– І що ти зараз ось так візьмеш і поїдеш? Оксано, ну тоді ти просто не поважаєш моїх батьків! І мене, отже, теж не поважаєш! — сварився на свою майбутню дружину Андрій, яка тим часом кидала речі у сумку.
– Андрію, вибач, я не можу залишитися. З татом точно щось сталося, він другий день не відповідає на дзвінки, – відповіла Оксана, попутно витираючи сльози.
…Матері Оксани не стало, коли дівчинці ледве виповнилося п’ять років. Вона пам’ятала її дуже невиразно — лише невеликі шматки з пам’яті. Батько, Віктор Семенович, все життя відпрацював простим робітником, у начальство ніколи не рвався. І взагалі був простою, душевною людиною. Тільки ось не пощастило — дружина набагато раніше за визначений термін пішла у інший світ. Так і залишився Віктор Семенович удівцем, коли йому ледве виповнилося тридцять років…
Чоловік тяжко переживав горе, але вирішив, що треба жити заради єдиної доньки — маленької Оксани. Багато хто радив йому одружуватися, навіть кандидатури пропонували. Але Віктор Семенович усіх потенційних наречених відкидав. Дуже переживав через те, що жінки не стануть для Оксани гідною заміною матері. Так і прожив один удівцем.
Собі багато в чому відмовляв, зате донька ніколи ні чого не потребувала. При цьому він завжди намагався виховувати у спадкоємиці найкращі риси — доброту, справедливість, співчуття. Оксана така і виросла.
Коли дівчина почала зустрічатися з місцевим хлопцем Дмитром, Віктор Семенович лише зрадів.
– Дмитро хлопець тямущий. Ти будеш за ним, дочко, як за кам’яною стіною.
– Так, тату, Діма дуже гарний. Тільки ось на службу його забирають.
– Ну, нічого, дочекаєшся. Чекати рік всього — якихось дванадцять місяців. Я свого часу в аж два роки відслужив і нічого, твоя мама мене дочекалася.
В осінній призов Дмитро пішов на службу, а Оксана вступила до коледжу і переїхала до міста. Батько дуже сумував за дочкою, умовляв повернутися — адже можна було і в рідному місті здобути освіту. Але Оксана таки наполягла на своєму.
А у місті вона познайомилася з Андрієм — видний, спортивний хлопець практично одразу ж привернув увагу провінційної дівчини. Він гарно доглядав, дарував дорогі подарунки, запрошував до ресторанів. Подруги в один голос твердили Оксані:
– Не розумною будеш, якщо проміняєш цього багатенького красеня на свого сільського парубка.
Спочатку Оксана відмахувалась, а потім і справді вирішила, що Дмитро їй не пара. Написала йому про це листа. Від хлопця надійшла відповідь. Дмитро не сварився і не дорікав ні в чому своїй коханій. Просто попрощався і щиро побажав їй щастя. На тому й розлучилися.
Коли привезла Андрія знайомитися до батька, стосунки між чоловіками одразу не склалися.
– Не в грошах щастя, юначе. — говорив майбутньому зятю Віктор Семенович.
– А в чому тоді ще? Ось ви все життя далі за своє містечко не виїжджали, і живете в цій хаті. Ви щасливі? — не погоджувався з ним Андрій.
Оксана була дуже незадоволена поведінкою свого обранця.
– Андрію, ну навіщо ти так з татом… – сказала вона якось після чергової неприємної розмови.
– Як так? Що, я не маю рації, що ви все життя прожили в сільській хаті і навіть не прагнули щось краще купити, побудувати або хоча б відремонтувати. Ти ж була у нас, бачила, який у моїх батьків шикарний дім. Вони все життя на це працювали, я їх не бачив майже все дитинство.
– Так? А ми з татом щовечора книжки разом читали, малювали, він мені про свою молодість розповідав. А потім ми разом пили чай із варенням із ягід, які самі ж у лісі й збирали…
– Ну все, годі! Завела знову свою шарманку. Не цікаво це мені слухати. Пішли краще в ресторан сходимо новий відкрився. Ціни, щоправда, шалені. Але там тобі не хліб із варенням. – сказав Андрій.
– А я сьогодні хотіла сама щось на вечерю приготувати. – З усмішкою сказала Оксана.
– Ну ні! Тільки не перетворюйся на куховарку-домогосподарку, бо мені така дружина точно не потрібна.
У такі моменти Оксана особливо гостро відчувала, які вони різні з Андрієм. Іноді у дівчини виникало відчуття, ніби вони прилетіли у цей світ із різних планет. При цьому вона все частіше згадувала свого Дмитра. Від батька чула, що він так і не одружився і навіть дівчину після служби собі не завів.
…Цього тижня в гості до Андрія та Оксани мали приїхати його батьки. Але дівчина другий день не могла додзвонитися до батька.
– І що ти зараз ось так візьмеш і поїдеш? Оксано, ти не поважаєш моїх батьків і мене, отже, теж не поважаєш! — сварився Андрій на свою майбутню дружину, яка тим часом складала речі у сумку.
– Андрію, вибач, я не можу залишитися. З татом точно щось трапилося, він другий день не відповідає на дзвінки. – відповіла Оксана, попутно витираючи сльози.
Дівчина закинула в сумку деякі речі. Тепер їй було зовсім не до Андрія. Оксана явно відчувала – з батьком трапилося щось недобре, тому що вони зідзвонювалися щовечора. А тут його телефон вимкнено.
– Ну, може твій батько забув телефон зарядити. А може, він взагалі загульбанив. А що, на радостях може і не втримався. Звичайно, донька собі багатенького відхопила. Від такого кожен день будеш святкувати. — посміхнувся Андрій.
– Андрію, як ти взагалі можеш таке говорити та ще й усміхатися при цьому. Взагалі йдеться про мого батька, а він за все життя ні разу не гульбанив.
– Ну звісно… – гордо простягнув Андрій.
Дівчина нічого не стала відповідати майбутньому чоловікові. Зараз був не найкращий момент для розбирань, тому що Оксані потрібно було не запізнитися на останній автобус, що йде з автовокзалу до її рідного містечка.
Вона швидко доїхала до автовокзалу, сіла на автобус і всю дорогу думала тільки про те, як би якнайшвидше доїхати, і щоб тато був живий і здоровий. Добігла до хати за кілька хвилин. На подив дівчини, хвіртка та двері були замкнені на навісний замок. Це означало лише одне — тата немає вдома. Але де він тоді міг бути?
Дівчина вийшла з дому, постукала до сусідів.
– Тітко, Марія, доброго дня. А ви не знаєте де тато? — спитала вона.
– Ой, Оксано, біда сталося, – заголосила жінка.
– Яка біда? Ви про що? Ну, кажіть! Не тягніть! – поквапила сусідку Оксана.
Тітка Марія важко зітхнула.
– Віктор Семенович у палаті. Вчора забрала швидка. – заголосила жінка.
– А що ж ви мені не подзвонили? — спитала Оксана.
– То дзвонили ми тобі, ти трубку не брала. – відповіла сусідка.
– У вас, напевно, мій старий номер. Я нещодавно змінила. Ну гаразд, дякую.
Незважаючи на те, що вже настав вечір, Оксана вирушила в палату. Медичний заклад у невеликому містечку був єдиний, та й їхати лише дві зупинки.
На посту її зустріла чергова медсестра.
– Ви до кого, дівчино? — спитала вона спокійним голосом.
– До вас поступив Мельник Віктор Семенович, я його дочка, що з ним?
– Так, є такий. Але зараз до нього не можна.
– А можна хоч би його спеціалістом поговорити. – запитала Оксана.
– Можна. Він саме сьогодні чергує. Надягніть бахіли і почекайте ось там на стільчиках, я зараз його покличу. – жінка вказала рукою на стільці, що стоять у приймальному відділенні.
Виявилося, що ситуація у батька не така погана, якою її собі уявно намалювала Оксана. Процедура пройшла успішно, і фахівці давали цілком сприятливий прогноз на одужання та повернення чоловіка до звичного життя.
Наступного дня Оксана знову приїхала до батька. Цього разу її пустили до палати побачитися з татом.
– Тату, ну ти даєш! Я мало вже й не знала, що мені думати.
– Ой, дочко. За тебе я все переживав, ось і не витримав. Та нічого, ще поживемо, – сказав чоловік бадьоро.
– Тату, я на роботі відпустку візьму і залишусь тут.
– А наречений твій не буде проти? — перепитав Віктор Семенович.
Оксана посміхнулася батькові і заперечливо похитала головою. Виходячи з палати, вона несподівано зустрілася з Дмитром.
– Привіт! — він першим привітався з колишньою коханою.
– Привіт, Діма. Так рада тебе бачити. – сказала Оксана.
– І я радий, чув, що ти одружилася.
– Ну, загалом так…
– Ти поки що тут залишишся? – уточнив він.
– Звичайно, поки тато остаточно не видужає, ніякого весілля, зрозуміло, не буде.
Оксана прийшла додому. Все тут було таке знайоме та рідне. Навіть спалося міцніше, ніж у обставленій дорогими меблями та технікою квартирі Андрія. А ввечері подзвонив наречений.
– Поки тату остаточно не стане краще, ніякого весілля, зрозуміло, не буде. — промовила вона в слухавку Андрію.
– Що?! Ти що несеш? Ми знаєш, яких людей запросили? Та ти мене осоромити чи що вирішила?!
– Андрію, ти, звичайно, мене вибач, але мій тато мені дорожче за всіх твоїх впливових людей разом узятих. І не смій мене ображати!
Андрій кинув слухавку. Але Оксана навіть не подумала засмучуватися з цього приводу, тому що найголовнішим для неї зараз було, щоб батько одужав.
І ось Віктор Семеновича вже виписали додому. Але чоловікові, як і раніше, був потрібний догляд. Дмитро довіз їх до хати, а біля хвіртки саме в цей час стояв Андрій із розкішним букетом троянд.
– Ну ось, я якраз вчасно. Стало краще, батьку? Оксано, поїхали давай, якщо все нормально, я нам путівки до Туреччини купив. Розвіємося, видихнемо, а коли повернемося весілля відіграємо. Та так, щоби земля тремтіла. – усміхнувся він самовпевнено.
– Андрію, я поки що залишусь тут. З татом.
-Що? Знаєш, мені набрид твій вибрики! І більше я не чекатиму! Думаєш бігати за тобою буду? Та мені тільки пальцем поманити, кожна прибіжить. І взагалі, може тобі назовсім тут тоді лишитися? Га? — спитав Андрій.
– Може й назовсім. – тихо відповіла дівчина.
Хлопець кинув букет на землю, потім сів у автомобіль та поїхав.
– Ну що, ходімо чай пити. – сказав Віктор Семенович.
– А ходімо! – весело сказала Оксана.
За столом Віктор Семенович сказав:
– Ось дивлюся на вас і тішуся – така ви пара чудова. Навіть на душі легше-відпустило.
Дмитро обійняв Оксану, а вона притулилася до нього.
– Ось так. Не було б щастя та нещастя допомогло. – Сказав чоловік.
…А через два місяці у Оксани нарешті відбулося довгоочікуване весілля. Тільки нареченого звали Дмитром…