій дівчині. Вирішено – у мене будеш жити. За це гулятимеш із Ласкою, готуватимеш їсти й іноді прибиратимеш. Хоча останнє я і сам люблю робити.
– Я так не можу, – хитнула Марина головою. – Я тоді вам платитиму.
– Куди мені ці гроші, люба моя? – засміявся Степан Васильович. – Гаразд, щоб ти не переживала, іноді будеш продукти купувати, і Ласці корм.
Так і вирішили. Марина залишилася жити в Степана Васильовича. Тому було не нудно з нею, та й тішився він, що тепер знову смачно харчуватиметься.
Та й Марину все влаштовувало. Зі Степаном Васильовичем було цікаво, але водночас він не надокучав. Завжди знав коли треба дати Марині відпочити.
А ще й Андрій частіше став дідуся відвідував.
– Ой, зачастив ти, – усміхнувся якось Степан Васильович. – Раніше й не докличешся. Щось підказує мені, що не в мені діло, а в моїй сусідці.
– Ну, діду! – засміявся Андрій, а Марина зніяковіла.
Але Степан Васильович мав рацію. Якось потихеньку у Андрія з Мариною зав’язалися стосунки, і вже пізніше вони разом винайняли простору квартиру.
Але Марина ніколи не забувала свого рятівника. Приїжджала, гуляла з Ласкою, розмовляла з Степаном Васильовичем.
Адже він не просто їй допоміг – зустріч із ним стала для Марині доленосною…