Анжела приїхала додому, якщо це можна було назвати домом. В минулому був дитячий будинок, училище.
Житлом її ніхто забезпечувати не збирався, будинок батьківський є, ось туди й повертайся. Тепер вона сама за себе відповідає.
В дитбудинок дівчинка потрапила у п’ять років, через батьків гульвіс і родичів. Через рік мати взялася за розум, навела лад і влаштувалася на роботу.
Анжела тішилася, її забрали додому, але це було тільки ширма.
Після цього батьки гульбанили тихо. Все могло б так само продовжуватись, але одного разу прийшла тітка Анжели, сестра батька. Вона теж любила погуляти, а її навіть не запросили за стіл.
Ну вона й повідомила куди треба, що мовляв сімʼя неблагополучна і знову забрали дівчинку.
Матір вмовляли відмовитися від дитини добровільно, а дівчинка могла потрапити в хорошу сім’ю. Але та не погоджувалась, та й потенційні нові батьки не зʼявлялися, а час ішов.
Анжела вивчилася.
Батьків не стало, коли їй виповнилося сімнадцять. Пішли вони якось разом, з різницею в день. Дівчину викликали до директора й повідомили сумну новину. Відхід батьків вона пережила спокійно, тихо плакала в подушку. Їх вона вже не бачила давно, із семи років. Мати, а тим більше батько, не поспішали побачити дочку. Спочатку вона на них чекала, а потім просто змирилася. А ось тепер ніколи вже не побачить…
– Анжело, тобі треба на поминки з’їздити, – сказала директорка. – Так буде правильно. Не важливо, якими вони були. Я можу поїхати з тобою.
– А можна я одна?
– Звичайно, можна, але раптом щось трапиться? Ми ж за тебе відповідаємо.
– Якщо ви думаєте, що я щось нароблю, то це не так. Я взагалі не хотіла б бачити свою рідню.
– Розумію тебе, дівчинко. Якщо що, то я завжди у своєму кабінеті, дзвони. Домашній номер ти теж знаєш.
Поминки пройшли швидко, а на поминальний обід, який влаштували у старій їдальні, Анжела не пішла. Вона вирішила сходити у батьківський дім.
Тепер цей будинок мав стати її. У хаті було відносно чисто. Мати чистоту любила. Звичайно, скрізь стояли і лежали пляшки, але бруду не було. У старому холодильнику нічого не було. І тут вона згадала про пиріжки, які їй дала директорка. Було дуже смачно.
Ідучи, дівчина подумала, що треба було б закрити будинок на замок. Хоча можна було б і не закривати, в будинку нічого цінного не було, але так було треба. Колись вона сюди повернеться із цим ключем…
В минулому був дитячий будинок, училище. Тепер вона сама за себе відповідає й розпоряджається своїм життям. Документи на хату в неї, а якщо що, то є номер директорки, яка багатьом замінила батьків.
Анжела вже зайшла на ґанок, і раптом застигла від побаченого. Вона помітила, що немає замка. Значить у будинку хтось є. Залишивши речі на вулиці, вона обережно відчинила двері.
Назустріч їй вибігла кішка і кинулась у кущі. Стіл стояв на середині кімнати. У хаті нікого не було, але були чиїсь речі. Зовсім трохи. Першою думкою було викликати дільничного, вона б так і зробила, але почулися кроки і в хату зайшла її тітка у супроводі молодого чоловіка.
– О! З’явилася! А навіщо з’явилася? – сказала вона. – Ми тепер тут живемо. Мене ти знаєш, а це Павлик, мій, так би мовити, прийомний син, йому жити нема де. Тож він буде тут із нами.
– Ніхто тут не житиме, окрім мене. Дім мій, ідіть. Я зараз дільничному зателефоную. А замок ви зняли?
– Ну то й що?! Нам жити десь треба. Це ти винна, закрила хату після поминок!
Павлик став виводити родичку, і при цьому вибачатися.
– Речі свої заберіть! – гукнула їм навздогін Анжела.
– Племіннице, це не правильно. Треба відзначити твій приїзд. Дуже треба. Навіщо ти нас виставила, ми на тебе чекали.
Напевно повернутися до батьківського будинку було помилкою при такій рідні, але більше не було куди.
Не встигла тітка піти, як з’явився дільничний.
– Викликали?
– Ні, – відповіла Анжела. – Я сама впоралася. Чому у моєму будинку були сторонні? Вони зламали замок.
– Так, це… Це жмтвої… Ваші родичі, – розгубився молодик.
– А хто вас викликав?
– Сусідка, вона почула галас.
– І куди вони пішли? Їм є де жити?
– Про це не думай. У неї є мати…
– Ти, Анжело, якщо будеш як батьки, то дивись в мене! Я тобі влаштую, – гукнула сусідка через паркан.
– Я сама знайду, на кого треба.
– Дивись у мене!
– Добрі у тебе… У вас сусіди, – сказав дільничний. – Звертайтеся, якщо що.
Анжела навела лад у будинку. Речей батьків практично не було, швидше за все постаралася тітка. Чи перетягла до себе, чи продала. Все це не дуже хвилювало дівчину. Її турбували родичі, вона переживала, що вони знову з’являться до неї. Зібравши їх нечисленні речі в мішки, вона винесла все на веранду. Хотіла винести надвір, але пішов дощ.
Пізно ввечері з’явився Павлик. Він знову вибачався. Йому були потрібні речі. Зачинивши за ним двері, Анжела вже майже лягла спати, але де там. Пильна сусідка знову викликала дільничного. Їй здалося, що в Анжели веселощі й гучна музика.
– Музика була вдень, я прибирала.
Дільничний почав принюхуватися до дівчини, чим дуже розсмішив її.
– Все гаразд. Я піду…
– Зачекайте, я маю іншу ідею. Ви краще сусідку мою насваріть за хибний виклик. До речі, вже другий за сьогодні.
– Гарна ідея. Колись я нею скористаюся. Вибачте за нескромне запитання. А ви на роботу влаштувалися?
– А що? Є вакансії? Я хотіла зайнятися цим вранці. Я на кухаря вчилася.
– Бажаю вам удачі. Кафе тут є, і там якраз є місце. Щоправда, готують там не дуже. Кухарів нема.
– Чудово.
– Чому чудово?
– Просто швидко робота знайшлася. Дякую. А може позлимо сусідку? Звичайно, вже пізно, але я запрошую вас на чай. Я поміж іншим спекла пиріг. Мене директорка наша навчила. Заодно й оцініть який із мене кухар.
– Чаю? Можна. Я Анатолій.
– Можна на «ти».
– Можна…
Анжела працювала в кафе. Спочатку вона навела порядок, замінили старі брудні фіранки. Були ще незначні зміни – вазочки із букетами на вікнах, нові світильники. Найголовнішою зміною було меню. Його Анжела склала сама. Рецепти були нові, вони постійно змінювалися. Відвідувачів побільшало, готувала вона смачно. Плюс до всього випічка мала попит. Хазяїн підняв їй зарплату, прибутку побільшало, а він уже ж думав про закриття кафе перед її приходом.
– Добре. Я даю своєму бізнесу останній шанс, а тобі – перший, – сказав він, приймаючи Анжелу на роботу. – Тим більше, за тебе Анатолій просив, а він мій друг.
Сусідка перестала сваритися, і навіть намагалася подружитися з Анжелою.
А весілля було вже через рік. Анжела й Анатолій одружилися. Своїх родичів Анжела не запрошувала, з її боку була лише директорка – Василина Андріївна. Вона не відмовилася, приїхала подивитися як влаштувалася її вихованка.
– Не всім у житті так щастить і не у всіх такий твердий характер, як у тебе. Ти молодець, смілива.
Після цього минуло 25 років. Анжела з Анатолієм відсвяткували срібне весілля.
Святкували в тому ж кафе, де раніше працювала Анжела. Тепер вона була власницею цього закладу. У них двоє дітей і троє онуків…