Ніна прокинулася рано. Чоловік солодко спав поряд, субота, на роботу не треба вставати. Вона полежала, сподіваючись, що ще засне. Але ж ні. Заважала десятиліттями вироблена звичка вставати рано. Вона була тільки рік на пенсії, від робочого розпорядку ще не відвикла, та й чоловіка проводила на роботу, готувала сніданок.
За домашніми справами день пролітав швидко і непомітно. Вже й чоловік із роботи повертався. Втомлювалася більше, аніж на роботі. А він заздрив їй, мовляв, удома, відпочиває. Йому ж до пенсії ще два роки.
Нема чого вилежуватися. Ніна встала. Микола не прокинувся, тільки щось пробурмотів і відвернувся до стіни. На столі стояла тарілка з горою оладків, які парували, коли на порозі кухні зʼявився Микола.
Він потягнув носом апетитний запах.
– Вмивайся і сідай снідати, поки теплі, – сказала Ніна, окинувши поглядом непоказну постать чоловіка в шортах і майці.
– Ага, – сказав він і пішов у ванну.
Поки Микола вмивався і голився, Ніна прибрала ліжко.
– Як за паном доглядаю. У нього вихідний, а я цілий день біля плити стою. На пенсії вихідних не буває, – подумала вона.
Коли жінка зайшла на кухню, чоловік уже сидів за столом і наминав оладки.
– Не поспішай, не забере ніхто, – дорікнула без злості вона.
– Так смачно! Ні в кого такі смачні не виходять, – сказав Микола з повним ротом.
– А в кого ж це ти оладки їв? Ану, зізнавайся, – тут же насторожилася Ніна.
– Та ні в кого, так просто похвалив невдало, – Микола збентежено сьорбнув чаю.
Ніна сиділа навпроти і дивилася, як чоловік їсть. Вони прожили разом тридцять один рік, виховали дочку, у неї вже своя сім’я, син. А культурно так і не навчився поїсти, не забув своїх сільських звичок. Ніна ледве стрималася, щоб не зробити зауваження.
Микола зʼїв черговий оладок, сьорбнув з чашки гарячий чай.
– Коли, погода така хороша, може, на дачу поїдемо? – запропонувала Ніна.
– Навіщо? – жуючи, спитав чоловік.
Ніна взяла руки в боки.
– Все перевірити, замкнути будинок на зиму! Просто повітрям подихаємо. Привеземо пару банок огірків. А то підуть дощі…
– Ми ж були тиждень тому! Що ще там дивитися? Хату замкнули. Степанівна подивиться, якщо що, подзвонить.
– У ліс сходимо, грибів назбираємо. Я насмажу з картопелькою. Поїхали, га? – Ніна з надією подивилася на чоловіка.
– Хочеш, їдь. Це ти на пенсії, часу не знаєш, куди подіти. А я, між іншим, працюю, втомлююся. Можу ж я полежати на вихідних? Вічно ти мене кудись тягнеш, – з докором сказав чоловік. – Весь апетит своєю дачею зіпсувала.
Микола різко відставив порожню чашку, витер долонею губи і, не дивлячись на дружину, вийшов з-за столу.
Ніна провела чоловіка пильним поглядом і похитала головою.
– Апетит я йому зіпсувала, а як же ж. Зʼїв усі оладки разом і дякую не сказав.
Вона вимила чашку з тарілкою, поставила на сушарку і демонстративно гримнула дверцятами шафи.
– Ось так. Нехай знає, я теж образилася. Це він зіпсував мені настрій. Я не полінувалася, встала ні світ ні зоря, приготувала оладки, а могла б спати собі. На пенсії, маю право.
Ніна зайшла у кімнату. Микола лежав на дивані перед телевізором. Вона зітхнула:
– Так і пролежиш цілий день? Що це за відпочинок?
Микола щось пробурмотів у відповідь.
– Я не наймалася тут працювати. От поїду і повернуся тільки завтра. Подивимося, що він заспіває. Дістала я його, бачте. Тягну кудись. Ну і лежи на дивані, – сердито говорила вона про себе, одягаючись. – Бач, новини йому важливіші за дружину, очей від екрану відвести не може. Живіт від лежання вже ого-го має…
Ніна зібрала із собою трохи їжі. Заварка, макарони, консерви на дачі є. Хотіла піти, не попрощавшись, але все ж таки зупинилася, сказала, що поїхала в село і повернеться, швидше за все, завтра.
– Ага, – відповів чоловік, не обертаючись.
Ніна зітхнула і вийшла з квартири. Погода ще цілий тиждень мала бути тепла, суха. Вечорами, звичайно, вже було прохолодно, вересень, не літо. Але на дачі повно старого одягу й курток, не змерзне.
– Не маю я на нього дивитися. Їжа в холодильнику є. Підігріє сам собі суп і котлети… – продовжувала вона свій монолог дорогою на вокзал.
Людей в автобусі було небагато, навіть вільні місця залишилися. Дачники поспішали виїхати раннім рейсом, щоб встигнути все переробити, довше побути на природі. З жовтня ранній рейс скасують, сезон закінчиться до весни.
За вікном миготіло втомлене від літньої спеки місто. Ніна уявила, як добре на дачі, як приїде, поставить чайник, як завтра піде в ліс по гриби.
Дача залишилася від діда. Батько встиг її оновити, утеплити. Будинок став схожим на іграшку. Всі зручності поробив. І не стало його через пів року. Мама не на багато його пережила. Дача залишилася їм із Миколою. Чоловік виріс у селі, по молодості любив поратися на городі. А потім розлінувався.
– У місті все купити можна. Чого з тим городом поратися? Продати хату й купити машину, – пропонував він.
– А куди ти на ній їздити без дачі будеш? – поцікавилася тоді Ніна.
Вона не те, щоб любила копатися в землі, але часом дача їм дуже допомагала. У дитинстві Ніна щоліта відпочивала на ній з дідусем і бабусею. А дочку в село не заманиш, хоч соління й варення вона любила.
Місто закінчилося, за вікном замиготіли поля. А от і село. Люди заворушилися, зазбиралися. Пробираючись до виходу, Ніна постійно віталася зі знайомими, перекидалася парою фраз.
Ніна переодяглася, набрала води, поставила чайник на плитку. Поки він грівся, вона оглянула свої володіння. Де гілку підбере, де сухої трави жмут висмикне.
– Одна приїхала? – через паркан сусідньої ділянки гукнула її Степанівна.
Їй уже було під вісімдесят, живе на дачі цілий рік. Чоловіка не стало рано, син поїхав у інше місто, там одружився й осів. Кликав до себе й Степанівну, але вона не поїхала. А онук приїхав вчитися в інститут, та й лишився в неї, одружився. Степанівна залишила молодим квартиру і перебралася на дачу, щоб не заважати. Так говорила. А що там справді було, хто знає? Будинок великий, жити можна. Чоловік постарався, збудував, як відчував, що знадобиться.
Ніна привітно відповіла, підійшла до паркану.
– Заходь, Степанівно, чаю поп’ємо. Я цукерок привезла, свіжий батон.
– Зайду, як запрошуєш, – сказала задоволена сусідка і пішла до хвіртки.
Ніна тільки посміхнулася до себе. Бабуся ненав’язлива, говорила мало, а слухати любила і чай з цукерками пити. Одна вона, відвикла розмовляти. Ніна завжди привозила їй гостинці. Ось тільки сьогодні забула.
Вони пили чай, і Ніна раптом розвернулася, і виказала всю образу на Миколу.
– Раніше допомагав, квартиру разом прибирали. Я пил витираю, він пилососить, а то й підлогу міг помити. У магазин разом ходили, а тепер не докличешся. Живіт має вже який і лежить на дивані перед телевізором. Якщо затримувалась на роботі, він і доньку з садка забирав, картоплю міг посмажити на вечерю.
Сусідка кивнула і потяглася за черговою цукеркою.
– А машина з продуктами ще приїжджає? – запитала Ніна.
– Приїжджає. Людей ще багато тут. Завтра буде. А ти що, вирішила затриматися в селі?
– А чому ні? Погода тепла. У місті шумно, а тут тиша, повітря свіже. Набридло за Миколою доглядати. Нехай один поживе, бо не цінує зовсім мою працю. На пенсії, я ж маю право відпочити? А скучить, приїде, тут недалеко. Правильно?
– Правильно. І мені веселіше.
– А онук приїжджає?
– Та яке там. Дитину народили, ніколи.
– Слухай, а як тебе звуть, Степанівно? – раптом запитала Ніна
– Лідія Василівна.
– Як?! А чому Степанівна всі кажуть?
– Чоловік, царство йому небесне, Михайло Степанович був. Руки в нього були золоті. Він усім тут допомагав хати будувати. Усі його по батькові й називали. А як не стало, то по батькові на мене перейшло. А я й не проти. Не сумує, мабуть, без мене мій Мишко, не кличе до себе, — зітхнула Степанівна.
– Треба ж, а я й не знала. У ліс підемо завтра зранку?
– Ні, куди мені. Тяжко. В хаті й на городі ще пораюся, а до лісу…
– А я сходжу. Картоплі з грибами насмажу, приходь на обід до мене.
Ніна спала міцно. Вранці встала рано і пішла в ліс. Повернулась, глянула в телефон, чи шукав її Микола, а він розрядився. Тільки до зарядки його підключила, як посипалися повідомлення. Чоловік із донькою шукали її.
Вона набрала номер дочки.
– Мамо, ти де?! Ми тут чого тільки вже не надумали, шукали тебе по лікарнях! – галасувала в слухавку дочка.
– Навіщо? Я батькові казала, що на дачу поїхала. Забув, мабуть.
– Ви посварилися чи що?
– Ні. В ліс ось сходила, зараз картопля з грибами насмажу. Зі мною все гаразд.
За хвилину зателефонував Микола. Мабуть, донька йому сказала, що мати знайшлася. Одразу почав сваритися, що зникла, він зпереживався весь.
– Я тобі казала, що поїхала на дачу, навіть тебе кликала. Не пам’ятаєш? А ну так, телевізор важливіший.
– Гаразд, коли ти повернешся?
– Ніколи, – вихопилося у Ніни. – На тиждень тут залишусь. А ти відпочинь від мене, тягти тебе нікуди не буду. Скучиш, приїжджай.
– Я ж працюю…
– Ну то й що? В молодістю, пам’ятаєш, все літо їздив до мене щодня на дачу, коли вагітна була. Щось ти рано в старі записався.
– Ніно, повертайся, га?
– Поживу тут трохи. Тихо, спокійно, ніхто не бурчить, тобі заважати не буду. Машина торгувати приїхала, піду я, – і вона поклала слухавку.
Перед сном все ж таки засумувала вона за Миколою. Без нього самотньо. За стільки років приросли один до одного. Нічого, тиждень корисно посумувати.
А через два дні ввечері біля паркану зупинилася якась машина.
Ніна глянула у вікно й руками сплеснула від несподіванки.
Це ж зять із Миколою приїхали!
Вони вивантажили два пакети продуктів.
– Ви мене вирішили тут зимувати залишити? – ахнула Ніна.
– Це Степанівні, – сказав чоловік.
– Треба ж, згадав, – здивувалася Ніна.
– А це тобі. Віднесу пакет у хату.
Микола пішов, а зять підійшов до Ніни.
— Ось сказав йому приїхати, подивитися, як ви. Він дістав нас дзвінками, дзвонив кожні пів години. Ну я й поїхав.
– Як? А Микола?
Зять махнув рукою, мовляв, розбирайтеся самі. І поїхав.
Ніна зайшла до хати. Микола діставав продукти з пакета.
– Микольцю, тобі ж завтра на роботу, їхав би із зятем. У мене все гаразд.
– А я з тобою залишусь. Погано одному без тебе, Ніно.
– Тут телевізора немає, – хитро примружилася Ніна.
– Та ну, його. А тут добре, осінню пахне…
Спали вони обійнявшись, як у молодості. Ніна вперше проспала, не проводила Миколу на роботу. Але чайник був ще теплий, значить, закипʼятив, хоч чаю попив. Побув без неї три дні, всі навички згадав, давно б так.
Після роботи приїхав Микола, а вона вже й по гриби сходила, суп зварила, картопельки насмажила. Чоловік був задоволеним, їв і нахвалював. Потім вони сиділи на лавці біля будинку. Микола обійняв Ніну.
– А пам’ятаєш?
Вона пам’ятала. І кохання їхнє шалене, і життя довге. Як же ж добре ось так сидіти, поряд. І вся злість, всі образи разом зникли. Куди вони одне без одного? Все життя разом, доньку виростили, стільки пережили. Не старі ще, попереду ще багато таких теплих днів.
А в суботу донька з чоловіком і сином приїхали.
– Як добре тут, – потяглася дочка.
– Приїжджала б частіше. А пам’ятаєш, як продати дачу казали? Ось онук підросте, з ним все літо тут і відпочивати будемо. Він цю дачу все життя згадуватиме.
У неділю завантажили машину картоплею, банками, що Ніна за літо накрутила, і поїхали у місто.
Ніна зайшла у квартиру і здивувалася. Навколо чистота, у мийці немає брудного посуду.
– Невже сам прибрав? І посуд вимив.
– А як же ж. До твого приїзду старався. Втомилася ти. Я тільки працював, а ти і квартиру тягла, і доньці допомагала. А я не допомагав тобі зовсім. Знаєш, ти поїхала, то я місця собі не знаходив, сумував, – Микола обійняв Ніну.
І вона припала до нього.
Може, й потрібно іноді таке зробити, струситися, щоб зрозуміти, що один без одного вже ніяк. Занадто багато пройдено разом, пережито.
Треба берегти один одного, прощати й розуміти. Це так просто і так важко водночас…